Небезпека інерційного сценарію

Під час війни вся увага суспільства сконцентрована на поточних питаннях, головне з яких – досягнення перемоги. Зараз важко спрогнозувати, коли вона буде і який буде її формат. Та все ж спробуємо перенестися в майбутнє, у якому Україна вже перемогла російського агресора. Що буде далі? Якою буде Україна після перемоги? Яким шляхом вона розвиватиметься? Чи зможе зійти з порочної корупційної колії і швидко модернізуватися? Чи продовжуватиме за інерцією рухатися старим протоптаним шляхом, яким ішла до 24 лютого 2022 року?

У березні значного резонансу в українському експертному середовищі наробила стаття викладача Києво-Могилянської бізнес-школи Валерія Пекаря «Виграти війну, програти мир: інерційний сценарій». У ній автор висловлює не дуже популярну в широкому колі суспільства думку: після перемоги Україна має всі шанси не модернізуватися, а продовжити рухатися в рамках тренду, яким вона рухалася ще з часу відновлення незалежності. Тобто зі збереженням корумпованої системи, засиллям олігархату, відсталою слабкою економікою, неефективними державними інституціями, відкладеними в довгий ящик реформами. Автор вважає, що після перемоги існує великий ризик, що влада не бажатиме змінювати країну і правила гри в ній. І тоді в дію знову вступає так званий інерційний сценарій.

Для реалізації альтернативних сценаріїв розвитку потрібний вихід із зони комфорту, рішучі реформи, демонтаж корумпованих інститутів і моделей. Інерційний сценарій зручний тим, що дозволяє владі не докладати особливих зусиль. Робити видимість реформ замість самих реформ. Не змінювати систему, а підпорядкувати її власним інтересам. На жаль, українські політичні еліти мають великий досвід саме такої діяльності. А це означає: ризик інерційного сценарію для України після перемоги справді серйозний.

Фактично вся історія України з часу відновлення незалежності – це історія руху держави за інерцією. Це не був постійний односторонній рух однією магістраллю. Час від часу робилися спроби здолати тренд і перейти на іншу лінію розвитку. В окремих випадках вдавалося запровадити деякі прогресивні зміни. Та їхня кількість, на жаль, не перейшла в якість. Інерція розвитку і тренд, які тягнуться ще з постсовєтської доби, виявилися сильнішими навіть за джокерів у вигляді двох революцій і зовнішньої військової агресії.

У 1991 році українці ступили на шлях інерційного сценарію, відкинувши ідею радикальних реформ і розбудови національної держави. Широкі верстви суспільства довірили майбутнє країни, яка щойно відновила незалежність, представникам старої номенклатури. У той час як більшість держав колишнього соцтабору рішуче попрощалися з минулим та перейшли на нову лінію розвитку, Україною продовжували керувати нелюстровані еліти. Наслідки такого вибору не змусили себе довго чекати. Еволюційні лінії України та держав Центрально-Східної Європи розійшлися ще в далеких 90-х. Історія нашої держави до 2004 року – це повільна поступова трансформація совєтської моделі колоніальної псевдодержавності в олігархічно-корумповану модель. Такий шлях став можливий через слабкість національної політичної еліти і політичну незрілість більшості українців. На жаль, це часто трапляється з країнами, які довгий час були позбавлені незалежності. Наслідки московського колоніального панування, геноциду української нації і політики тотальної русифікації залишили надто глибокий шрам. Відверто кажучи, якби після 1991 року Україна змогла відразу ж попрощатися з минулим і приєднатися до західного світу, це було б справжнім світовим феноменом. Та інерційний сценарій, яким розвивалася держава після 1991 року, не був вироком. Шлях розвитку країни важко, але можливо змінити. І українці мали такі шанси.

У 2004 році плавний інерційний плин подій був порушений Помаранчевою революцією. Як раптом виявилося, багато українців були не в захваті від того вектора розвитку, який обрала влада. Помаранчева революція стала значною подією початку XXI століття не тільки України, а й Європи та всього світу. З огляду на сучасні виклики, її масштабність виглядає дещо применшеною. Але не забуваймо: у світі нечасто трапляються масові громадянські акції непокори, в яких довгий час беруть участь мільйони осіб. І яких об’єднує щире прагнення трансформації власної країни. Революції – це «чорні лебеді», здатні вирвати державу з попередньої моделі руху і перемістити на іншу колію розвитку. Однак у нашому випадку це не спрацювало. Імпульсу Помаранчевої революції виявилося замало, щоб подолати інерційний сценарій. Та через дев’ять років історія дала нам новий шанс.

Після перемоги Революції гідності було багато розмов, що країна більше ніколи не буде такою, як була до подій 2013–2014 років. Мовляв, після пролитої крові на Майдані, після загибелі Героїв Небесної сотні радикальне реформування держави вже неминуче. Не можна сказати, що після 2014 року в державі не відбулося ніяких перетворень. Та все ж їх виявилося замало, щоб остаточно зійти з інерційної корумпованої моделі державності, яка нагадує модель країн Латинської Америки. Системна корупція в Україні виявилася надто живучою. Нею інфікувалися не лише старі правоохоронні органи, митниця і суди, а й новостворені антикорупційні структури. Олігархічно-кланова система теж нікуди не зникла і загалом не надто втратила свій вплив в Україні після 2014-го. Багато представників української влади різних рівнів так і не набули імунітету до корупційних спокус. Не допомогла ні люстрація, ні прихід абсолютно нових осіб в органи управління.

Російська агресія, яка розпочалася ще 2014 року, мала б стати додатковим імпульсом для українських державних політичних еліт. Адже найкращий спосіб вберегтися від сусіда, який хоче тебе знищити, – розбудова потужних Збройних Сил, сильної економіки та ефективної моделі управління, де корупційні прояви зведені до мінімуму. Наявність поруч сусіда, який прагне тебе знищити, – це не привід заціпеніти від жаху чи красти як перед кінцем світу. Навпаки, це дуже серйозний стимул розвиватися і швидко міцнішати. Позбуватися старих неефективних моделей, модернізуватися. Бо тільки так можна стримати і перемогти ворога. На жаль, навіть смертельної небезпеки поруч виявилося замало, щоб Україна перейшла на нову колію розбудови країни.

Коли спостерігаєш за корупційними скандалами в різних сферах, які відбуваються навіть у розпал повномасштабної агресії, усвідомлюєш: Україна досі перебуває в полоні інерційної моделі розвитку, яка була закладена ще 1991 року. Ця відстала модель функціонування держави настільки міцно вкоренилася у нас, що навіть двох революцій і зовнішнього військового вторгнення виявилося недостатньо для її демонтажу. Тому недаремно в багатьох інтелектуалів постає слушне запитання: а чи не продовжить Україна розвиватися по інерції навіть після перемоги над російськими загарбниками?

Колійність розвитку в рамках обраної моделі – поширене явище в історії. Приєднатися до клубу успішних та високорозвинених непросто. І більшість країн світу виявилися загалом не спроможними подолати інерцію та наявні тенденції, щоб перескочити на інший рівень. Проте не всі держави можуть дозволити собі розкіш неефективного функціонування з недієвими клептократичними інституціями і високою толерантністю до корупції. Навряд чи Ізраїль або Південна Корея змогли б зберегти свою незалежність і демонструвати приклади регіонального лідерства, якби їхні уряди працювали аналогічно більшості латиноамериканських чи африканських країн. Тут уже бере гору не просто природне бажання жити в державі з високим рівнем розвитку і правовою справедливістю, а необхідність вижити. Це в Африці чи Латинській Америці можна бути корумпованою і клановою країною, не надто хвилюючись за свою безпеку. Але якщо поруч сусіди, готові ліквідувати твою незалежність, питання збереження державності змушує шукати альтернативні способи виживання і виходити за звичні моделі.

Інерційний сценарій розвитку для України не просто шкідливий. Він ще й дуже небезпечний і перебуває на межі зі самогубством. Але він цілком реальний навіть після перемоги. Корумповано-кланова система в Україні вже не раз демонструвала приклади своєї винахідливої живучості і пропонувала спокуси, перед якими багато хто не міг встояти. Це обов'язково треба мати на увазі, коли настане час після перемоги.