Донбас у складі України – стратегічна помилка Порошенка

Що є спільного у позиції Росії, Заходу та України у мінському процесі? Попри суттєві розбіжності у трактуванні зобов’язань сторін чи не єдиний пункт, який поділяють усі учасники переговорів, – це те, що Донбас має залишатися у складі України. Питання в тому, на яких умовах це відбуватиметься. За це й торгуються.

Нагадаю, що «Комплекс заходів з виконання мінських угод», (Мінськ ІІ) містить 13 пунктів. Головним у документі є 11-й пункт, де Україна взяла на себе таке зобов’язання: «Проведення конституційної реформи в Україні з набуттям чинності до кінця 2015 року нової конституції, яка передбачає в якості ключового елемента децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей, узгоджених з представниками цих районів), а також прийняття постійного законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей відповідно до заходів, зазначеними в примітці [1], до кінця 2015 року».

Перелік заходів, визначених у додатку: повна амністія для всіх учасників бойових дій, мовне самовизначення, право призначати керівників прокуратури і судів, створення загонів народної міліції за рішеннями місцевих органів влади, вирішення соціальних, економічних та культурних питань шляхом укладання угод з центральними органами виконавчої влади України і сприяння з боку цих органів налагодженню транскордонної співпраці з Росією. Це, фактично, виводить окуповані райони Донбасу з правового поля України. Але, відповідно до п. 8 документа, Київ зобов’язаний утримувати Донбас.

Прийняття таких зобов’язань – це фактична капітуляція, тому не дивно, що після провалу плану внесення змін до Конституції президент став на шлях затягування процесу.

Інтереси Путіна

Якщо розколоти Україну шляхом військової агресії не вдалося, то впровадження формули «Донбас у складі України, але під контролем Москви» залишає Росії можливість суттєво впливати на політику Києва. Про згубність такого плану вже не раз писали і заявляли експерти.

Інтереси Меркель та Олланда

Припинення військових дій, замороження конфлікту, поступове зняття санкцій з Росії і відновлення торгівлі є метою Німеччини і Франції, а також ще кількох дружніх до Путіна урядів в ЄС. Війна має закінчитися, торгівля – поновитися, а те, що непідконтрольний Києву Донбас закладає міну під державність України, – то це вибір самих українців. Головне, аби принцип цілісності кордонів був ззовні дотриманий.

Англосакси, зокрема США, у цьому питанні займають більш жорстку позицію. Передусім це стосується виведення російських військ з території України і поновлення контролю України над своїм кордоном. Однак після відмови Порошенка розширювати нормандський формат вони не мали формальних підстав пропонувати якісь зміни. Більше того, США мають прямий діалог з Росією (через постійну телефонну комунікацію Обами і Путіна, зустрічі Керрі з Лавровим та Нуланд з Сурковим). Остання зустріч В. Нуланд з В. Сурковим у Калінінграді, схоже, не досягла успіху. Попри вмовляння віддати Україні контроль над кордоном в обмін на зняття санкцій, Путін демонстративно зайняв жорстку позицію і наполягає, що це Україна має виконувати мінські угоди, а Росія може лише сприяти їх виконанню. 

Інтереси Порошенка

Експлуатація популістських запитів (більшість українців все ще вважає, що Донбас має залишатися українським) і використання війни як засобу легітимації перебування при владі є основними мотивами президента України. Ці мотиви пояснюють зволікання з проведенням реформ, спроби розширити власні повноваження, розбудувати клієнтелістську мережу, поставити під контроль уряд, окремі міністерства та держпідприємства.

Від моменту обрання на посаду президента Порошенко одноосібно взявся вести зовнішню політику. Відтак відповідальність за мінський формат і його імплементацію повністю лягає на президента. Погоджуючись на формулу «Донбас у складі України, але під контролем Москви», Порошенко припустився стратегічної помилки. Путін, Меркель і Олланд використовують цю формулу для досягнення своїх інтересів коштом України.

Ціна миру для нас – це остаточна втрата суб’єктності, економічний занепад, відсутність перспективи тіснішої інтеграції із Заходом, остаточне закріплення у статусі лімітрофа – «сірої зони» між ЄС та Росією. Ці умови, звісно, можуть змінитися після того, як в Росії розпочнеться боротьба за владу. Але у цій ситуації загрози з боку Росії не зменшаться, а, більш імовірно, зростуть.

Чому президент пішов на цей крок? Залишаючись у межах короткої історичної перспективи (5-10 років), Порошенко, як і всі його попередники, використовує державу та суспільство як ресурс для забезпечення власного виживання. Те, що українці вже втратили больовий поріг, набули досвіду швидкої мобілізації і можуть вести себе агресивно – президент, здається, не усвідомлює.

Що українська влада мала б зробити?

Змінити мінський формат буде важко, але це можливо. Непаритетність зобов’язань сторін і недієвість мінських угод дає підстави Україні ініціювати їх перегляд. Першим кроком має бути визнання Порошенком того, що формула «Донбас у складі України» на умовах Путіна – надто дорога для нас. Такий крок не вдарить по рейтингу, а навпаки, може його підняти.

Замість проштовхування у парламенті змін до Конституції президенту варто було б звернутися до депутатів з ініціативою прийняти відповідні закони, а не постанову про визнання Росії агресором і статус окупованих територій. Після прийняття цих законів Україна має підстави підняти на Генеральній Асамблеї ООН питання про визнання Росії агресором. Паралельно з цим потрібно ініціювати консультації учасників Будапештського меморандуму про надійні механізми попередження подальшої агресії з боку Росії.

Усі ці дії, звісно, Росія може використати як привід для чергової ескалації, але ціна такої ескалації зросте для Росії в рази. Захід змушений буде продовжити санкції і поводитись більш відповідально. Таким чином, Порошенко зможе виправити свою помилку, а Україна отримає шанс припинити війну на Донбасі.