На початку 2025 року, у відповідь на тиск адміністрації Трампа щодо укладення мирної угоди в Україні, Франція та Велика Британія ініціювали переговори щодо гарантій безпеки для України в рамках коаліції охочих. Для Європи це був спосіб показати Трампу, що європейці серйозно ставляться до питання посилення своєї залученості, розраховуючи на участь у переговорах. Ключовим у цих переговорах було розроблення такої формули перемир’я, щоб утримати Росію від повторного нападу на Україну в наступні роки. Як у майбутньому уникнути помилок минулого?
Багато в чому це була корисна дискусія, оскільки вона детально визначила попередні умови стабільного миру в майбутньому. Міжнародні переговори про безпеку вперше змусили цивільних і військових чиновників у столицях західних держав серйозно спланувати майбутню участь їхніх країн в Україні та її околицях. Однак ці дискусії мали – і досі мають – чотири недоліки.
Війна триває
По-перше, дискусії та переговори щодо гарантій безпеки для України – принаймні дотепер – мало сприяли закінченню війни. Різні пропозиції щодо майбутньої безпеки України, такі як «сили гарантування безпеки» або інтеграція систем протиповітряної оборони східного флангу НАТО із системами України, були позитивно сприйняті в Києві. Однак з погляду Москви західні плани підтримки України щодо майбутніх гарантій – чи то через пряме військове залучення, чи то через військово-промислову співпрацю – залишаються невигідними.
Парадоксально, але прагнення до стабільного перемир’я віддаляє перспективу закінчення війни. Далекосяжні пропозиції таких країн, як Велика Британія та Франція – особливо щодо розміщення підрозділів коаліції добровольців на заході України – підвищили ставки й посилили обережність Кремля. Такі заяви послабили і без того низьку готовність Росії припинити бойові дії до здобуття явної переваги на полі бою та посилили прагнення до миру-перемоги (Siegfrieden) замість мирної угоди (Verständigungsfrieden).
Дійсно, Росія категорично відкинула ідею розміщення іноземних військ в Україні. Як заявив у березні 2025 року російський міністр закордонних справ Сєргєй Лавров: «Присутність військ країн НАТО під будь-яким прапором на території України становить таку саму загрозу [як і вступ України до НАТО]. Ми не приймаємо цього за жодних умов».
Відсутність конкретики
По-друге, різні плани щодо гарантування майбутньої безпеки України містять мало конкретних рішень, які мали б безпосереднє практичне значення. Натомість широко обговорювані гарантії безпеки є набором намірів, сценаріїв та обіцянок, які – у разі їх реалізації – лише частково посилили б безпеку України через символічну присутність військ, патрулювання повітряного простору та подібні заходи. Плани західних держав не передбачають істотного поліпшення ні в аспекті міжнародної інтеграції, ні в аспекті оборонних можливостей України. Водночас офіційні переговори зосереджені на встановленні умов, формулюванні та ратифікації певних майбутніх багатосторонніх механізмів реагування на випадок нової ескалації з боку Москви.
Сама ідея гарантій безпеки для України, хоч і благородна, фактично ґрунтується на припущенні, що Київ довірятиме обмеженій схемі майбутніх дій Заходу. Вона також передбачає – досить оптимістично, – що Москва повірить у здійсненність та ефективність цього механізму. Однак запропоновані досі гарантії не передбачають жодної організаційної структури, такої як НАТО, яка б їх підтримувала. Вони також не передбачають значущої з військової точки зору присутності західних збройних сил, які дислокувалися б уздовж майбутньої лінії зіткнення між Росією та Україною. За відсутності надійних – інституційних і матеріальних – підстав ані Київ, ані Москва не можуть серйозно ставитися до гарантій безпеки для України.
Проте Україна може бути змушена керуватися «принципом надії» і прийняти ті гарантії, які вона може отримати, а не ті, яких вона потребує. У такому разі будь-яке майбутнє перемир’я могло б виявитися лише перехідним періодом перед відновленням масштабних бойових дій. Більше того, це означало б перерву у війні, вигідну для Росії, і дозволило б Москві вибрати зручний момент для нової ескалації, наприклад, під час паралельної військової ескалації в Південно-Китайському морі чи деінде.
