Мовне божевілля

Уявімо, що в країні N живуть люди, які не володіють «енською» мовою. Вони можуть бути розселені компактно або дисперсно, навіть комфортно почуватися в сенсі «їсти, пити й хороше походити», вирощувати собі якусь органічну продукцію, читати інтернет чи писати книжки своєю мовою, спілкуватися з рідними, знайомими, працювати на заводах, фабриках чи у фермерських господарствах, інтелектуально розвиватися, розважатися й навіть формувати якусь свою унікальну філософію світосприймання, можуть жити собі й посвистувати. Уявили? Дуже добре.

Одначе такі люди не можуть працювати вчителями, лікарями, інженерами, службовцями, офіціантами, артистами, журналістами, таксистами, а так хай собі живуть і процвітають. Буду щира до кінця: голосувати на виборах вони теж не зможуть. Але навіщо їм? Вони ж просто мешканці країни N, а мешканці хай собі мешкають, вони не громадяни. Он моя знайома вже 20 років живе в Америці у своєму україномовному світі, не знаючи англійської: цілком собі успішна нелегалка, навіть квартиру винаймає, гроші дітям шле, у технологіях (як-от ліплення вареників) може дати фору Ілонові Маску, а інші громадянські права їй не потрібні зовсім.

Отак і в Україні буде після ухвалення закону про державну мову, як у фантастичній країні N: певний час іще житимуть мільйони «щасливих» людей, маючи повне право не використовувати української мови, лише не зможуть працювати за певними спеціальностями. Чи захочуть вони такого «квітучого» життя для своїх дітей? Певно, ні, бо це протиприродно, це глухий кут розвитку, тому уряд забезпечує вивчення української в школах, зокрема і для синів та дочок таких егоїстичних батьків. Небагато є країн, де коштом усіх громадян школярам забезпечують навчання мовами нацменшин і студіювання цих мов, а наша прекрасна держава є такою, і бодай за це їй слід бути вдячним та цінувати її.

На цьому можна підвести риску, бо всі оті плачі про колишні чи майбутні мовні упослідження, солодкава патока патетики про калиновість чи кількадесятилітні мантри про «не на часі», тупа агресія примітивних «захисників» української чи хамська риторика інвалідів совка на «захист» російської, вмовляння і благання, що українська мова — це не боляче, або регулярні квиління «не розколюйте країну» — все це про минуле й ретранслюється людьми з минулого. У добу незалежності в Україні немає мовного «питання», але є мовне божевілля, накинуте тоталітарною Росією та її колоніальною політикою.

Тепер лікуватимемося. Мова – інструмент комунікації в державі. Державна мова є однією із засад конституційного ладу, одним із маркерів суверенності, а нині та в найближчому майбутньому – елементом національної безпеки (про «ґраніци русскава язика» не говорив хіба що лінивий). Тому як мінімум дивно називати «провокаторами» більшу частину суспільства, яка це усвідомлює, і водночас цілком логічно – публічних мовців, що тикають пальцями з екранів і чіпляють наліпки на своїх візаві, котрі задекларували власну міру відповідальності, просуваючи законопроект №5670 «Про державну мову». Теза про те, що тільки «агенти Кремля» перед виборами порушують тему мови, є відверто маніпулятивною. До виборів іще далеко, тому так важливо ухвалити закон саме зараз, щоб унеможливити черговий виток популізму тих політсил, які не мають чого запропонувати суспільству, крім теми, у якій кожен, хто вміє говорити, вважається «експертом». Теза «не чіпайте мову, бо Путін нападе» теж розрахована на інфантилів, не здатних до критичного мислення: він уже напав і нападатиме доти, доки від України не залишиться каменя на камені, тож цей аргумент можна залишити в лютому 2014 року. Висновок такий: досить політикам вважати українців наївними і всеїдними примітивами. Це принизливо, а принижень люди не пробачають.

Неприйнятною є ситуація, коли в державі бракує єдиного інструмента комунікації. Ще більш неприйнятне нав’язування мови однієї з національних меншин (так-так, саме мови російської меншини, подивіться неемоційно на визначення у словниках) як офіційного засобу спілкування на всій території країни.

І тут макабричною є не публічна, бо ж це соромно й страшно для досвідчених номенклатурників, але вже артикульована на численних зустрічах позиція деяких представників національно-культурних товариств, мовляв, закон Колесніченка-Ківалова їх цілком задовольняє. Це абсолютно не дивно, бо всі ці представники меншин поза офіціозом спілкуються між собою виключно російською, а деякі з них були в минулому помічниками-консультантами й Ківалова, й Колесніченка, ба більше, розробниками Закону «Про засади державної мовної політики». Часто столичні очільники нацменшин маніпулюють питанням державної мови, торгують страхами безпосередньо в місцях проживання угорців, румунів чи болгар, узурпуючи право говорити від імені групи. І виникає логічне запитання: для чого й кому вигідне таке «роздирання» держави, коли зважати на максимально сприятливе для розвитку національних меншин законодавство України?

Отже, законопроект №5670 має на меті не дискримінувати будь-яку групу осіб чи будь-яку мову, а, навпаки, усунути дискримінацію української, створити передумови для її розвитку та модернізації через надання їй належного статусу державної. Не втомлюся повторювати: його дія не поширюється на сферу приватного спілкування та на релігійне життя, тому живіть собі комфортно, розвивайтеся культурно й не слухайте ворожого агітпропу. Кожна юридична норма, крім диспозиції та гіпотези, мусить містити санкцію. Це азбука права, інакше закон не працює, навіть теоретично, а в цій конкретній ситуації не змінює мовного поля. Тому таку агресію викликав інститут «мовних інспекторів» та уповноваженого з питань державної мови, бо це є елементом санкційного механізму.

«Я можу включити розгляд цього законопроекту до порядку денного комітету, але із 27 інспекторами ніколи не погоджуся. Це ж якась парамілітарна структура. Ти знаєш, я патріот, я за українську мову, але без наглядачів», — каже мені колега по парламенту й далі торує «демократичний», «правовий» шлях прямих тоталітарних заборон російського.

«Не треба закону про державну мову, – зауважує інший. – Треба, щоб був економічний протекціонізм української, щоб користуватися нею було вигідно».

І я вже бачу, як ми встановлюємо доплати тим, хто говорить і пише державною. У вас не складається враження, ніби щось у головах поламалося? Що це якісь випромінювання спричинюють мутації?

«Запропонуйте свій механізм, – відповідаю. – Інакше буде так, як є: тяжкі історії про мовні травми і приниження у Facebook, імпульсивні конфлікти у сфері обслуговування, наростання агресії…»

«Не знаю як, але НЕ ТАК», – це позиція демагогів і прокрастинаторів, а простіше кажучи, несуб’єктних слабаків.

У громадському законопроекті №5670 запропоновано механізми забезпечення використання та розвитку державної мови через такі засоби: державна мова – мова громадянства; вимоги до визначеного кола осіб володіти нею; обов’язкове її застосування в роботі органів держвлади та місцевого самоврядування; випадки вживання державної мови у сферах публічного життя; забезпечення розроблення й дотримання стандартів державної мови; її захист. У проекті пропонується поетапне впровадження його норм. Уся концепція базується на тому, що механізм імплементації документа має бути максимального м’яким та неконфліктним.

Країна, у якій ми хочемо жити, повинна бути комфортною для всіх громадян. Усі вони мають рівні права. Про ці рівні права на державному рівні слід говорити зрозумілою для всіх мовою – українською. Ніхто, крім нас, про неї не дбатиме, бо кожна держава опікується своєю: Росія – російською, Угорщина – угорською, Румунія – румунською, Польща – польською. А нам – інвестувати в майбутнє, дбати про згуртованість нації, культивувати відповідальність і любов та швидко лікувати мовне божевілля тих, у кого воно діагностоване. Тут, власне, прописане самолікування, інакше прийде «доктор Менґеле» й залікує до смерті.

Оригінал