Парадокс «золотого вересня»

Щороку на 17 вересня спостерігаю ту саму картину: українські «патріотичні» користувачі в соціальних мережах наввипередки засуджують сталінських окупантів, які змовилися з Гітлером. Звісно, Робітничо-Селянська Червона Армія справді була окупантом – це факт беззаперечний. От тільки окупантом міжнародно визнаної території Польської Республіки, яку більшість тих же «патріотичних» користувачів самі люблять обзивати окупантом. І про цю проблему варто поговорити ширше.

Отже, у нас дуже люблять прирівнювати Україну до Латвії, Литви та Естонії. Проте є одне «але», і воно досить суттєве. Ці три країни спромоглися створити повноцінні незалежні держави, з чіткими кордонами, інститутом громадянства, міжнародними зв'язками, які проіснували з 1918-го до 1940 року. Відповідно вони з легкістю змогли відновити, а не проголосити Незалежність – тобто повернути всі ті закони, які діяли до 1940 року. Тож для них радянський період легко визнається окупацією з усіма правовими наслідками. Дві із цих держав навіть не надали громадянства тим громадянам СРСР, хто приїхав на їхню територію в період окупації – так виникли знамениті «негромадяни». Чи варто казати, що Україна так зробити не могла? УНР не мала ні повноцінних кордонів, ні законів, ні документів про громадянство роздати не встигла. Зате встигла офіційно передати Східну Галичину і Західну Волинь сусідній Польщі – в обмін на військову допомогу. Тому мене відверто дивують люди, які одночасно говорять про «радянську окупацію УНР» і про «окупацію Польщею Західної України».

Суто на побутовому рівні – також парадокс. Правдиві галичани люблять показувати фотографії своїх предків у красивому одязі – мовляв, ось як ми жили до совєтів! Але варто лише зауважити, що бандерівці не мали права проводити етнічну чистку польського населення – як виринають стандартні штампи про триклятих польських загарбників, які гнобили нещасних українців. Це, звісно, частина штучно нав'язаного образу жертв і героїв, який має дуже мало спільного з реальністю. Інакше навряд чи «пригноблені» дефілювали б вулицями своїх міст у модних піджаках чи сукнях.

Насправді період 1920–1939 років окремо в Галичині і окремо на Волині – це два різні досвіди. Галичина мала свій австро-угорський досвід суспільного життя і стосунків (досить напружених) з поляками. Передусім тому, що в цей період Львів був одночасно столицею і польського, і українського культурного життя, причому польського навіть більшою мірою – просто через більшу масштабність польської культури на той момент плюс демографічну ситуацію в самому Львові. Волинь мала інший досвід – досвід життя в Російській Імперії з її фактичною забороною на низову самоорганізацію. Влада нової незалежної Польщі зовсім по-різному поводилася в Галичині і на Волині, викликала різну реакцію місцевих українців, знаходила серед них різних прихильників і противників. До цього ще треба додати досить численне єврейське населення обох реґіонів, яке поділялося на різні – часто антагоністичні – ідеологічні групи. Усе було дуже складно і цікаво, значно складніше, ніж примітивна картинка про «польських окупантів» і «пригноблених українців».

У цьому проблема: розповідаючи про міжвоєнну Польщу, сучасний «патріотичний» дискурс практично копіює радянську пропаганду про «панів», «поміщиків» й «експлуататорів», але конкретно на 17 вересня робить перевзування в повітрі – і демонстративно засуджує повалення «пансько-поміщицької» та ще й «окупаційної» влади. Майже ніхто не хоче зрозуміти, як поводилися різні прошарки галицького і волинського суспільств до 1939 року, але без цього неможливо зрозуміти, чим став для них «золотий вересень», або ж – в іншій термінології – «перші совіти». От, скажімо, євреї. Дуже часто натрапляю на міф, буцімто більшість місцевих співробітників радянських установ становили євреї (це такий відголосок нацистської пропаганди про «жидокомуну»). А як ситуація виглядала насправді? Шкільні підручники не дають відповіді на це запитання, описуючи ситуацію в усій Західній Україні лише дуже загальними фразами.

На жаль, клаптиковість і поверховість засвоєння українцями власної історії призводить до того, що пробіли у знанні кожен заповнює самостійно, відповідно до своїх можливостей. Тому й виникають ось такі прикрі парадокси, коли різні шматки «патріотичного» сприйняття історії не пасують один до одного і їх доводиться просто сполучати без дотримання жодної логіки. На жаль, таке сприйняття світу пізніше переноситься і до сприйняття сучасної політичної реальності. Повторю вкотре: історія – це підстава для розуміння сучасності і майбутнього. Вивчати історію потрібно через дискусію, а не просте зазубрювання дат чи імен. Інакше матимемо повну відсутність причинно-наслідкових зв'язків у свідомості суспільства, а отже постійний болючий парад по граблях.