У вівторок, 3 травня, із території маріупольського металургійного заводу «Азовсталь» евакуювали 154 мешканці. Це вперше за два місяці війни, коли Україні вдалось домовитись із Росією про еквакуацію цивільного населення із укриттів заблокованого заводу.
ZAXID.NET переповідає історії маріупольців, яким вдалось вибратись із бомбосховищ «Азовсталі», та виїхати на підконтрольну Україні територію.
***
54-річна Еліна Цибульченко, працівниця заводу «Азовсталь», розповіла УП, що найбільше боялася, що її сім’ю насильно вивезуть у Росію.
Еліна Цибульченко в евакуаційному автобусі (на фото ліворуч)
Я працювала на комбінаті «Азовсталь», у цьому ж приміщенні, де у нас було бомбосховище, у відділі технічного контролю. Бомбосховище нас не рятувало на 100%. Якби було пряме влучення, його б засипало б і ми всі загинули.
Щоночі я лягала і молилася Богу: «Господи, будь ласка, нехай усі бомби пролетять повз наше бомбосховище. Хоч би не потраплять в нас. Щоби ми вижили». Я молилася, щоб моя дитина вижила. Одна, друга, щоб не зник наш рід.
Ми вже побачили світлини з нашими будинками, в якому вони стані. Військові приходили та показували зйомку з квадрокоптера. Моя донька спочатку не розповіла, щоб я не засмучувалася, а потім, лише 30 квітня, розповіла, що ми залишилися без нічого. Що в нас усе згоріло.
Військові до нас приходили не часто. Тільки прибіжуть, їжу залишать для дітей, бо дорослі можуть голодувати, а діти – ні. Військових обступав весь наш колектив і питав, коли ми можемо вийти? У нас немає ані їжі, ані ліків. Як ми можемо вийти? А що там із цією адресою? А що із цим? І військові, якщо мали інформацію, показували. Дехто так і не повірив, що залишився без житла. Дехто так і впевнений, що повернеться.
Ми коли сиділи в бомбосховищі, я кажу: «Не дай Бог нам доведеться в Росію потрапити, я ж не зможу, мене ФСБ посадить, як тільки я відкрию рота». Я звикла в Україні, що вільно говорю, вільно мислю. Так, буває, я іноді зайве говорю, але я звикла до цього, а там же не можна.
А ви знаєте, що ще страшно було? Нас посадили, повезли, а я ж дорогу знаю приблизно, і бачу, нас везуть Таганрозькою трасою, не в бік «Порт-сіті» [місцевий торговий центр]. І я злякалася, що везуть до Росії. Я ж не знала, що нас у фільтраційний табір. І поки ми їхали від Маріуполя до цього Безіменного, я всю дорогу плакала.
Коли ми виїжджали з «Азовсталі», росіяни називали нас «олівцями». Чому олівцями? Тому що ми для них не люди, ми олівці.
***
Сергій Кузьменко також працював на «Азовсталі» й перебував в укриттях заводу з 8 березня. Телеканалу «Дом» він розповів, що росіяни не дозволили евакуюватися всім охочим, яких за домовленістю мали забрати дорогою із заводу.
Із «Азовсталі» нас усіх забирали автобусами з російськими номерами. Автобуси з українськими номерами до Маріуполя не пустили. Вони нас чекали в Безіменному. До Безіменного нас супроводжували представники Червоного Хреста та ООН.
За словами рятувальника, який нас супроводжував, у Маріуполі в район «Порт сіті» автобусам не дали заїхати, а там зібралося для евакуації близько 500 людей. Їм не дали добро заїхати, забрати людей.
Ми їхали трасою. Вже десь після Дмитрівки в кожному селищі на виїзді стояло близько 100 людей – просто з сумками. Вони хотіли виїхати разом із нами. Ми зупинилися. До людей підійшов представник Червоного Хреста, потім пішов до військових, намагалися домовитися. Але росіяни не дали можливості цих людей вивезти.
***
18-річна Надія розповіла «Бабелю», що найгірше росіяни ставились до дружин військових, називали їх «повіями» та «підстилками».
Я жила в підвалі два місяці, мене туди привіз хлопець, який отримав осколкове поранення. З 9 березня я нічого про нього не знаю.
У бомбосховищі ми готували їжу на вогнищі, спали на лавках, на дверях – де доводилось. Військові нам возили продукти та воду. Нам пощастило, що ми жили в бункері, де була технічна вода, тобто, ми могли навіть помитися. Умови були відносно хороші, але це завдяки військовим, якби не вони, ми б не могли там прожити.
За територію заводу нас вивезли наші військові, передали російським військовим й ми поїхали у селище Безіменне. У фільтраційному таборі нас обшукували, перевіряли телефони. Я переживаю, що, ймовірно, у моєму телефоні тепер може бути якась прослушка.
Росіяни ставили нам провокаційні запитання: «Це вас азовці побили?». Це було навіть не питання, а ствердження. Я захищала наших військових, мене там назвали диверсанткою і хотіли мобілізувати в російську армію. Вони казали: «краще лишитися і служити з нами».
З дружинами військових дуже погано спілкувалися, називали їх «повіями», «підстилками» тільки тому, що ми їдемо до України.
Ми використовуємо