НАШ ЛЬВІВ

ZAXID.NET є Інтернет-виданням, яке пише, дискутує про Львів, намагаючись зрозуміти місто, в якому ми живемо, зробити його трішки кращим. В одному з постів під статтею анонімний дописувач настирливо цікавився: а хто працює в редакції ZAXID.NET? Спочатку ми думали, що розмістимо на сайті список працівників з коротким професійним досьє на них. Згодом планували презентацію видання, але це видалося нам надто помпезним. Тоді й з’явилася ідея редакційної статті про Львів у День незалежності України, в якій кожен працівник ZAXID.NET напише про „свій Львів” – відверто, щиро, як уміє. Отже, цей матеріал – це своєрідна презентація редакції ZAXID.NET і, власне, редакційний погляд на „НАШ ЛЬВІВ”.

Наталка Зубрицька, випусковий редактор:

Львів - моє рідне місто. Рідних не обирають, їх люблять такими, як вони є. Не за щось, а попри все. І, звичайно, хочуть, щоб вони зростали, розвивалися, ставали кращими. Я люблю у Львові склепіння Франкового університету, запах старих книжок у Стефаниківській бібліотеці, величну музику органу в Домініканах і Катедрі, золото осінніх скверів, акапельний спів пікардійців і поезію Чубая. Львів - це очікуване щорічно книжкове свято, це - улюблена робота, це картини Труша і Новаківського, вулиці, сповнені пахощами кави, ностальгійні мелодії вуличних музик, постукування трамваїв по колії, блиск вимитої дощем бруківки, шпилі храмів, флюгери і підземелля, і недільні дзвони. Львів - це круті сходи, якими, тамуючи подих, виходиш на вежу Ратуші, це ангели собору св. Юра і вітражі костелу Ельжбети, і Високий замок - споглядаючи з нього Львів, усвідомлюю, що не мислю свого життя без цього міста.

„Людина носить у собі своє місто, вона береже його в своєму серці, як дерево - насіння", - писав Антуан де Сент-Екзюпері. І я вірю, що це насіння - зійде, і попри все - дасть плід, що Львів буде містом мрії для наших дітей. Містом, яке вони не покидатимуть, яке розвиватимуть, в якому трудитимуться і яке любитимуть. Бо рідних не вибирають, їх люблять такими, як вони є, люблять понад усе.

Аліна Небельмес, журналіст:

Чого мені бракує у Львові - так це годинників. Будь-яких. Механічних. Електронних. Сонячних. З ілюмінацією та без. Бракує місць, куди можна піти з друзями, з коханою людиною. А ті, які, зазвичай, знаємо, достатньо замусолені, а інші - менш відомі - не приваблюють ні око, ані серце своїм занедбаним виглядом, або ж неможливістю туди добратися (взяти хоча б Чортові скелі).

Бракує пам'ятника закоханим десь на Сихові (не все ж до центру приїжджати). Бракує доброї паркової зони на кшталт відомого парку тюльпанів Койкенхофф у Нідерландах, там квіти садять прості люди і добровільно за ними доглядають.

Чимало архітекторів хочуть у центрі Львова зробити шикарну модернову споруду. На мій погляд, „архітектурне диво" можна було б збудувати поза історичним ареалом... Тоді б туристи могли трошки розпорошитися містом.

Хочу, щоб приїжджі й ті, які вже вважають себе місцевими, розуміли, якщо вони не підніматимуть свій культурний рівень, то на місті їх відбиток залишиться надовго. Культурним місто без культурних мешканців не буває.

Кажуть, світ може бути маленьким, якщо цього захочеш, і великим, якщо забажаєш. Я б хотіла, аби Львів був гарним, привабливим, чистим та охайним містом, без мого на те бажання.

Влад Якушев, керівник відділу аналітики:

Мій особистий день незалежності датується 1990-м роком, днем, коли я відмовився вступати до комсомолу. Сказавши „ні" комсомолу, я автоматично сказав „ні" безкоштовним комсомольським путівкам та багатьом іншим привілеям. Я відмовився від матеріальних благ, отримавши взамін абстрактне поняття. Нічого не змінилось і в 1991-му, коли незалежною стала вся Україна. Тоді здавалося, що в цей урочистий день всі українці повинні стати великою родиною і зажити краще у любові та злагоді. В масштабах України цього не сталося ні тоді, ні тепер.

У масштабах Львова дещо змінилося. Ми, львів'яни, не відчуваємо спорідненості доти, доки серед нас не з'являється приїжджий з іншого міста. Але з появою чужинця моментально стаємо мало не рідними братами. Щойно поміж собою ми лаяли львівські дороги, сморід і тисняву, а через хвилину хором запевняємо туриста, що він опинився у найкращому на світі місті. Це вже перші прояви формування незалежної міської громади. Спочатку ми отримали та осмислили власну незалежність, зараз починаємо осмислювати свободу колективну. Можливо, колись наше свободосприйняття розшириться до розмірів цілої України і наступить день справжньої Незалежності - Незалежності поза площиною абстрактних понять.

Дана Ніколаєва, ІТ-менеджер:

Львів незвично красиве місто. Особливо зранку, коли його пробуджують промені сонця. Освітлюють кожен будинок, гріють бруківку, яка вже століттями прикрашає площі та вулиці. Ранок - чудовий час власне для знайомства зі старовинним містом. Без гамору, яким наповнюється Львів удень, можна оглянути закутки будинків і двориків, які охороняють таємниці не одного покоління. Стукіт трамваю, філіжанка запашної кави, прогулянка Високим замком створюють незабутню атмосферу, яка залишається у серці назавжди. Таким я Львів люблю.

Водночас не можна не бачити, що місто втрачає свою сутність. Нестилізовані, пофарбовані в неадекватні кольори будинки в центральній частині Львова. Парки з елітними будинками, обгороджені високим парканом (мабуть, щоб ніхто не заважав). Замість зелені - автостоянки. Можливо, вигідніше застелити газон асфальтом і заробляти гроші, аніж витрачати їх на постійний догляд за деревами-травою... Тільки де мають бігати діти?

Архітектура, дух міста - це спадок, який ми отримали від предків. А що залишиться після нас?

Наталка Угляр, випусковий редактор російськомовних новин:

Я народилася у Львові, живу тут усе своє свідоме життя. Чимало друзів після закінчення Франкового університету подалися шукати „кращої" долі до Києва. Пам'ятаю, як я тоді заздрила їм, що вони із такою легкістю розстаються з містом Лева - містом мого дитинства та юності.

Зараз мій дім на вулиці Голубця. Така собі бічна вуличка Пасічної - однієї з найпроблематичніших вулиць міста (через постійні корки та найбільшу аварійність перехрестя). У нас на вулиці щовечора та щоночі горить кожен п'ятий, а то й десятий ліхтар, в той час коли майже вся центральна частина міста (і навіть деякі собори та пам'ятки архітектури) від недавнього часу освітлені різнобарвними кольорами та ліхтарями. На Площі Ринок щоранку спеціальна машина ледь не до блиску вимиває бруківку, а інколи й туристів, в той час як на моїй вулиці комунальні служби вивозять сміття хіба тоді, коли контейнери не те що дуже переповнені, а сміття навколо них можна збирати в радіусі 5 метрів. Піклуючись про привабливість міста, упорядковують центральні вулиці, прокладають безшумні трамвайні колії та перемощують бруківку. А на Голубця ремонтом дороги, мабуть, займалися років 15-20 тому, сюди навіть не кожен водій таксі погоджується заїжджати - побоюється за колеса свого авта. І це при тому, що на цій вулиці мешкають два депутати Львівської міської ради. Але я не про це.

На мою думку, кожне місто починається з вулиці, а вулиця з двору чи подвір'я, і, звичайно, з кожного із нас.

Юрій Басенко, фотожурналіст:

Львів - це місто, яке завжди у чомусь було першим. Тут вперше в Україні зварили каву та пиво, тут запустили перший електричний трамвай, тут було зіграно перші футбольний і хокейний поєдинки на території сучасної України. Як не згадати напередодні Дня Незалежності, що саме звідси власне й розпочалась незалежність нашої держави. Парадокс, але з набуттям Україною незалежності Львів почав скочуватися навіть уже не на другі, а на треті або й четверті ролі в Україні. У Львові, мабуть, найгірші в країні дороги, катастрофічна як для обласних центрів, ситуація з водопостачанням, невисокий ріст виробництва. Що казати, у міста й досі немає чіткого плану розвитку, пристосованого до сучасних економічних умов та реалій життя.

Можливо, ця ситуація склалася тому, що Львів завжди звик жити міфами. І найголовніший з них - це міф про власне високе покликання. Мовляв, яка б ситуація не склалася, Господь Бог завжди допоможе Львову не лише знову вийти на один з найвищих рівнів у всіх галузях життя, а й стати своєрідним локомотивом, який би потягнув за собою інші міста нашої держави. Проте, як кажуть у нас здавна, на Бога надійся, але й сам щось роби. Тому напередодні Дня Незалежності нашої країни, який за іронією політичної долі цього року співпадає з розпалом передвиборної кампанії, хотілося б побажати владоможцям, що представлятимуть за деякий час Львів у найвищому законодавчому органі держави, нарешті згадати, за ЯКЕ місто їм доведеться відповідати перед своїми виборцями. І нарешті щось зробити для міста, яке уже давно потребує серйозної економічної та соціальної терапії.

Тарас Роп'яник, випусковий редактор регіональних новин:

Розмірковуючи про Львів, у мені завжди змішуються суперечливі почуття - ненависть та безмежна любов до давнього міста. Причому ненависть передусім породжують люди, а любов - неповторна архітектура, вузькі бруковані вулички, тихі кав'ярні та кнайпи.

Ненавиджу циган і бомжів, які стали чи не візитівкою міста Лева, зустрічаючи гостей полісу ще на вокзалі. Тотальне жебрацтво у центральній частині міста перейшло вже всі межі - у жодній літній кнайпі не можна випити філіжанку кави чи гальбу пива, не поспілкувавшись із прохачами. Окрім циганчат, до столиків підходять інші - з пропозицією купити цвинтарних квітів. Ненавиджу ментів та офіціантів, яким байдуже, що витворяють у них під носом роми. Складається враження, що вони в частці зі злидарями.

Ненавиджу рагулів, які, начепивши на себе весь асортимент „високої моди" з Краківського, вештаються містом, як папуги. До їхніх вад відношу й тотальне захоплення шансоном. Доходить до того, що бидло на весіллі для молодят замовляє гімн зеків - „Владимирский централ".

Ненавиджу й базари, які окупували місто.

Ненавиджу владу за найгірші в Україні дороги, за черги до кожного кабінету, за рагулюватих чиновників, які, купуючи дорогі машини, інших агітують їздити на роверах. Ненавиджу їх і за те, що Львів перетворили на суцільну парковку. Кілька років тому один знайомий, приїхавши у гості, був приємно вражений, що у Львові можна безкоштовно залишити авто на будь-якій бічній вуличці.

А від місцевих містечкових політиків мене вже просто нудить. Тягнибоки, олійники, деньковичі та інші вже просто дістали.

Але незважаючи на всі „ненавиджу", я люблю пройтися центром Львова після дощу, коли у бруківці відбивається небо та старовинні будівлі. Люблю восени спацерувати засипаними жовтим листям стежками парку Костюшки чи Шевченківського гаю. Люблю споглядати Львів з вершин Високого замку чи вежі Ратуші. Люблю прогулятися площею Ринок, її довколишніми вуличками - Галицькою, Староєврейською, Вірменською, Краківською, Театральною. Мене й досі вражають костел Ельжбети, Бернардинський костел, Катедральний римо-католицький, каплиця Боїмів, Вірменська церква, Домініканський собор, головні корпуси університету Франка та Політехніки, палац Потоцьких - усього й не перелічиш.

Ольга Кулик, журналіст:

У дитинстві мене, як кожну порядну сільську дитину, батьки в межах культурної програми „вивозили" до Львівського цирку. Тому перше казкове враження про Львів для мене особисто - це величезна цукрова вата в антрактах... Минули роки і ця дитина „самовивезлася" до Львова. Що стосується вражень - тут, як у відомій польській пісеньці: „Найбільше, чого шкода, це цукрової вати..." Враження стали зовсім іншими.

Бо сьогодні Львів - це місто, у якому дуже мало залишилося від казки. Це місто, зґвалтоване недбалими штукатурами, макдолальдсами, брехливими політиками та пластиковими вікнами. Це місто, яке важко уявити без брудних циганчат на площі Ринок і п'яних патріотів на „клумбі", без періодичного смороду перед традиційними дощами та російської попси у вечірньому центрі, без майже коматозної задухи у маршрутках та вічно переритих вулиць, без відсутності омріяного водопостачання та смітників на кожній вулиці.

Водночас Львів і надалі залишається містом практично міфологізованої „файної" кави та „правдивого" пива, містом, що є фоном для фотосесій молодят і туристів та знімальним майданчиком для потенційних кіношедеврів. Львів залишається містом, де багато справді красивих людей: вічних студентів, поважних пань у капелюшках, дивакуватих художників на трамвайних рейках, сивовусих дідусів у вишиванках, напівбожевільних шанувальників хіп-хопу, зрештою - просто місцевих вар'ятів, яким подобається роль „автентичного львів'янина".

І нехай у Львові ніколи не буде цілодобового водопостачання - тут завжди буде дощ, нехай не буде добрих доріг - завжди залишаться втаємничені вулички, вкриті бруківкою, нехай не буде комфортабельних маршруток - завжди залишаються старенькі трамваї...

Бо Львів має щось таке, за що його завжди любитимуть. За оте незрозуміле „щось" його любитиму і я... Та коли у мене тут народяться свої діти - обов'язково куплю їм цукрової вати.

Семен Уралов, консультант проекту:

Я вперше побачив Львів, коли мені було 7 років. Після сибірських і білоруських міст Львів, звичайно, справив масштабне враження на дитину. З цього моменту, як я вперше познайомився зі Львовом, пройшло понад 20 років. З часом змінилося і ставлення до міста: від мажорно-захопливого до мінорно-сентиментального.

З одного боку, я дуже люблю місто і проводжу в ньому значну частину свого часу. З іншого, на жаль, спостерігаю поступову деградацію Львова як центру розвитку. Спочатку було втрачено лідерство у державі, і Львів перейшов у категорію крупного регіонального центру. Зараз поступово втрачається й регіональне лідерство, і Львів поступово стає пересічним обласним центром. Я для себе до кінця ще не зрозумів, чому так стається. Але мені видається: проблема в тому, що львів'яни (і передусім львівська еліта) не змогли втримати позицію „міщанина" - позицію, коли для тебе першорядними є інтереси міста та громади, а не месіанські ідеї зміни країни чи світу. Львівська еліта безнадійно залишилася у своєму розвитку на початку ХХ століття і просто не може сьогодні запропонувати місту модернізаційні проекти. Відсутність здорового егоїзму та прагматизму призводить до втрати суб'єктності.

Хочу зазначити - це моя особиста позиція. Я не вважаю за можливе вчити чи повчати львів'ян, оскільки я так і не став львів'янином ментально, не поділяю ні політичні, ні економічні, ні соціокультурні погляди більшості жителів міста. Але при цьому я дуже люблю Львів. І зберігаю йому свою відданість.

Володимир Балита, випусковий редактор:

Життя по-різному може скластися, але Львів для мене завжди буде рідним містом. Мені подобається Львів таким, як він є, щоб про нього не говорили.

Пригадую, будучи ще підлітком, ми з матір'ю збиралися в гості до родичів у Львові. Цієї поїздки я чекав з нетерпінням. Відвідати Львів для мене було чимось дуже неймовірним. І насправді, не так хотілося в гості, як побачити один із найкращих в Україні автовокзалів, залізничний вокзал, Оперний театр, аеропорт, просто прогулятися центральною частиною міста. Той, хто хоча б раз був у Львові, обов'язково знову захоче сюди приїхати. Бували моменти, коли я заздрив своїй старшій сестрі, яка навчалася 5 років у Львівській політехніці. Я завжди думав, що після закінчення школи, вищу освіту обов'язково здобуду у Львові. Але склалося інакше, проте я повернувся до Львова й живу тут. І що б не писали чи говорили про місто, воно для мене завжди насправді привітне.

Я не люблю говорити про проблеми міста. Вони є будь-де: у Львові, Києві чи Варшаві. Проблеми є, і їх потрібно вирішувати, а не перекладати з одних плечей на інші та згадувати про них під час передвиборних кампаній.

Наталія Єфіменко, журналіст:

Львів ­- надзвичайно гарне місто. Це аксіома. Проте, не слід забувати, що Львів - це місто, а не якийсь уявний, кимсь придуманий ідеальний фантом, і воно, як кожен поліс, має свої етапи розвитку, свої злети та падіння. Зараз у житті Львова не найкращий етап...проте, не хочеться багато говорити про недоліки.

Незважаючи на всі львівські хвороби - брудні вулиці, неприємний запах, пластик, різноманіття вивісок, брудні фасади будинків, - місту Лева є чим гордитися і за рахунок чого бути впевненим у своєму майбутньому: це його неповторна архітектура, а, точніше, нашарування епох і культур, які гармонійно відбилися на обличчі його вулиць та характері його мешканців. Щоправда, останні ще самі до кінця не розуміють цієї гармонії співіснування різних культур, традицій, стилів, бо це їм просто належить, а те, що тобі належить, усвідомлюєш лише, коли дивишся на це здалеку. Маю надію, що це усвідомлення прийде, а з ним - і повага до рідного міста.

Львів - це місто, яке має душу, свою неповторну ауру, яка заплетена у павутиння його вуличок. У Львові є свій стиль життя, який передається його мешканцям через століття, незважаючи на втручання історії. Це місто, яке не може залишати байдужим, не може не вражати, не можне не надихати. Це місто, яке постійно дивує, відкриває себе. У Львові ви можете тисячу разів проходити повз один і той самий будинок, і лише на тисячу перший раз, раптово піднявши голову, побачити на його фасаді фігурку ангела, святого, лева чи то чортика. Львів - це місто, де оселилася казка. Я люблю дивитися на Львів крізь краплини дощу, хмаринки аромату кави, які зливаються зі звуками джазу. Це для мене - гармонія Львова.

Ігор Балинський, шеф-редактор:

Чесно зізнаюся, я гублюся, коли доводиться відповідати на запитання, а за що людина любить своє місто. Не хочу вдаватися в абстракції і говорити про неповторність архітектури, смак кави чи якусь мультикультуральність. В моєму розумінні місто - це простір, створений для життя людини, і вона визначає, як його - цей містопростір - облаштувати. Я не зможу чітко сформулювати, за що я люблю Львів, але я знаю, чому я тут живу.

Передусім, мені у Львові комфортно. Я не люблю великих міст, вони „тиснуть", перемелюють, підпорядковують собі людину. Ритм мегаполісу з його обов'язковою змагальністю людей поміж собою за практично все (це ще інколи чомусь називають конкуренцією) позбавляє людину можливості самій творити власне життя. У Львові це ще можливо, хоча дехто вважає таку можливість ознакою провінційності.

Мені у Львові цікаво. Львів має одну важливу для мене перевагу перед іншими містами: тут є можливість безпосереднього спілкування: з друзями, знайомими, цікавими людьми... Коли Львів називають великим селом, це почасти правда. Але я не вважаю це вадою міста. Спілкування дає людині шанс не „загубитися".

Зрештою, Львів - місто толерантне. Незважаючи на всі стереотипи та небилиці. У Львові, попри полярність думок та ідей, завше залишається місце для самореалізації.

Як на мене, цього достатньо, аби залишитись у Львові надовго, якщо не назавжди. Можливо, за це і люблять своє місто.

