Ця замітка – своєрідне хрестоматійне розмахування кулаками після бійки, якої, щоправда, не відбулося. Все владналося цивілізовано і мирно. Ну і слава Богу, скажете Ви. Навіщо ж тоді вимахувати? Чи вимахуватися. Справа в тому, що, попри цивілізованість рішення (зараз поясню, про що я), осад (накип!) залишився.
З присвятою Львівському Форуму видавців
Йдеться мені про історію чималого перекладу, який видавало одне львівське видавництво (оскільки справу полагоджено, імен не називатиму, зрештою, не в іменах справа, а в загальному підході). Видавництво, як це в нас прийнято, видавало книжку довго, надто довго, щоб можна було якось контролювати процес видання. І видало таки врешті. Тільки, замість прізвища одного перекладача, який працював над книжкою, на титулі з’явилися прізвища двох перекладачів: дійсного і фіктивного. Можна спекулювати на тему чиєїсь зацікавленості в появі свого прізвища під науковою статтею, перекладом, збіркою поезій... Можна обурюватися про непорядність чи неетичність. Проте, як на мене, основна причина криється тут в досить банальній психологічній штуці: в нас, в Україні, НЕ ПОВАЖАЮТЬ ПРАЦІ ПЕРЕКЛАДАЧА. Якось нікому не спадає на гадку, що праця перекладача полягає не в механічному переписуванні якогось тексту засобами іншої мови, а його задіяність в: а)скрупульозному звірянні наукової термінології, а часом, особливо у випадку української мови, і її творенні б) турботі про природнє і цікаве звучання рідної мови, в) загальній літературній редакції тексту, який мав би звучати власне як цілісний текст, а не як набір окремих сторінок. Поминаючи фізичну важкість цієї праці, бо поки немає диктофонів-записувачів, хочеш-не хочеш – мусиш сісти за комп’ютер і записати певний масив тексту, а це очі, спина, голова, ноги... І якщо вести мову про, скажімо, 300-сторінкову монографію, то це, як мінімум, враховуючи і всі наступні вичитки тексту, понад 1000 годин, проведених перед монітором комп’ютера, тобто близько півроку інтенсивної праці з текстом. Звичайно ж, подаяння в християнських суспільствах заохочується, звичайно ж, можна безжурно віддати жебракові свій денний заробіток, знаючи, що день прийдешній принесе поживу і засоби для існування. Але чи гоже розкидатися досить таки коштовною субстанцією часу, часу, за який можна би було встигнути зробити, наприклад, наступну книжку. І це при бідканні всіх абсолютно довкола про незадовільний стан з кількістю, якістю і темпами появи нових перекладів. Мені видається, що подібні історії (а, як я зауважила, все закінчилося розшиванням книжки і поверненням книжці єдиного перекладача, тобто такий собі happy end) нерідко відбивають охоту від подальшої співпраці з яким би то не було видавництвом. У цьому реченні – найменше погрози, воно – тільки констатація безмежного спантеличення через факт, що ані видавцеві, ані фіктивному перекладачеві ситуація з доданим прізвищем не видалася ніскілечки дивною чи ненормальною. Навіть навпаки, вся ця затія була, очевидно, настільки “природньою”, що навіть перекладача-напарника (я про дійсного перекладача тексту книжки) про це повідомити виявилося зайвим. Бо й навіщо? Мавр зробив свою справу – мавр може йти.
Спитаєте, який сенс цього мого тексту? Ну хоча б апелювати до інших видавців з проханням перейнятися працею людей, завдяки яким з’являються і з’являтимуться щораз нові книжки. А щодо винуватців додаткових видатків для видавництва Х, то завершу “по-християнськи”: dimitte illis. Non enim sciunt quod faciunt*.
Христина Назаркевич - доцент кафедри німецької філології Львівського національного університету
* (лат.) Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять. (Лука, 23, 34)