Петро Карманський і небажаний співавтор
Оце аби сказали знайти ту вулицю, те помешкання – розгубився б, напевно. А приходили ж ми туди два чи три рази – студенти-франківці, поети-початківці: я, Володимир Лучук, Віктор Рябий. У нас викладачем україністики був Теофіл Пачовський, хтось нам підказав, що він брат молодомузівця Василя Пачовського.
Хто такий Василь Пачовський, що то за Молода муза – для нас загадки. То ми й розговорили якось свого педагога, та й набрали повні голови такого, чого в тогочасних підручниках і близько не було.
Тоді ж вирішили ближче зазнайомитися – із тими, хто ще жив поряд. Завітали ми до Михайла Яцкова – а він з порога: «О, козаки! Оце нам весело буде!..» Та й наговорив – перескакуючи з одного на друге, але досі незвісне нам.
За якийсь час ми плануємо відвідати Петра Карманського. Знали, що трохи нездужає – але прийняв нас привітно, хоч дещо й насторожено, мовляв: чого, чого вам треба?
- Дізнатися про поезію, про молодомузівство?
- І хто ви – молоді поети?
Змусив нас щось прочитати. І як вирок:
- Ще спроби, не видно глибшого пошуку... Але цікаво, цікаво.
Ми ж цікавимося:
- А над чим Ви самі працюєте?
- Та от, чекаю, коли збірку видадуть у «Каменярі». Але спершу мають вийти мої розмисли про релігію, про її нинішніх слуг неправих.
- Чому неправих?
- Та ж в нас у кожному сидить ангел і сатана, то чогось негожого у церковника можна підгледіти.
- І що ж Ви написали?
- А от принесуть, покажуть. Бо в мене вже не та пам’ять, треба підказок...
- А раніше, а в молодості?
- О, раніше!..
Життєва енергія в нього молодого аж гейзерувала: творити, діяти, змінити світ на краще!
Отож і гнала його ця невситимість по світу – то до Італії, до Ватикану, то пізніше – за море, в Бразилію, – з місіонерською місією.
Хоча формувався таки у Львові, в середовищі затятих ентузіастів, згрупованих ідеєю вивести українську поезію на європейський рівень: модернізувати її, спрямувати на світові теми, на авангардні пошуки.
Хоча це я забігаю трохи наперед, а варто б від початку. Тож народився Петро Карманський 29 травня 1878 р. у містечку Чесанові Любачівського повіту. Освіту здобував в українській гімназії у Перемишлі. Потім бажання вчитися несе його до Львова. Там він вступає до Університету на філософський факультет. Саме у студентські часи він і познайомився з молодомузівцями.
Збиралися у каварні «Монополь», де за скупі копійки можна було і начитатися, і наговоритися: адже майже всі малозабезпечені та майже бездомні. Тут зачікувалися на Івана Франка, на його нищівні, та попри те обнадійливі присуди. Тут розкошували раз на кілька тижнів - коли приїздив із-під Золочева добродій, що співчував їхній подвижницькій місії, байдуже що натомість вимагав нездійсненного: знайти повновагі рими для моркви чи церкви, барви чи фарби...
На жаль, каварня та, що була у будинку на нинішній площі Міцкевича у Львові, не збереглася. Будинок той зруйновано ще перед Першою світовою війною, а на його місці один з найзаможніших львівських бізнесменів Йона Шпрехер збудував свій «хмарочос».
Але мова не про це, а про молодомузівців. А вони вже набирали авторитету в літературному світі – як же, їхні твори у всіх на устах, їх читають і в Європі, і поза нею! Не на одному вечорі декламували:
Гайда на коні! Час рушати.
Вже півень кличе, вже зоріє!..
Але ще частіше цитували:
Ой люлі, люлі, химерний смутку!
Шепоче вільха і верболіз;
Задума квилить, шовкові вії
Срібляться ясним брильянтом сліз...
Тут виношували нові плани: творити, друкуватися, жадати добра!
Революційна ситуація – найвідповідніший для того час. Тож з такими намірами творити і діяти Петро Карманський в час революційних збурень, національно-визвольних змагань вирушає у Велику України разом із січовими стрільцями. Як викладач українознавства побував на учительських курсах у Херсоні – бачив там неоціненні приховані резерви розвою української справи. Ось як пізніше згадував про те:
У цьому цілком змосковщеному місті я наочно бачив, яка могутня сила дрімає в ідеї українства, що доволі було попрацювати два-три роки, і душа українська, яку присипляли пропагандою, заборонами, тюрмами й Сибіром, розбудилася і заговорила так голосно, як цього бажав і сподівався великий Шевченко.
По буремних воєнних роках Карманський вирушає за океан. Мешкає переважно в Бразилії, де веде громадську діяльність, організовує шкільництво, українську пресу, редагує газету «Український хлібороб». Там же народилася його поема «Плач бразилійської пущі».
Та серце кличе Петра Карманського до Батьківщини. Повернувся додому 1931 pоку, працював учителем гімназії у Дрогобичі. Писав у ті часи чи ні – важко сказати, принаймні його творів того періоду не видавали.
Аж тут – знову війна. Львівські літератори мусили визначатися – хто в який табір. Карманський залишався вірний юнацькій визначеності – міражній, нездійсненній, але високій. З часом другої світової, з приходом червоних військ і облаштуванням радянської адміністрації вирішив за краще бути лояльним, тим більше, що його самого потрактували як знану поетичну особистість, в кого вчився чи не сам Павло Тичина. Що сам Тичина невдовзі від того відхрестився – то інша річ. А тоді Петра Карманського одним із перших беззастережно приймають до Спілки письменників, вводять разом із Степаном Тудором до редакції щойно організованого журналу “Література і мистецтво”, виділяють значну грошову дотацію. А ще – включили до складу делегації, яка вирушала до Києва налагоджувати творчі зв’язки. До делегації входили В. Пачовський, І. Вільде, Т. Курпіта, І. Керницький та ще кілька осіб.
А далі я зацитую із спогадів Остапа Тарнавського:
Коли ця група повернулася з Києва, відбулися звітні збори, і на цих зборах письменники-учасники прогулянки говорили про свої враження. Це й була мета поїздки, мета пропагантивна. Карманський вихвалював саму подорож. Він, як бувала людина, побував у Західній Європі, ба навіть за океаном на американській землі, почав порівнювати свої поїздки і заявив, що в такому люксусові довелось йому вперше подорожувати. Карманський хвалив обслугу і харчі, хвалив усі офіційні прийняття у Києві. Та це тільки так, на цьому офіційному звітному мітингу. Приватно у розмові Карманський гостро критикував усе, що бачив в Україні...
Бо ж, як з’ясувалося: «Галицькі письменники не мали змоги виступити зі своїми творами перед публікою...» Та й зустрічалися з київськими колегами лишень офіційно – поза тим Тичина не прийняв Карманського, коли той заявився до нього з візитом...
За часів німецької окупації Петро Карманський сидів тихо і майже не показувався в літературному товаристві – хоч написав за той час немало, мав що вибрати з того до друку вже по закінченні війни, видавши поетичну збірку «На ясній дорозі». Символічна назва, чи ж не так?
Хоча й не це було для нього визначальним: саме ті роки були наповнені майже несамовитою працею над українським перекладом трилогії Данте. Карманському страх як хотілося завершити свій труд і бачити його надрукованим – та й мати від того високі етичні дивіденди. Скажемо наперед, його сподівання виправдалися лишень частково: київське видавництво піддало переклади майже що нищівній критиці. Зрештою, після непрямих перемовин віддало їх на рецензування-редагування Максимові Рильському. Невдовзі один том трилогії таки був опублікований – вже під двома прізвищами.
Та й життя геть ускладнилося: ще наче по інерції після визволення Львова Карманського призначають директором майже що паралізованого Літературно-меморіального музею І.Франка (бібліотека і цінніші експонати якого були вивезені до Києва). Та вже невдовзі зачинається «обробка» – вимога каяття за старі пронаціоналістичні, та ще й клерикальні гріхи. Зрештою, щось схоже випало й на долю Михайла Рудницького, та й ще декого, хоча для цих двох найгостріше – до них приставили досвідчених у наклепницькій публіцистиці літераторів Володимира Бєляєва і Михайла Флейшмана – тож на світ появилася книга Рудницького (у співавторстві) – «Під чужими прапорами». А Карманському довелося покутувати вимученими книгами: «Ватикан – натхненник мракобісся і світової реакції» та «Крізь темряву». Знову ж, при мудрій раді М. Флейшмана. Честі авторам вони не додавали...
Як не дивно й не сумно, але повнішого уявлення про творчий доробок знаного письменника не складено й досі. Бо ж неочікувано виринають наче із небуття призабуті чи й зовсім незнані твори, які проливають додаткове світло на все, знане нами досі. Несподіванкою стало для українського читача (не для діаспорного) повідомлення про вихід в Канаді збірки фейлетонів «Мавп’яче дзеркало» (не жаль, мені так і не пощастило ознайомитися з нею), де упорядник Мирослав Шкандрій турбується, «щоб сучасний читач, нарешті, здобув можливість скласти повну картину всієї діяльності і творчого життя письменника...» У збірці зібрано фейлетони, які письменник друкував упродовж 1913-14 років на сторінках газети «Канада».
І буквально за тим – публікація на сторінках «Дзвону» знайденого дослідниками роману П. Карманського «Кільці рож», про який доти ми нічого не знали. А в ньому виплеснувся біль патріота-очевидця про часи національно-визвольних змагань в Україні.
Помер поет 16 квітня 1956 р. На похороні ми, групка молоді, трималися якось обіч. Та й непримітний він був, той похорон, притишений. Під дощову негоду, чи то тільки так лишилося згадкою...
Ні сонця, ні надій, ні захвату, ні віри –
На все, чим дух мій жив, зима поклала лід.
І пустка самоти гнете мене без міри –
Таким вертаюся з мандрівки вмерлих літ...
Шкода так завершувати життєвий шлях...
Ми використовуємо