Онтологія жіночого

Світлана Одинець, 17 лютого 20118320

Чи справді кожен з нас, хто пише, – пише про себе? Але про що у собі? Може, про те, що відкривається очам близьких до нас людей? Чи про те, що уявляється самим про себе? Чи може, зрештою, ми пишемо про нашу внутрішню істоту, якої не знає навіть наше зовнішнє «я», не кажучи вже про людей, які наближені?

Ці питання, звичайно, не потребують відповідей, і загалом сформульовані мною тільки для входження у дискурс  конкретного тексту. За моїми таємними спостереженнями, якщо через книжку чи рукопис нам вдається увійти у скриту канву власного внутрішнього світу, то цей текст у нас відбувся. І ми у ньому відбулися теж.

Цього разу, йдеться про  книгу “Де мій брат?” (видавництво “Піраміда”) львівської письменниці Надії Мориквас. Це найновіша її праця, що писалася після подорожі до Італії. Писалася після прожитого досвіду, набутого  у спілкуванні, нових стосунках, спонтанних чуттях, знайомствах, після знайденого і одночасно втраченого – у дорозі, зрештою, після всіх таємниць, про які ми ніколи не дізнаємося від автора, і не залежить нам на тому, щоб знати. Суть в іншому: книжка належить до того роду текстів, після прочитання яких ти раптом входиш, як читач (чи як співавтор?), в раптово підсвічений десь зсередини, власний внутрішній простір, і вже поза текстом  він починає вібрувати в тобі. Як правило, думки, монологи, підсвідомі спогади, в яких ти починаєш жити, аж ніяк структурно і сюжетно не пов’язані з подіями, описаними у книзі. Це щось цілковито інше, реінкарноване, реставроване з минулого, якимсь необережним авторським словом, асоціацією, кольором. Ти докладно й не знаєш чим, але внутрішня істота вже розбуджена, і спробуй знову її вкласти спати у сірий, буденний звичний простір. Вона хоче руху, свободи, чесності, прориву. Все те, про що тобі, у твоєму зовнішньому світі, вже  й не згадувалося…

У Надії Мориквас, очевидно, саме так і склалося  з її власним текстом, який від моменту останньої крапки, зажив абсолютно автономним життям, як це буває з усіма справжніми текстами, в яких автор не бреше  – ані собі, ані читачеві. Її “зовнішній” сюжет  –  про людей, подорожі, зустрічі, втрати, про спонтанну любов у цих втратах, і про багато чого іншого – динамічний, з чудовим темпоритмом, за текстом йдеш, його читаєш сторінку за сторінкою, але поза ним – якщо тільки уважно вслухатися, розкриваються зовсім інші сюжети. Це повільне занурення у себе, аж до глибин “внутрішньої жінки”, неспішна розмова у просторі абсолютів,  що триває все повільніше, все серйозніше, все довше… Це питання про те, ким ти є, без присутності іншої людини у твоєму бутті, яка природа людської близькості  – від духу до тіла, що означає самотність, в чому її вартість, і, зрештою, головне питання  – хто призначений від Бога твоїм братом, найріднішою душею, і чия духовна енергія грітиме тебе у цьому житті, на прямій вертикалі з нічним небом: “ранок робить нас притомними, притямними. Тільки на світанку я гостро відчуваю, як мені не вистачає рідної душі”. І далі, через весь текст  – “якби я вміла жити, а не поспішати, то обов’язково помітила б поруч себе живу істоту, якій тільки я була б конче потрібна”.

Після книги залишається відчуття духовного оновлення, радості, спонтанного імпульсу до творення чогось нового. 

Оця інша лінія тексту, його сферичність, залишається відкритою навстіж і після останньої сторінки. Автор, очевидно, воліла б не мати відповідей, може, тільки для того, щоб не припиняти їх пошуки. Очевидно, тому, що кожне слово матеріальне, і словесне означення пошуку – аж ніяк не передбачає можливість його завершення. Зрештою, кожен текст – це містика. Спочатку він пишеться, а потім, ти починаєш, згідно з ним, жити.

Кому було б цікаво читати цю книгу? Найперше тому, хто перебуває у стані “прислухання” до себе, щоденного, постійного. Хто безупинно ставить складні питання, і в динаміці цих питань черпає внутрішні сили. Водночас, цей текст є і розслабленням, утихомиренням душі. Єдине, що серйозно  турбує після закриття книги, це повна відсутність хоч найменшого натяку на відповідь  про наскрізне онтологічне питання  людської самотності. Книга наче всім своїм сюжетом дає читачеві постійну надію на те, що вічне екзистенційне “ми народжуємося самі, без свідків, і самі помираємо”  все ж не здійсниться, хоча б раз. Хоча б на одній людській долі  – цього разу на долі героїні  – ця тривожна, холодна формула не справдиться. Достатньо тільки одного підтвердженого сумніву, і над всіма іншими концепціями можна буде поставити великий знак питання. Але  –  ні. Жінка, яка шукає, не знаходить. Вона проходить кілька циклів своїх пошуків, і ці орбіти розкручують її то в одному емоційно-смисловому просторі, то в іншому. І все здається, що ось-ось, і їй вдасться піднятися над буденним, прописаним наперед буттям. Але польоту так і не стається, хоча і падіння униз, як це трапляється у житті, теж, на щастя, немає. Таке відчуття, що книга завершена примусовою крапкою, а закладений в ній, ще з першого речення, сюжет, тільки-но починає розгортатися… Можливо, у наступному тексті Надії Мориквас ці відповіді про  природу жінки, і про те,  що в ній насправді проступає невидимою, але рельєфною основою,  поступово матеріалізуються. Вони не так легко вловимі, як більшості з нас, народжених серед постмодернізму, може здаватися…

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Шанувальниця 12 травня 2011, 19:10

    Дуже гарна книжка! Вона не так про Італію, як про Україну, а ще про ту нашу малу батьківщину, яку ми всюди носимо в серці. Без зайвого пафосу, просто і лірично!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • R1a1 28 лютого 2011, 23:05

    Ні, се творіння варте багато чого! Внутрішній світ авторки - неповторний і філігранний! Хіба хтось з цим міг би зрівнятися? Ви - неперевршені в оригінальності! Отже, вправляйтеся, пишіть, і , може, колись досягнете вершин Ірини Вільде!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Приятелька-посестра 19 лютого 2011, 21:26

    Проза Надії Мориквас стоїть осторонь комерційних засад нинішнього книговидавничого простору. Вона дотримується власних законів письма: ліричної розповіді, замішаної на дотепності й іронічності у ставленні і до героїні-оповідачки, і до інших персонажів. Сюжет роману наповнюється епізодами "бічних" сюжетів -- і створює враження панорамного знімання "пригод українки в Італії" чи пошуків іноземця у Львові. Всі ми у пошуку братів чи сестер, та можемо не помітити їх у щоденній метушні. Надія сподівається ( вибачайте каламбур), що бодай пошук зеленого вітру освіжить нашу заскорузліть.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук