Маленька людська історія про «Оскара…»

Вікторія Швидко, 13 травня 2011213410

Він підпалив кота, собаку, будинок і навіть підозрює, що підсмажив червоних рибок! Він – десятирічний онкохворий хлопчик, котрий, як всім відомий Маленький Принц, оцінює світ в інших категоріях. Його звати Оскар.

Цей хлопчик прожив велике життя за короткий час, доводячи тим самим, що головне, так би мовити, не кількість, а якість життя. Вся повість француза Еріка-Еммануеля Шмітта «Оскар і рожева пані»  – це епістолярні записки хлопчика до Бога, в існуванні котрого його намагається переконати чи не найближчий для нього друг і порадник – мадам Розі. Так вже сталося, що ця загадкова і дещо ексцентрична дама втілила в собі винахідливість, дотепність і легкість буття. В діалогах цієї дивакуватої парочки читач отримує чимало питань про смерть, життя, любов і віру. А як варіант відповіді на них – історія Оскара.

На початку квітня Шміттівська повість ожила на львівській  сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва. Олексій Кравчук (директор, а також актор Львівського театру імені Леся Курбаса) продовжує свою режисерську творчість. Його останньою роботою була класика «всіх часів і народів» - «Гамлет» Вільяма Шекспіра у Луганському театрі. У  Львові популярною є його постава «Чекаючи на Ґодо» (2005р.) Семюела Беккета.  Сьогодні ж він обрав філософсько-популярну літературу і перетворив її на історію про Життя і Людину в ньому. Для сцени ТЮГу, як його звикли називати, це як бальзам на душу. Ще одна сходинка вгору в процесі регенерації цього театру, який останніх півтора десятка років потерпає від напасті безглуздих, здавалося  б, проблем.

oskar.jpg

Все було просто – тісно тілу і просторо думці. Глядачів можна було ідентифікувати за лікарняними бахілами на ногах. Потрапивши в зал, відчуття стерильного «місця оздоровлення» лише підсилилось: половина залу застелена білим покривалом, а інша заповнена глядачами; сцену від залу відділяє біла завіса. І раптом пустку довкола розірвали голосні вигуки двох жінок зі сцени, котрі активно рухались і підстрибували. «Мене звати Оскар» - вигукували вони, перелічуючи його заслуги щодо собак, котів і рибок. А тоді представили за таким же принципом самих себе. Таким чином задекларувавши, що ця історія могла б бути про будь-кого іншого. Як доказ, що на місці Оскара і цих двох жінок може бути кожен, актриси просто перевели всіх глядачів на сцену, розсадивши на лавки. Основне дійство відбувалося саме на сцені, оточеній по периметру глядацькими місцями.

Простір дії (художник – Дарія Зав'ялова) не претендував на надмірну увагу. Цю історію треба було  почути, пропускаючи слова крізь призму себе. А все, що було перед очима – це знаки, схематичне підтвердження сказаного. Завіса паралельно служила екраном, на якому проектувалися справжні дитячі малюнки (світло і проекція – Володимир Стецькович), що суттєво допомагало створювати атмосферу щирості, відвертості і безпосередності.

oskar1a.jpgРежисер по-своєму побачив текст Шмітта. Відсторонившись від усякої конкретики, він зробив виставу умовною і позапросторовою. Зникли будь-які точні ознаки часу, місця, статі і віку. Актриси Олена Крилова та Леся Шкап'як розповідали історію маленького хлопчика та дорослої жінки так, ніби вони просто колись спостерігали за ними. По черзі беручи на себе роль то Оскара, то мадам Розі, ці дві просто магнетичні жінки настільки збурювали уяву, що здавалося, ніби перед тобою справді десятилітній хлопчик і вельми неординарна пані. В реальності на невеличкій сцені  стояли дві жінки в бежевих, піжамного типу костюмах з красивими, мабуть, ручної роботи Зав'ялової, накидками на плечах такого ж кольору.

Практично всю виставу актриси ніби левітували поміж просторами. Вони легко рухались поміж кріслами в залі, перестрибуючи з ряду в ряд; поверталися назад до глядачів, проходячи крізь дверний отвір у напівпрозорій ширмі. Хореограф Нінель Зберя створила з актрисами особливе пластичне середовище. Їхні рухи нагадували пластичні етюди і назвати їх побутовими аж ніяк не дозволяли. Такий спосіб існування ще раз зосереджував глядача на самій розповіді, фразах і діалогах. Мабуть, тут варто буде зауважити, що ця вистава вирішена в найкращій традиції літературного театру – де слова стають і простором, і дією, і живою картинкою. У цій виставі не було перевтілення і вживання в образ. Актриси уникали драматизму і страждання з приводу передчасної смерті маленької людини. Парадоксально, що поруч із такою позицією виконавців глядачі впродовж цілої вистави постійно були на межі, аби не розридатися. Якась непояснима сила, котру можна спостерігати лише в театрі й лише у майстерно і щиро пронесеній актором та режисером роботі, тут виявила себе сповна.

Не менш вагомим і проймаючим елементом стала музична партитура. Вона складалася із, здавалося б, непоєднуваних музичних композицій. В акапельному виконанні актрис звучали ірмоси; лейтмотивом розповіді були фортепіанні етюди Баха; а як певний коментар до великої сили маленької людини стали авторські пісні Наталії Давиденко, котрі виконувала під власну музику на гітарі Леся Шкап'як. Колаж таких музичних композицій створив рельєфне і виразне тло, на якому актриси фраза за фразою виклали мозаїку роздумів про страх, віру, любов.

oskar1.jpg

Без сумніву, в цьому театральному сезоні Львова ця вистава стала подією. Важко сказати, що саме надає їй такого статусу. Мабуть, передусім гармонія. Та, котра виникла поміж режисером і драматургом, художником, акторами, а потім і глядачами. Аналізувати окремо роботи Крилової та Шкап'як видається якось недолуго. Вони у цій виставі становлять єдине ціле, якусь неймовірну істоту, котра може стати збоку і прокоментувати плинність буття кожної людини, зачіпаючи і прекрасні, і болючі її грані. Перед глядачами постала якась своєрідна формула Людини, складена із двох елементів – Лесі Шкап'як та Олени Крилової. Судячи з цього, вистава про Людину, котра потрапляє в світ невідомо звідки і йде невідомо куди. Але не це головне. Сенс у тому, що вона робить поміж цими двома невідомостями. Життя на тлі глобального часопростору мізерне. Але для людини воно – ціла епоха. Лише вона має право і силу наповнити її, прочути і прожити. Лише віддавшись життю і забувши про страх перед ним можна пізнати невідане. Як опора і життєвий ентузіазм у цьому стає любов, котру уособлює Бог. Не дарма режисер використовує ірмоси, а під час одного з них актриси лягають долі у вигляді двох хрестів, озвучуючи при цьому черговий лист Оскара до Бога. Як кульмінація цього шляху до пізнання через любов і Бога – світло в кінці тунелю. Відкриті навстіж двері в зал, яскраве світло у них, котре пробивається поміж хмару диму – так візуалізує Кравчук легкість переходу туди, де живе невідомість.

Про вічне, про болюче, про людське «маленька історія великої людини» Олексія Кравчука.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 10

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук