(Не)сумісність із демократією
IQ

(Не)сумісність із демократією

До теми народно-політичної свідомості українців

Євген Гулюк, 29 квітня 1340 1

Сучасна демократична держава – це складний пазл. Вона не булава у руках всемогутнього правителя, а система відповідних інституцій і структур. Загальний успіх подібного політичного утворення визначається щоденною й систематичною роботою кожного гвинтика. Всяка деталь, за таких умов, має своє призначення, ціну, сферу впливу, ціль, а також – відповідальність. За первинним задумом, інституції, об’єднуючись у владі, функціонують як законодавча, виконавча і судова відповідно. Крім того, є різні контролюючі сили, представлені, до прикладу, громадськими організаціями або ж незалежними ЗМІ.

На сказаному можна було б ставити крапку й звинуватити автора в тому, що нічого важливого він не сказав. Просто зіграв на полі банальності, переказавши очевидні речі. З іншого боку, якщо вода в нашому озері така прозора, чому ж більшість українців, очікуючи змін і реформ, покращення, ы надалі дивляться тільки в бік президента/ів? Видається, що періоду у три десятки років достатньо для побудови демократичної країни з належно поставленою роботою державного і суспільного організмів, з творенням благ і гарантіями безпеки для громадян, приватної власності і прав різних груп населення. Натомість на практиці все складніше. І подолання свідомості царе-/генсеко-/вожде-/президентоцентризму – це важливий крок на вказаному шляху.

Імена та механізми

У тверезому трактуванні політики механізми та ідеї важать більше, ніж імена. Проте в шоу-бізнесовому – за іменами не видно механізмів. На жаль, в Україні утвердилася саме друга модель. Вона успішно розвивається, пристосовуючись до викликів часу. Може, саме тому упродовж всього періоду незалежності ми багато говоримо про персоналії, але мало про ідеї та програми. Це явище має ще один аспект, який накладається на сказане на початку цієї статті – українці можуть поіменно назвати кожного президента і довго розказувати про прорахунки його політики. Однак не кожен знає імена бодай п’ятьох прем’єрів, спікерів, мерів свого міста чи голів сільради. Так, президентів було найменше і до них завжди більше уваги. Водночас вони – не єдина велика риба в нашому морі.

Не закликаю сідати і вчити імена міських голів або ж стирати з пам’яті президентські. Це просто тенденція, з якою ми прожили свою незалежність. Але тенденція ця видається вбивчою. Вона прийнятна для Білорусі, де президентська республіка, для Росії зі сильною владою президента, але не для парламентсько-президентської України. Нам більше пасує «любити» парламент та депутатів. Скажімо, у формі напрацювання дієвих механізмів контролю за ними. Під мікроскопом спостерігати за діями Кабміну, адже це міністри і їхні команди відповідають за трансформації. Економіка, стратегічної роботи з якою нам бракує, – це питання також до уряду. Увага має бути прикута до місцевої влади. Хоча б через потребу фінансового контролю. Отже, ситуацію потрібно оцінювати в комплексі і розбирати – хто і де недопрацював, чия зона відповідальності просідає. Важливу роль у цих процесах відведено і журналістам, і громадським організаціям. Це також форма народовладдя.

Ненависний улюбленець

Очевидно, що на практиці все виглядає по-іншому і не завжди відповідає букві закону. Кожна владна команда, якщо говорити про найвищий рівень, приходить до протистояння між президентом і прем’єром. Регулярно ведеться боротьба за контроль над судовою владою. Інтереси місцевої влади нехтують. Це не додає плюсів демократизму і вірі в те, що, за такого стану речей, можливе нормальне функціонування держави. Відтак набуває/не втрачає популярності захоплення харизматичними та схильними до одноосібного правління авторитарними діячами – Лукашенком, Трампом, навіть Путіним. Не надто віриться, що схожий проєкт може спрацювати в Україні. З іншого боку, ці тенденції показують, що здорова політична конкуренція і політична культура в нас відсутні.

Останнє просто так не приходить, а потребує формування й виховання. Причому на суспільному рівні і ще до того, як людина потрапляє на високу посаду. Проте ми замість того, щоб виховати системність, тільки хочемо свого всемогутнього президента. Він один за все відповідає і вирішує всі проблеми. Такий собі народний улюбленець. Принаймні на рік. Бо далі – ненависник, наступні чотири. Водночас за всі його п’ять років мало хто намагається розібратися, що він може робити, а куди йому пхатися – зась. Де межа його повноважень і коли він їх переступає. Це не цікавить. Він просто повинен нагодувати, напоїти, дитину в університет запхати і вивести країну з кризи.

Звідки подібне сприйняття?

У 1988 році, за «день» до розпаду СРСР, у Києві надрукували збірку документів із дуже промовистою назвою «Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х – початок XVII ст.)». Демонстративну назву видання доповнювала передмова, перенасичена однозначними сентенціями: «папська експансія на Русь», «підтримка Ватиканом загарбницької політики […] короля», «папське просування», «політична експансія папства», «католицькі патриції захопили органи управління», «войовнича пропаганда католицизму», «папство […], насаджуючи унію», «розкриття реакційної ролі Ватикану та уніатської церкви». Стилістика фраз така, наче читаєш енциклопедію ідеологічних штампів, а не науковий збірник документів з культурної історії, як це зазначили видавці.

Заглянувши до «наукового апарату», бачимо роботи, на які покликаються. Наприклад: «Ватикан – вдохновитель мракобісся». Що кажуть про опонентів? Небагато, але послідовно: «під егідою Ватикану створено центри, які ведуть “дослідження” історії церкви на Україні […] провідна роль у цьому належить ордену василіан […] постійно висвітлюють історію релігії та церкви […] з позицій, далеких від об’єктивного розвитку подій». Подібні штампи зустрічаються донині. При цьому їхній головний емісійний центр той самий. Які висновки варто зробити з наведеного?

Про конкретну матрицю мислення і сприйняття дійсності! Матриця створювалась у Радянському Союзі, але жива досі. При цьому має різні прояви. Наприклад, історичний. Коли попри дослідження українських істориків й існування більш привабливих концепцій відчитання минулого (русини як третя сила у Речі Посполитій), давні періоди ми надалі сприймаємо через накинуті в радянський час категорії: насадження католицизму, експансія Ватикану, мовне і релігійне пригнічення, визискування селян шляхтою. Також політичний контекст. Тобто віра в могутній центр, який на все впливає, все може, але шкодить. Парадокс, адже такий центр існував у СРСР. Був єдиний керівний орган, усі вказівки якого виконувалися. Водночас саме радянська влада чи не найбільше втручалась у справи інших держав, розпалюючи вогнища конфліктів і нестабільності. СРСР і був втіленням того, чим він лякав своїх мешканців.

Знову до України

Союзу більше не існує, але українці надалі сприймають світ у категоріях єдиного і всевизначального центру. Із цим налаштуванням вони приходять на вибори. Відтак обирають, у своїй свідомості, лідера/вождя, що самотужки повинен все розчистити й навести порядок. Як отой Ватикан встигає – унію насаджувати, католицизм просувати, українців утискати. Таким в очікуваннях українця має бути президент. Зробив дзвінок – війна закінчилась. Зустрівся з олігархами – вони зникли. Підвищив голос – корупція розчинилась. Немає сенсу приховувати, що з таким налаштуванням українці обирали і Петра Порошенка, і Володимира Зеленського. Ці діячі, за задумом, повинні були розчищати авгієві стайні, а народ – ноги звісити і спостерігати. Однак такі механізми не працюють у демократичній країні.

Перерозподіл влади не передбачає всевладного правителя. Кожен посадовець має обмежене коло повноважень. Третє питання, що саме кандидат обіцяє, коли йде на вибори. Петро Порошенко – це приклад того, як закінчує політик, котрий не стежить за обіцянками. Володимир Зеленський крокує тим самим шляхом. Тому з маніпуляціями краще закінчувати, адже втрата рейтингу за рік – це проблема не лише завищених очікувань електорату, але й космічних обіцянок політиків.

І хай це поки що не працює в Україні, але чи не краще від початку з повагою ставитись до себе і свого виборця? Не обіцяти золоті гори вже і зараз. Чи не краще від початку говорити про розподіл влади, обмеженість повноважень і співучасть громадян в управлінні – через місцеву владу, громадські організації тощо? Для політичної свідомості нашої країни така риторика є незвичною. Проте це нормальний і прийнятний діалог, який повинен відбуватися в демократичній країні зі свідомими громадянами. Очікуючи на місцеві вибори – ще один виклик, – час, може, визначатися хто ми: демократична держава і суспільство, або ж авторитарні, пострадянські та постколоніальні, без обличчя і напрямку руху. Варіантів безліч. Шлях один.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук