Останні скандали, пов’язані з академічною сферою, збурили масу емоцій та викликали палкі дискусії в соціальних мережах. Прикметним є те, що цього разу заговорили також представники невидимих, на перший погляд, корпорацій. Корпорацій, деякі з яких не просто перейшли з радянських часів, але й успішно інтегрувалися в життя незалежної України. Але їхня суть, відбір та функції залишилися незмінними. Якщо уважно подивитися на пострадянську суспільну та гуманітарну еліту перших років незалежності, то відразу годі зауважити хоч якусь різницю з її попереднім радянським складом. Можна виокремити кілька таких невидимих, на перший погляд, корпорацій. Сьогодні мова піде про радянську інтелігенцію та академічний світ.
Спочатку зміна управлінських еліт відбулася тільки на заході країни. Та й вона в основному стосувалася відсторонення від влади компартійних функціонерів. На перших демократичних виборах до Верховної Ради УРСР вперше увійшли радянські дисиденти та нові активісти, не пов’язані з Компартією. Проте їхня кількість у порівнянні із загальним представництвом була мізерною. Навіть більше, значна частина народних депутатів, що увійшли до опозиційної «Народної ради», до останнього залишалися комуністами. Радянська ж гуманітарна еліта, залежно від регіону, швидко перефарбовувалася. Практично ніхто з радянських пропагандистів роботи не втратив. Наукові комуністи стали політологами, наукові атеїсти – релігієзнавцями, а історики Компартії – спеціалістами зі суспільно-політичних рухів.
Незалежна Україна виявилася настільки лагідною до всіх, що за одним махом зарахувала їм дисертації про «боротьбу комсомолу за виконання Продовольчої програми», про «формування естетичного ідеалу в умовах комунізму» і навіть про «німецько-фашистських наймитів» з ОУН та УПА. Тогочасне керівництво українською наукою навіть уявити собі не могло, що в гуманітарній сфері потрібно провести ґрунтовну люстрацію. Можливо, через брак кадрів вона не була б такою тотальною, як в об’єднаній Німеччині, але точно стала б бар’єром для самовідтворення старої радянської наукової еліти.
Тоді старі динозаври радянської пропаганди не тільки зберегли владу, але й залишили за собою право визначати, хто поповнить лави корпорації науковців. Визначати, кому стати аспірантом і яку тему дослідження обрати, кому захиститися і як ідеологічно правильно описати ту чи ту подію. Вони засіли в спецрадах із захисту дисертацій й уважно стежили за тим, щоб якийсь нерозторопний молодий дослідник не процитував зайвий раз абзац з їхніх радянських побрехеньок. Деякі з них навіть кинулися вилучати свої праці радянського часу зі загального доступу в бібліотеках. Так зникли «викривальні» праці з історії УГКЦ та ОУН. І в подальшому корпорація радянських науковців суворо пильнувала, щоб до її лав не проникли чужаки.
Загроза, що якийсь час нависала над цими людьми, швидко їх консолідувала. Перетворила на корпорацію, об’єднану свого роду первородним гріхом у вигляді старого компромату: пропагандистської, позбавленої наукового змісту, дисертації, роботи секретарем райкому партії, або таємної історії співпраці з радянською спецслужбою.
А приховувати було що. У біографіях декого з наукових кадрів була робота офіцером діючого резерву КДБ. Вони були керівниками партійних осередків інститутів, університетів та різноманітних творчих спілок. У вирі боротьби за незалежну Україну вони заручилися підтримкою дисидентів, різного роду авторитетів і знову відтворили стару систему. Ці вигодонабувачі радянської доби і тут опинилися у виграші. Вони стали своїми в новому патріотичному середовищі і не втратили зв’язку зі старою партноменклатурою.
Саме під їхнім омофором відбувалася трансформація корпорації «радянська інтелігенція» в національну. Колишні письменники-парторги пішли в дипломати, з часом вигідно прилаштувавши туди ж своїх дітей. Дехто з наукових комуністів став ідеологом націоналізму і з неменшим завзяттям, як колись, почав клепати брошурки про націократію. Доходило до курйозів, коли офіцер діючого резерву КДБ зумів очолити навіть правозахисну організацію. Суспільством прокотився вал найпримітивніших публікацій пропагандистського характеру, тільки тепер уже перелицьований на національний лад.
І це стало дуже поганим знаком для української гуманітарної науки. Бо захисники комуністичних цінностей перетворилися на поборників святих національних істин. В обох випадках критичний розум був протипоказаний.
В одному з гуманітарних інститутів Академії наук довго гуляв жарт відомого тоді функціонера. Коли в брежнєвські часи його спитали, чи він, бува, не з тих, що сидять, то він голосно заявив: «Ні, я з тих, що садять». Потім більшого патріота-націоналіста, ніж він, годі було знайти. Думаю, що ця метаморфоза якнайбільше надається для характеристики цілого покоління радянської гуманітарної еліти.
Найцікавіше, що всі ці люди дістали своє продовження не тільки в дітях, але й в учнях. Їхні діти стали свого роду хранителями «сакральної» пам’яті про своїх батьків. Вони виростали разом, їх єднають спільні спогади. Певного роду шлюбні стратегії зріднили їх по крові. Правда, тепер вони вже не розповідають про своє щасливе радянське дитинство, а невтомно торочать про нелегку боротьбу своїх батьків за мову, культуру і про те, що ті постійно тримали дулю в кишені і так протистояли системі. Нічого дивного в тому, що діти глорифікують батьків, нема. Так вони виправдовують свою належність до династії борців. До родовитих елітаріїв. Те саме стосується й учнів.
Дивовижно, але що більше ми віддаляємося від СРСР, то більш роздутими стають старі авторитети. Особливо це стосується так званих наукових шкіл. Зрозуміло, що жодна амбітна людина не зізнається, що закінчила заштатний університет, що викладачі були нецікавими конформістами. Що ні особливих знань, ні навичок університет не дав. Тому їм нічого не лишалося, як долучитися до оспівування якогось великого вчителя. Яким той був мудрим і говорив натяками, де кожен міг довільно розшифрувати щось недоговорене. Так народжувалися легенди на порожньому місці.
Для того щоб убезпечити себе від старої пам’яті, ці радянські, по суті, вчені заходилися «захищати» своїх аспірантів на теми, де яскраво відчувалося навіть прославляння тоталітарних доктрин. Найпростішим шляхом у кандидати політичних та історичних наук стали порожні теми, пов’язані з націоналістичним минулим. Бо їх ніхто не смів критикувати. До всього додалася відсутність критеріїв верифікації професійних та інтелектуальних якостей. Бо «судді» виявилися по чубчик у радянському минулому. Вони не могли інтегруватися в західну науку – не знали іноземних мов, не були знайомими зі сучасними методиками, а тому дедалі більше намагалися приховати свою профнепридатність.
Їхньою найбільш успішною обороною стало перетворення університетів та інститутів на закриті корпорації, де чужі просто не ходять. Завдяки таємному голосуванню вони усунули всіх потенційних конкурентів. А тим само і притік свіжої наукової крові. Вони не зауважили, що тепер абітурієнти не є підневільними рабами українських вишів. Що тепер вони можуть навчатися в тих же університетах Польщі або Чехії, отримувати необхідні знання і дипломи європейського зразка. Скажіть, хто з теперішніх молодих людей піде за власні гроші слухати примітивні казочки про те, що Ісус Христос з Галичини? Хто захоче принижуватися, щоб його допустили в коло обраних, і за це ще й платити хабарі?
Щоб вижити, більш спритні наплодили масу нових «наукових» спеціальностей. Найсмішніше і найбезпредметніше звучить кандидат наук або доктор наук з державного управління. Але чомусь наукова спільнота як води в рот набрала, коли творилися різні академії та інститути регіонального управління. Більше того, залюбки там «підпрацьовували» і за щастя брали участь у їхніх спеціалізованих радах. А скільки «дисертацій» написали і захистили під ключ свого роду міжуніверситетські та міжінститутські кооперативи? І все це люди з наукової спільноти. Вони всі є відповідальними за повну девальвацію наукових звань, ступенів, дисертацій, статей, книжок, конференцій, премій, відзнак та конкурсів. І коли ситуацію довели до абсурду, коли цю гидку імітацію науки побачили люди з поза корпорації, вони кинулися кричати «Рятунку!»
І на завершення. Захист Іллі Киви – це вершечок айсберга. Це насмішка над українською науковою корпорацією. Якій він не чужий. Чужі тут вже давно не ходять.
Ми використовуємо