Меркель, Путін і Україна

Меркель спробувала черговий раз побалакати з Путіним. Зокрема й про Україну. Чи, радше, передовсім про Україну. А, як відомо, на українському питанні тепер завершується конструктивний діалог між Заходом та Москвою, навіть попри доволі прихильне ставлення населення багатьох європейських країн до Росії.

Президент Росії Володимир Путін вітав у Сочі канцлерку ФРН Анґелу Меркель розкішним букетом білих троянд, сподіваючись розтопити серце німецької гості. Дарма. Багатолітня лідерка Німеччини давно усвідомила, ким є її візаві. Вона вже мала достатньо «веселих» історій і з собакою, і з «бабушкой-дєдушкой» тощо, аби зрозуміти, що Путін – самозакоханий мачо, котрий втратив зв'язок з реальністю, на котрого практично не діють дипломатичні аргументи та логічні докази.

Німецька соціологія щодо Росії

Утім загальні настрої в Німеччині змушують її лідерку раз по раз повертатися до цієї безнадійної справи, не виходить відмовлятися від діалогу з Кремлем. Наведемо трохи німецької відносно свіжої соціології. От, наприклад, ще два місяці тому демоскопічний інститут Civey опублікував опитування громадської думки у Німеччині, яке він в середині березня провів на замовлення німецького видання Die Welt. Результати демонструють, що попри зростання напруги у відносинах між Росією і Заходом 58 відсотків німців виступають за зближення Москви і Берліна. При цьому лише 26 відсотків респондентів вважають, що Німеччина повинна дистанціюватися від Росії. А 14 відсотків опитаних заявили, що загалом задоволені чинним курсом німецької влади щодо Росії і виступили за його збереження.

Найсильніші симпатії до Росії виявилися в землях колишньої НДР. Там політику зближення Берліна і Москви підтримує 72 відсотки. Причому 43 відсотки з них виступають за «значне зближення». У західних землях зближення підтримують 54 відсотки опитаних.

Фактично за зближення з Росією висловилися прихильники всіх парламентських партій, окрім однієї – «Союз-90/Зелені». Серед «зелених» число тих, хто прагне до дистанції, незначно переважає прихильників зближення – 44 і 39 відсотків. Найпроросійськіші настрої, звісно, квітнуть у правопопулістській «Альтернативі для Німеччини». Ідея більшого зближення з Росією знаходить підтримку у 81 відсотка адептів «Альтернативи». На другому місці за концентрацією прихильників російського зближення очікувано опинилася Ліва партія, активісти котрої теж не нехтують прокремлівською риторикою. Серед її адептів підтримка курсу на зближення Берліна з Москвою сягає 72 відсотки. Третє місце – у ліберальної Вільної демократичної партії з 62-а відсотками прихильників за курс на примирення з росіянами.

Тішить, що принаймні у середовищі «великих» партій, котрі увійшли до урядової коаліції, кількість прихильників, котрі виступають за зближення з Москвою, не перевищує 50 відсотків. Так, серед адептів ХДС/ХСС за проросійське зближення виступає 49 відсотків, у СДПН – 47%. За збереження чинного курсу серед прихильників християнських демократів виступає 20%, соціал-демократів – 19%.

За два місяці симпатії німців до Росії не змарніли, особливо на тлі позимнішання відносин зі Сполученими Штатами під керівництвом Дональда Трампа. Нещодавно телеканал ZDF оприлюднив свіжу соціологію, згідно з якою 82 відсотків німців вважають Америку ненадійним партнером в політичній сфері. Довіряють США лише 14 відсотків респондентів. Особливо прикро ця демоскопія виглядає на тлі ставлення німців до Росії і Китаю. Так Росію назвали надійним партнером 36 відсотків респондентів. Богу дякувати, протилежної думки дотримуються 58 відсотків німців. Тобто рейтинг довіри громадян ФРН до Росії таки негативний, хоча й значно кращий, аніж до Сполучених Штатів. Ще краще у цій соціології виглядає Китай: 43% – «плюс» і 43% – «мінус».

Зайве казати, що найприхильнішими до Росії залишаються адепти «Альтернативи для Німеччини» (61 відсоток). Потім йде Ліва партія (45%). На жаль, далі ZDF дещо урізано подає інформацію про статистику настроїв серед адептів інших партій, відомо лишень, що 74 відсотки прихильників «зелених», 61 відсоток прихильників ХДС/ХСС, 65% прихильників СДПН, 58% прихильників ВДП скептично ставляться до Росії як партнера.

