Не лімітроф, а форпост!
IQ

Не лімітроф, а форпост!

Про ізраїльську перспективу України

Анатолій Рубльов, 23 лютого 2016 2794 3

«Плану Аллена Даллеса не існує, але він все ж таки діє», – жартували у 1990-х, спостерігаючи за деградацією пострадянського суспільства. А от із Мінським планом ситуація повністю протилежна. На відміну від міфічної доктрини ЦРУ, Мінський протокол, безперечно, існує, проте, на жаль, не діє. Жарти жартами, але ситуація на Донбасі справді підштовхує до чорного гумору. Переговори точаться вже півтора року, але перспективи досі ще туманні.

Своїми побоюваннями щодо результатів примирення по-мінськи поділився у своїй свіжій статті Юрій Мацієвський. «Ціна миру для нас – це остаточна втрата суб’єктності, економічний занепад, відсутність перспективи тіснішої інтеграції із Заходом, остаточне закріплення у статусі лімітрофа – «сірої зони» між ЄС та Росією», – наголошує пан Мацієвський. Однак становище України не настільки похмуре, як здається на перший погляд.

Загалом, стратегічних переваг у України небагато. Стервозна доля запхала нас на геополітичне роздоріжжя між Європою та Росією, у темній душі якої Європа постійно бореться з Азією, причому остання явно перемагає. З-за плеча цього євразійського Франкенштайна розкосо визирає справжня Азія. А поруч – Кавказ, який будь-якої миті може стати оплотом ісламу. Не щез із мапи й анексований Крим, історична доля якого вихляла і так, і сяк.

Навіть гірше. Ми вийшли в сьогодення, пробувши 70 років у складі СРСР, який мріяв перегнати Захід, але сконав, навіть не наздогнавши його. Тому в перші десятиліття незалежності ми провели ретельну економічну декомунізацію, звільнившись від радянської індустрії. Туди ж пішов і ядерний арсенал. Після ритуалу очищення наше геополітичне становище не змінилося, а от котировки впали – Україна зустріла своє повноліття банановою республікою.

Замість бананів у нас була продукція чорної металургії, але жодних стратегічних переваг це не давало. Довгий час ми компенсували свою обороноНЕздатність абсолютною толерантністю до корупції. Коли в Кремлі захопилися ідеєю «русского мира», їм навіть не довелося з нами воювати. Навіщо вести танки на Харків, якщо свого намісника можна посадити прямо у Київ? Дійшло до того, що міністром оборони України став московський менеджер.

Однак на зламі 2013-2014 років в українців не витримали нерви, і вони потягли шини на Майдан. Це спровокувало нервовий зрив в Кремлі, і росіяни потягли ввічливих бурятів у Крим та Донбас. Так Україна мимоволі вивалилася із затишного небуття прямісінько у світову історію. Ми просто хотіли здихатися донецького жлоба і присунутися поближче до ЄС, а стали тими нещасними спартанцями, які змушені творити подвиг за подвигом, рятуючи цивілізацію ціною власного життя.

Але разом з війною ми отримали унікальний шанс стати потрібними Європі. Європейський Союз – це закритий клуб, в якому вільних місць більше, ніж актуальних членів. Щоб отримати перепустку, Євромайдану не достатньо. Максимум, на що ми могли розраховувати до анексії Криму, – це безкінечна гра в зближення, яка може тривати десятиліттями. Якраз напередодні Євромайдану виповнилося 50 років, відколи Туреччина стала асоційованим членом ЄС.

Врятувати нас могло лише диво, і диво сталося. Коли у Кремлі вирішили побавитися у сталінізм, розклад сил на континенті змінився. З території, по якій проходить російська труба, Україна перетворилася на територію, якою можуть проїхати російські танки. Причому проїхати дуже далеко і в західному напрямку. Щойно це усвідомили в Берліні і ще деяких столицях ЄС, на Україну стали дивитись зовсім інакше.

З 2014-го року Україна проходить кастинг на роль східного форпосту Європи на континенті. Звісно, хотілося б стати вітриною Європи, але хто ставить вітрину там, де її можуть розбити? Тому наша геополітична роль визначена наперед – питання лише в тому, чи зможемо ми її зіграти. Судячи з того, як терпляче Захід ставиться до бардаку в українській владі, журі налаштоване до нас лояльно. І ми маємо всі шанси отримати свій квиток у європейський клуб держав.

В тому, щоб Україна стала сірою зоною, Захід зацікавлений ще менше, ніж наша злодійкувата еліта. Хоча б тому, що йдеться не про Придністров’я, де населення менше, ніж у Запоріжжі, а про 45-мільйонну країну. Сусідство з такою сірою зоною, яку неодмінно буде інфікувати зброєю та екстремізмом Росія, – завелика розкіш навіть для ЄС. Тому Захід кровно зацікавлений у тому, аби Україна не просто вижила, але й розвивалася.

Довгий час роль «мордоворота при вході» належала Польщі. Однак тоді ця робота була не такою брудною, як зараз. Варто показати фотографії з Дебальцевого, аби поляки погодилися поступитися правом прийняти на себе перший удар зі Сходу. Однак самих фотографій не достатньо – претендент мусить відповідати високим вимогам професії. Якщо ми хочемо стати форпостом Європи, доведеться провести модернізацію країни.

Саме в цій точці українські національні інтереси сходяться з інтересами ЄС. Нам потрібна модернізація, фінансові вливання та інтеграція в євроатлантичні структури, а Заходу – надійний гарнізон на Сході, такий собі євразійський Ізраїль. Звичайно, хотілося б стати східноєвропейською Швейцарією, але геополітичні ролі прописують не в Києві.

Що ж стосується «мінського процесу», цей час даний нам, аби освоїтися в новій ролі. Умови для цього склалися майже ідеальні. Масштабних бойових дій вже нема, а зона АТО перетворюється на такий собі полігон з реальним супротивником. Якщо «республіки» таки увіпхнуть до складу Україну, це буде тест на стабільність держави і здатність функціонувати під тиском дестабілізуючих чинників.

Звісно, у питанні Донбасу хотілося б повернутися до стану 2013-го року, але відіграти історію назад неможливо. Ні світ, ні Донбас, ні Україна ніколи не стануть такими, як колись. Ну а анексований Крим в найближчому майбутньому буде запорукою нашої недружби з Росією. Допоки Крим лишається російським, у Києві не буде проросійського керівництва – принаймні, вірогідність цього мізерна.

Зрозуміло, що роль форпосту передбачає мілітаризацію і не передбачає приємного та спокійного життя. Але геополітична ситуація рано чи пізно зміниться, і Україні, можливо, довірять якусь іншу роль. Так чи інакше, іншого шляху у великий кінематограф у нас наразі нема. Зате є можливість відмовитись від того, що нам пропонують. Але чи є в нас кращі альтернативи – питання відкрите.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук