Упродовж майже півроку повномасштабного вторгнення Європа багато допомагає Україні. На вулицях європейських міст – жовто-блакитні стяги, в офіційних повідомленнях – запевнення про передачу такої необхідної нам зброї.
Європа приймає наших біженців, лікує наших військових, та що там: навіть почасти й воює на нашому боці. В тому, що демократичний світ не забуває про Україну, про війну та цинічне російське вторгнення, є заслуга, зокрема, й наших громадян, які тимчасово або ж постійно мешкають у Європі. Вони виходять на мітинги, показують свій біль, висловлюють свої молитви і намагаються достукатися до іноземного суспільства.
І це логічний, очевидний і дуже помічний крок: що більше звичайні люди знають про війну в Україні, то більше вони вимагають у своєї влади.
ZAXID.NET поспілкувався з українками, які влаштовували або ж відвідували акції на підтримку своєї держави за кордоном. Подекуди це було складно, іноді організація відбирала чимало сил, але обидві кажуть: воно було того варте.
«Щоби всі зрозуміли масштаби трагедії Азовсталі»
Юліана Прядко влаштувала акцію на підтримку захисників Азовсталі в Словаччині. Це було ще до того, як «азовці» та сотні інших бійців покинули територію заводу. Під гаслом «Маріуполь – рана на тілі усього світу» на площу у Братиславі вийшло 500 українців.
На мітингу у Братиславі. Фото Дарини Горбань
Організація акції виявилася значно складнішою, ніж спершу планували активісти.
«Було велика бюрократія, нам потрібно було довго чекати на затвердження мітингу від поліції та влади, потім нам перенесли місце, хоч в нас вже була готова афіша. Потім нам сказали, що організатор обов’язково повинен бути словак. У кінцевому результаті ми шукали людину, яка візьме на себе відповідальність за таку велику кількість учасників, і все ж таки її знайшли. Виявляється, в Словаччині є ціла організація словаків, які підтримують Україну, і роблять все можливе для того, щоб російська пропаганда не зійшла на межі цієї країни», – пригадує Юліана Прядко.
Дівчина розповідає: на той час організатори хотіли, аби містяни зрозуміли, який біль у той момент переживали всі військові, які перебували на заводі Азовсталь: «Ми дуже хотіли, щоби їх якомога швидше евакуювали і надали їм допомогу. І вирішили зробити не просто мітинг з кричалками, а цілий перформанс».
Той день Юліана пам’ятає добре: місцеві зупинялися, стояли разом із мітингувальниками, говорили слова підтримки. Дехто навіть розумів вислови українською мовою.
«Я би не сказала, що це морально важко, складно було, коли я написала у бесіду українців у Словаччині і мені багато почали відповідати, що я не маю чим зайнятися. Але коли потрохи почала збиратися кількість людей, які мені писали в приватні повідомлення «Ми будемо!», я створила бесіду, тоді окремо ми об’єдналися в бесіду організаторів. Був дизайнер, була дівчина-перекладач, була дівчина, яка займалася пошуком організаційних дрібниць; дівчина, яка малювала організаторам футболки, розмальовувала людей, які прийшли на мітинг. Хтось малював плакат. Тобто кожен відповідав за свій об’єм роботи, і ми так усі об’єдналися, що це навпаки якось підіймало моральний дух. І взагалі, розуміти, що ти не просто відсиджуєшся за кордоном, а робиш щось корисніше - це набагато краще», – додає Юліана.
На мітингу у Братиславі. Фото Дарини Горбань
На акції зупинялися й перехожі українці, які не знали про неї заздалегідь. Вони просто йшли по вулиці і бачили рідні прапори, тож теж приєднувалися до мітингу.
З неприємного, пригадує Юліана, після слів «Слава Україні!» зупинився кремезний чолов’яга. Він почав сваритися, дівчина спершу не зрозуміла його, перейшла на англійську. Та потім він почав лаятися російською – «Бандерівка, нацистка!» Але поліція швидко забрала адепта «руского міра».
Юліана переконана, що тим українцям, які зараз перебувають за кордоном, варто продовжувати влаштовувати такі акції.
«По-перше, щоб про нас не забули. Щоб [тамтешня – ред.] влада хотіла нам допомагати. І розуміла, що ми захищаємо і кордони сусідніх країн, і всіх країн Європи. По-друге, щоб місцеві жителі розуміли, що нам болить за рідну країну, і що ми хочемо туди повернутися, і що ми не хочемо "просто жити у них на шиї", не хочемо жити за рахунок їхніх податків, а хочемо самі платити податки у своїй країні, і жити в комфортних умовах, у себе вдома», – пояснює Юліана Прядко.
«Новини були нейтральні або ж неоднозначні»
Яна Резник мешкає в Австрії. На мітинги дівчина виходила із перших днів повномасштабної війни.
«Я пам’ятаю день, коли почалася війна, сидиш у ступорі, не розумієш, що взагалі відбувається, безперестанку гортаєш новини. І найгірше це було навіть не почуття провини, а якась безвихідь, що ти тут, у безпеці в Австрії, і не переживаєш це на власній шкірі. І ти ще й нічим не можеш допомогти фізично. Так, ти можеш скинути гроші на армію, можеш десь піти поволонтерити, але ти не маєш безпосереднього впливу на події. І тоді, коли з’явилися мітинги у перший же день…Коли ти зустрічаєш людей, які в такій самій ситуації, як ти, то мітинги - це скоріше було якесь відчуття спасіння. Окей, це те, що ми можемо робити. Це те, як ми можемо нагадувати про Україну, заявляти. Акцентувати на цьому увагу. Це те, що в наших можливостях», – розповідає Яна Резник.
Анонс про перший мітинг вона побачила у соцмережах, приєдналася до нього, а тоді…
А тоді проукраїнські акції стали більш довершеними. Краща організація, більше людей, гасла, іноземці, що висловлюють свою підтримку.
«Місцеві діляться насправді на два табори. Є ті, які підтримують, приходять дійсно на мітинги. Було ще багато, наприклад, грузинів на мітингах також, які переїхали в Австрію і теж приєдналися до українського мітингу. Особливо на початку було дуже багато людей з інших країн, які приєднувались до мітингу. Але австрійці або нейтральні, або підтримують – але це меншість. Або вони десь тишком-нишком все одно проросійські і вони просто мовчать. Але особливо на початку, коли все відбувалося, з того, що я бачила – до мене підходило дуже багато людей, які чули, що я з України. Вони питали - як ти, чи в порядку твої рідні. Але знову ж таки, це було в університеті, в автошколі, в яку я ходила, і я не зовсім знаю, чи це саме австрійці, чи іноземці, які турбуються, знають, що відбувається у світі і, зокрема, в Україні», – розповідає Яна Резник.
Дівчина додає, що австрійці все ж зі співчуттям ставилися до українців – надавали безкоштовний прихисток у себе вдома, допомагали з документами чи роботою.
Мітинг у Відні. Фото Яни Резник
Навіть коли їхній запал згасав, українці невтомно нагадували їм різницю між добром і злом.
«У нас є пам’ятник російському солдату, прямо в центрі Відня. Він якийсь визволитель від нацизму. І завжди на 9 травня, на День «пабєди» приходять росіяни з прапорами, ставлять квіти під цей пам’ятник. Цього року, звісно, ми не дозволили це зробити й забронювали площу для українського мітингу, починаючи з 7 травня по 9 включно», – пригадує Яна.
На площі перед пам’ятником влаштовували мітинги, виставки, міні-концерти. «Стіну позаду цього пам’ятника помалювали у жовто-блакитні кольори», – додає Яна Резник.
Росіянам довелося на свій «парад побєдобєсія» йти на іншу площу. І тут у Яни є неприємний спогад: коли українці колоною проходили попри прихильників рашистів, ті зчепилися, а поліція попросила саме українських мітингувальників покинути місце – щоб не призвести до конфлікту.
І незважаючи на це, Яна додає: «Однозначно потрібно влаштовувати такі акції і надалі, в першу чергу, аби нагадувати про те, що це ще не кінець».
Однак вона переконана, що українці за кордоном мають допомагати своїм усіма силами. Зараз дівчина курує такий проєкт. Команда допомагає нашим громадянам, що змушені були покинути свої домівки через війну, нострифікувати дипломи і працевлаштуватися. Яна Резник певна: мітинги – це один із варіантів, але щоб допомогти своїй країні, можна також волонтерити, допомагати українцям, що прибувають і ділитися знаннями.
Ми використовуємо