Човникова дипломатія

Але в будь-якому випадку настрої в німецькому суспільстві не залишають керівництву країни вибору – змушують шукати шляхів комунікації з Кремлем. Останні ж рішення президента США Дональда Трампа – вихід з ядерної угоди з Іраном чи перенесення американської амбасади з Тель-Авіва до Єрусалима – лише поглиблюють трансатлантичний розкол. Не доцільно в рамках однієї статті оцінювати ще й згадані кроки Вашингтона, аналізувати наскільки вони вдалі, визначати, хто тут правий – Європи чи Америка. Час все розставить на свої місця й визначить, хто правий, а хто ні. У будь-якому випадку США своїми зовнішньополітичними кроками поки що більше віддалили від себе Європейську Унії, аніж наблизили її. Ці процеси, своєю чергою, і знайшли своє відображення в настроях суспільства.

Саме тому пані Меркель і опинилася нещодавно в Сочі. А кількома днями перед тим Москву один за одним відвідали спершу міністр закордонних справ Німеччини Гайко Маас (Heiko Maas), згодом німецький міністр економіки Петер Альтмаєр (Peter Altmaier).

Що ми можемо сказати про відносно нового шефа німецького МЗС Мааса? Передовсім те, що він, як і два його попередники Зіґмар Ґабріель і Франк-Вальтер Штайнмаєр, є членом Соціал-демократичної партії Німеччини, котра у взаєминах з Росією віддає перевагу політиці умиротворення. Утім Маас, продемонстрував, що здатен дивитися на речі значно тверезіше. В одному з нещодавніх інтерв’ю він без зайвих ухилянь визнав, що Москва діє «чимраз ворожіше», а також заявив, що Росії поки що немає місця у «Великій сімці».

Візит Мааса до Москви був передовсім пов'язаний зі збереженням іранської ядерної угоди після виходу з неї США. Також піднімалося питання реалізації Мінських домовленостей. Успіх його відвідин Москви та розмов з першими особами держави був доволі відносним. Радше це було створення ґрунту для німецько-російської зустрічі на найвищому рівні.

Трохи успішнішим був візит до Росії Петера Альтмаєра. Причому спершу той заїхав до Києва, а вже потім – до Москви. Головною у двох візитах була тема «Північного потоку-2». Альтмаєр заявив, повернувшись на батьківщину, що зумів узгодити в цьому питанні позиції Берліна, Києва й Москви. Насправді ж це було великим перебільшенням.

Лукаві обіцянки

Отже Меркель зустрілася з Путіним у Сочі вже після того, як два міністри з її уряду заклали певний ґрунт (хай і хисткий) для розмов. Лідери Німеччини й Росії обговорювали, зокрема, збереження українського газового транзиту на тлі будівництва «Північного потоку-2».

Коротко нагадаю нашим читачам, що досить довго пані Меркель називала Nord Stream 2 «суто економічним проектом». Але в ході квітневого візиту Петра Порошенка до Німеччини канцлерка несподівано змінила свою позицію. Під час спільної з українським президентом прес-конференції вона застерегла від створення такої ситуації, коли б Україна через «Північний потік-2» перестала відігравати роль транзитера газу. «Під час оцінки проекту необхідно враховувати і політичні чинники. У зв'язку з цим я чітко дала зрозуміти, що, з нашої точки зору, проект неможливий доти, допоки у нас не буде ясності, яка подальша роль українського транзиту», – зазначила Меркель.

У Сочі керівниця німецького уряду підтвердила цю свою позицію. І в декого навіть склалося враження, що вона змогла переконати Путіна, котрий пообіцяв, що після запуску Nord Stream 2 не передбачається припинення транзиту російського газу Україною. Хоча шеф Кремля виставив таку умову: «Транзит триватиме, але тільки, якщо такі поставки виявляться економічно обґрунтованими і доцільними для учасників економічної діяльності». А що означає таке зауваження? Лише те, що Кремль може в будь-який момент відмовитися від українського транзиту, щойно йому видасться, що Україна, приміром, встановила «невигідні» транзитні тарифи чи з будь-якої іншої причини, яку Кремль назве «економічно обґрунтованим чинником».

Піднімалося на зустрічі в Сочі й питання війни на сході України. На спільній прес-конференції і Меркель, і Путін назвали Мінські домовленості «єдиною основою, на якій слід шукати рішення конфлікту на Донбасі», і пообіцяли продовжувати зустрічі на найвищому рівні в «нормандському форматі». Пообіцяти-то пообіцяли, але справа, як відомо, не рухається ні на йоту. Навіть самі «нормандські зустрічі» вже давно перестали проводити. Останні такі перемовини відбулися ще в жовтні 2016 року, а дату наступних поки що ніхто не наважується не тещо назвати – спрогнозувати.

У всій цій ситуації дуже прикро, що Путін отримав змогу використовувати чвари між Європою та Америкою в зазначених раніше питаннях. В такій ситуації Кремль може легко продовжувати свою агресивну політику (передовсім щодо України), порушувати міжнародні норми й правила, не боячись, що Вашингтон чи Брюссель вдадуться до якісно нових санкцій проти Росії.