Оксана Керик, журналіст:

Львів для мене - місто контрастів. Вузеньких брукованих вуличок із запахом минулих століть і пластикових дверей та вікон у стародавніх будинках, розкішних ліпнин на стінах споруд і різьблень на дверях та смердючих під'їздів. Це місто запашної кави і нахабних замурзаних циганчат. Шурхотіння опалого листя під ногами і численних жебраків. Місто квітів на клумбах і сміття на вулицях. Львів - це поєднання давнини, яка захоплює дух у туристів, та здебільшого відразливої „пластиково-скляної" сучасності, яка позбавляє місто його аури. Сьогоднішній Львів - це поєднання смаку і несмаку.

Мені він нагадує „кіндер-сюрприз", відкриваючи який, ти ніколи не знаєш, що знайдеш всередині. Кожен, хто відкриває для себе Львів, бачить його по-своєму. Для одних - це стародавня архітектура, бруковані вулички, деренчливі трамваї і запах кави. Для інших -відсутність води у кранах, неосвітлені розбиті вулиці, переповнені маршрутки з кишеньковими злодіями. Для третіх - це давні друзі і розпивання вина на Високому Замку. Як і кожне місто, Львів має безліч облич. Кожен бачить його таким, яким хоче побачити.

Я бачу його нині як місто невикористаних можливостей. Біда Львова у тому, що люди, котрі творять місто, не відчувають його потреб, не вміють зробити Львів привабливим. Насправді, місто нічим не гірше від багатьох європейських давніх містечок, навколо яких витворились цілі легенди про казковість, шарм і неповторність. Однак більшість мешканців сучасного Львова не носять його у собі, не розуміють місця, де мешкають, і не можуть допомогти йому стати європейським містом, потрапляючи у яке, перехоплює подих.

Юлія Куринкіна, журналіст:

Львів, яким він є, неможливо спіймати одразу, як тільки потрапив сюди. Не розгледиш його у фотооб'єктиві „мильнички" чи мобільного. Не задуриш його й поверховими ритуалами щойно навернених - відвідинами кав'ярні, пивниці чи книгарні. У Львів не потрапиш наскоком. Він надто багато й багатьох бачив, щоб „вестися" на все це.

Навпаки, Львів звик маскуватися. Для цього він однаковою мірою толерує молодь, бомжів, екскурсоводів, букіністів і цінителів Львова. Усі вони вештаються десь довкола Головної Брами у Львів. Без ключів. Львів дозволяє їм співати собі оди, розказувати про себе легенди й побрехеньки - скільки завгодно. Лиш би не довелося оголитися. Хтозна, чи сподобався б заїжджим мандрівникам Львів голий. Можливо, він видався б їм гидким. Однак це теж було б лише перше й дуже однобоке враження.

А як же побачити Львів? Це можливо, якщо він сам цього захоче. І якщо його справжньої прихильності не завоювати одразу, то він „піддається" з плином часу. Не відомо, чи за рік, чи за п'ять, чи за десять років. Це дуже індивідуально. Просто Львів у якийсь момент заспокоюється: „Цей черговий Ти, який хоче мене побачити; Ти не маєш наміру мене роздягати, трактувати на свій (не гарантовано, що доречний) манер, Ти просто хочеш познайомитися ближче". Й тоді Він поволі починає, ні - не скидати маски, а навпаки, показувати їх одна за одною, безліч. Саме тоді й відчиняється брама хоч іще не до Львова, але до його Галереї.

Світлана Жаб'юк, керівник відділу інформації:

Роздуми про Львів у День незалежності одразу ж пригадали мені, що саме із усвідомленням моєї особистої свободи, у цьому випадку від батьківської опіки, розпочалося моє знайомство з цим містом. Тоді Львів мав чим привабити і вразити мене, першокурсницю Української академії друкарства.

Одразу ж у полон своєю інакшістю мене захопив театр Курбаса, правильніше буде сказати - його балкон, куди завжди безкоштовно (прошу вибачення у режисера та акторів) я пробиралася завдяки друзям, щоб у десятий раз переглянути „Вишневий сад" за Чеховим. (До слова, хіба не зараз у незалежному Львові настав час купця Лопахіна?)

Прогулявши спозаранку першу пару з основ безпеки життєдіяльності, в кав'ярні на вулиці Вірменській серед мистецької тусовки я почувала себе найбезпечніше, загорнувшись у плед недопитої кави, недописаного вірша та звуків музики сивоволосого чоловіка, який завше приносив зі собою гітару.

У тому, що Львів не без мудрих людей, я переконалася, коли всі мистецькі імпрези призначали на вечір, а то знову довелося б жертвувати парами, сидіння на яких, як виявилося згодом, не таке вже й безглузде, під партою завжди можна було почитати чи то новий позичений номер „Четверга" чи то перше, так і невіддруковане число часопису. На нові книжки вистачало грошей лише коли до Львова приїжджали їх автори, й тоді можна було отримати автографи, як правило, вони не відрізнялися оригінальністю - „З Любов'ю. Щиро. О.Забужко. Ю.Андрухович".

Далі були - Форум видавців, „Золотий лев", „Віртуози", фестиваль короткометражного кіно просто неба... Просто особисто для мене, місто - це не водопровід чи каналізація, а, перш за все, культурний феномен.

Такий Львів жив у мені. Зараз у мені живе багато міст, а я живу і працюю для Львова. Звісно, мені цікаво було побувати на виставці Леонардо до Вінчі у Загребі, оглянути експозицію Сальвадора Далі в Будапешті та вештатися упродовж дня Третьяковською галереєю у Москві. Що нового може мені запропонувати мистецький Львів зараз? І чи маю право, я, як спраглий нових візій та відчуттів читач, глядач і слухач, кинути виклик Львову як творцю культурних проектів, а не як споживачу, який вкрай рідко привозить цікавих мені Гришковця чи Кустуріцу?

Юрій Тюрдьо, редактор київського бюро:

Чим для мене є Львів? Колись, не так давно, він був „середовищем інтелектуальних візій". А я тоді шкодував, що він не є середовищем, де заробляють гроші.

Тепер місто потроху повертає собі славу та значення торгового центру. Водночас, як на мене, в інтелектуальному плані Львів трохи „здав".

Але повернімося до особистих відчуттів. Кажуть, що Львів за останні роки стає все більше і більше провінційним містом, перетворюючись у такий собі звичайний обласний центр, щоправда з масою архітектурно-історичних пам'яток, які, однак, дряхліють на очах. Однозначно не погоджуюсь із такою оцінкою!

Я впевнений у тому, що Львів був, є і, без сумніву, буде своєрідним ідеологічним центром України. Львів завжди продукував і сьогодні продукує ідею, залишаючись у цьому плані доволі впливовим. І цим наше місто важливе та потужне, а не „дніпрогесами" чи териконами. Лише подивіться скільки діячів, з останнього опублікованого журналом „Кореспондент" рейтингу 100 найбільш впливових людей України, родом з нашого міста, або в тій чи іншій мірі мали (наприклад, навчались у Львові) і мають з ним зв'язок! Це майже третина осіб із пропонованого рейтингу! Чи варто в такому випадку говорити про те, що Львів перетворюється у провінційний обласний центр?

І на завершення моєї короткої ремінісценції хотів би зауважити таке: Львів, як небагато міст не те що України, але й Європи, був і є містом певної місії, як, наприклад, Страсбург чи Барселона. Важливо, щоб львів'яни і всі, хто вважає себе такими, хоч і не живуть у Львові, зрозуміли, в чому сьогодні, на цьому історичному етапі, полягає місія нашого міста.

Ірина Дух, редактор польськомовних новин:

Благородна велич мовчазних будівель у старому місті, блиск бруківки на сонці, задуманий Христос на каплиці Боїмів, смарагдові схили княжого міста. Це Львів.

Одноманітні розчавлюючі багатоповерхівки, часто незграбно оформлені крамниці. Брак духа Львова в самому його серці. Це інший Львів.

Чи вони розуміють один одного?

Дуже різні обличчя і душі, заклопотані і байдужі водночас. Це також Львів, його жива частинка - львів'яни. Чи розуміють вони одні одних, чи цінують своє місто? Чи вони його достойні? Їх не змінити, історію не переписати.

Колись місто Лева може бути ще іншим. А може й не бути...