
Переговори України та Росії: сценарії і ризики
Кремль намагається закласти максимальну кількість мін під український суверенітет
0Тема можливих майбутніх переговорів між Україною та Росією дедалі частіше транслюється в інформаційному просторі. Очевидно, що суспільна думка на Заході схиляється до завершення війни шляхом переговорів, а не шляхом завдання поразки агресору. Відкидати таку об’єктивну реальність було б нерозумно. Але навіть якщо переговорний процес стартує, він може відбуватися за різними сценаріями. І містить у собі безліч небезпек та пасток для майбутнього України.
Варто зазначити: зараз Україна перебуває не в найкращій переговорній позиції. Натомість Росія перехопила стратегічну ініціативу і продовжує повзучий, хоча повільний і кривавий наступ. Немає чітких сигналів, які свідчать про те, що Путін налаштований вести серйозні переговори і йти на поступки. Навпаки, він вважає, що його армія зможе загарбати ще більше української території. І, за певного рідкісного збігу обставин, навіть змусити Київ до капітуляції. Кардинально змінити думку російського диктатора може хіба що поява в України значної кількості далекобійних засобів ураження (українського чи іноземного виробництва), повна зупинка російського наступу чи інші непередбачувані обставини, які можуть похитнути стабільність путінської влади всередині власної країни.
Висловлені Україною переговорні позиції про кордони 1991 року, на жаль, зараз є недосяжними. Змусити агресора до виплати репарацій також виглядає нереальним сценарієм. Хіба що ці репарації будуть виплачені з арештованих на Заході російських активів. Але так само не можна всерйоз ставитися до російських планів поділу України на три умовні частини чи пропозицій передати під контроль РФ усю територію Херсонської, Запорізької й Донецької областей як основу для припинення вогню. Якщо переговори й матимуть місце в перспективі найближчих кількох місяців, то вони вестимуться навколо кількох базових питань: контролю територій, гарантій безпеки, права на членство України в міжнародних організаціях (НАТО, ЄС).
Але вже зараз можна стверджувати: Росія зробить усе можливе, щоб спробувати вийти за ці рамки і штучно розширити діапазон переговорних позицій. Основне завдання Кремля на етапі гіпотетичних переговорів полягатиме в тому, щоб закласти максимальну кількість мін під український суверенітет і правосуб’єктність. А для цього РФ на дипломатичному рівні потрібно втрутитися у внутрішні справи України і зробити базові засади функціонування нашої держави предметом торгу.
Москва докладе чимало зусиль, щоб просунути в перемовини такі теми, як статус російської мови, офіційна відмова України від НАТО з внесенням відповідних змін у Конституцію. Кремль наполягатиме на обмеженні чисельності ЗСУ, кількості й різновидів дозволених озброєнь, максимальній дальності наявних в Україні ракет. Путін точно спробує підняти питання російської церкви й діяльності проросійських партій. Його цікавитиме заборона військових навчань за участю іноземних держав на території України. Не варто відкидати, що Кремль поставить за мету воскресити Стамбульські фантазії весни 2022 року, назвати їх фундаментом досягнення мирної угоди та імплементувати в міжнародний договір. Цього ніяк не можна допустити.
У переговорному процесі Києву потрібно виконати низку головних завдань: максимально зберегти територію, зберегти українців і мінімізувати повторення російської агресії в майбутньому або ж зробити ціну нового вторгнення для Москви надзвичайно високою. Досягти таких цілей самотужки, без підтримки зовнішніх сил, нереально. Відкритим є питання, наскільки західні партнери готові обговорювати реальні, а не бутафорні гарантії безпеки. І чи розуміють вони недопустимість переходу України під сферу російського впливу?
Очевидно, що навіть за сприятливим сценарієм майбутніх переговорів РФ вдасться зберегти контроль над принаймні частиною окупованої території України. У гіршому варіанті – над усією окупованою територією. Наразі опції, які змусять РФ відступити хоча б до лінії розмежування станом на 23 лютого 2022 року, виглядають малоймовірними. У такому разі важливо, щоб світ визнавав лише кордони України в межах 1991 року і зберігав санкційний тиск на агресора.
Дуже бажано, щоб гарантією безпеки для України стало членство в НАТО. Якщо ж через небажання Заходу йти на такий крок нам неформально відмовлять у праві вступити до Альянсу в найближчі 10 чи 20 років, Україні потрібні реальні гарантії безпеки. Частково членство в Альянсі можна компенсувати серією двосторонніх безпекових угод. Тільки вже підписані безпекові угоди України з низкою країн світу навряд чи можна вважати гідною альтернативою членства в НАТО. Це радше декларації про хороші наміри, які недалеко відійшли від Будапештського меморандуму. Потрібні договори про взаємну допомогу й особливий союзницький статус, які будуть ратифіковані парламентами держав-підписантів. Тоді можна розраховувати принаймні на регулярне постачання передових видів озброєнь і посильну підтримку в разі нового вторгнення РФ.
Варіант розташування на лінії розмежування військ миротворців можна розглянути за умови, якщо це будуть переважно війська західних союзників. Зрозуміло, що Москва категорично не сприйме таку ідею. Або спробує перетворити її на абсурд, запропонувавши в ролі миротворців розмістити війська з КНДР, Ірану чи з інших країн Африки й Азії. Додатковим варіантом убезпечення від нової агресії Москви у разі відмови прийняття України до НАТО могло б стати розміщення на нашій території військових баз дружніх до нас держав.
Зрозуміло, що це попередні теоретичні розмірковування. Багато вхідних даних залишаються невідомими. Ми точно не знаємо, якою буде позиція адміністрації Трампа, якщо вона спробує забезпечити переговорний трек між Москвою і Києвом. Чи існуватимуть для Білого дому «червоні лінії»? І що робитиме Трамп у разі, якщо йому не вдасться забезпечити старт переговорного процесу, або він зіштовхнеться з умовами Кремля, які вважатиме неприйнятними.
Коли Путін заявляє, що Росія прагне до справжньої справедливої і довготривалої мирної угоди, він цинічно бреше. Кремль хоче такої мирної угоди, яка відкриє шлях до руйнації української державності. Одним добрим словом переконати диктатора змінити свою позицію не вдасться. Але пістолет і добре слово дають змогу досягти більшого.