Натомість керівництво України – сподіваючись, що бодай частина обіцянок, викладених в угоді, буде виконана – буде приречене на військову пасивність і неприємні сюрпризи. У деяких аспектах такий сценарій був би повторенням досвіду України з 2014 року, пов’язаного з Меморандумом про гарантії безпеки 1994 року. Київ підписав його, незважаючи на те, що 1993 року Україна подала заявку та представила проєкт повного договору між Україною та п’ятьма ядерними державами, який зобов’язував би кожного постійного члена Ради Безпеки ООН вжити «необхідних заходів», якщо будь-яка держава, що володіє ядерною зброєю, вдалася б до «загрози застосування сили або її застосування в будь-якій формі проти територіальної цілісності та політичної незалежності України».
Практика, а не теорія
По-третє, нинішня дискусія залишається теоретичною, якщо не враховує конкретної ситуації на місцях, за якої гарантії безпеки будуть остаточно надані Україні. Точний спосіб та умови припинення інтенсивних бойових дій впливатимуть на характер і стійкість майбутнього перемир’я. Позиція на полі бою та соціально-економічна ситуація обох країн у момент, коли замовкнуть гармати, визначатимуть стабільність і тривалість перемир’я.
Важливе значення матиме також зміст майбутніх гарантій, які повинні бути не лише адаптовані до наявного середовища, у якому вони надаються. Їхня фактична вага для західних постачальників, українського одержувача і потенційних російських ескалаційних чинників залежатиме більше від розвитку міжнародної ситуації, ніж від обіцянок, викладених на папері. Позиція України щодо Росії – і навпаки – визначатиме значення будь-яких гарантій, так само як і відносини кожної із цих країн із третіми сторонами.
Що вигіднішою буде військова, економічна та міжнародна ситуація України на момент набуття чинності перемир’я, то меншою буде ймовірність необхідності виконання західних гарантій безпеки для України. Натомість що складнішою буде загальна ситуація України після закінчення бойових дій, то більшим буде ризик повторної ескалації конфлікту і то ймовірнішим стане задіяння цих гарантій.
Відсутність узгодженості
Нарешті, західна публічна дискусія щодо майбутніх гарантій безпеки для України протягом останнього року характеризується неузгодженістю, суперечностями та відмовою від попередніх заяв. Роль Сполучених Штатів як постачальника нечітко визначеного «тилу» для цих гарантій залишається невизначеною. Чисельність, розташування, тип і навіть сама можливість існування західних «сил гарантування безпеки» в Україні і надалі є предметом дискусій.
Нещодавно адміністрація Трампа внесла додаткову невизначеність у європейські плани щодо перемир’я в Україні, оголосивши про зацікавленість в анексії датської Гренландії та розпочавши переговори з Москвою щодо майбутньої економічної співпраці. З огляду на готовність США до конфронтації з близьким союзником і співпраці з традиційним ворогом, європейські лідери, зокрема і в Україні, почали з недовірою ставитися до запевнень США щодо допомоги у впровадженні майбутніх гарантій.
Підсумовуючи, західна дискусія щодо гарантій безпеки для України, яка розпочалася 2025 року, є кроком у правильному напрямку, але видається передчасною і може слугувати формою втечі від реальності. Обговорення другого кроку – гарантування забезпечення перемир’я – без чіткого плану щодо того, як досягти першого, тобто самого перемир’я, може відволікати увагу від проблеми, замість того щоб допомагати її розв’язати. Це особливо важливо з огляду на те, що успіх другого кроку (відлякувальний вплив гарантій безпеки на Росію) залежатиме насамперед від характеру першого кроку (способу й умов припинення військових дій в Україні).
Ні завершення триваючої війни, ні стійкість майбутнього перемир’я не залежатимуть лише від того, як гарантії безпеки для України будуть сформульовані на папері. Незалежно від того, які вербальні зобов’язання візьмуть на себе західні країни, вирішальним чинником уже сьогодні є матеріальна ситуація на місцях – і в економічній сфері, і на полі бою, – і вона залишатиметься ключовою і надалі. Вид матеріальної та фінансової допомоги, якої Київ потребує, щоб завершити війну на прийнятних умовах, значною мірою збігатиметься з тією підтримкою, якої Україна потребуватиме після укладення перемир’я, щоб захиститися від можливого нового нападу.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Od wojny do stabilnego rozejmu w Ukrainie
Ми використовуємо