Пиха мого покоління
IQ

Пиха мого покоління

Ми потрапили в якусь пастку, з якої не можемо вибратися

Яків Яковенко, 2 квітня 3184 4

Більш ніж десяток років наша країна живе під знаком соціальної революції. Під цим знаком вже виросло та вступило до політичного життя нове покоління, для якого характерна ідея розриву з попереднім досвідом. Цей розрив може набувати різних форм, бути парадоксальним, як-то розрив з попереднім досвідом на користь уявного прадавнього (це можна назвати «неотрадиціоналізмом», і про це явище ще буде колись дописаний текст), але спільною є ідея соціальних перетворень, «очищення» чи переоблаштування життя на нових засадах.

Я сам належу до цього покоління і назагал не бачу нічого поганого в практичному втіленні ідей соціального конструктивізму щодо наявної дійсності, яка викликає безліч запитань і претензій. Стала деградація радянських інституцій та політичного класу, «перехідний період», що успішно самовідтворюється і не прагне нікуди переходити... Це все дуже цікаво для дослідника, але не може не викликати щонайменше роздратування.

Це роздратування може каналізуватися у безкінечних порожніх балачках, віртуальних та символічних актах, хаотичній діяльності, що не має вектора і живиться втомою від порожніх слів. До порожніх слів ця хаотична діяльність, врешті, й повертається. Знову і знову від малозмістовних слів (аби не робити) до малозмістовних дій (бо втомилися від слів).

Циклічність деяких дискусій не може не дивувати. Вочевидь, вони мусять мати якісь причини, крім очевидного пошуку істини та кращого способу діяти, бо в цьому аспекті ці дискусії марні. Їхня повторюваність свідчить про те, що всі ми потрапили в якусь пастку, з якої не можемо вибратися. Одна з причин такої ситуації, як на мене, корениться у зневазі нашого покоління до всіх попередніх: «Це вони винні в усіх наших негараздах!».

Яскравим прикладом системної зневаги до старшого покоління є негативно навантажений образ літньої жінки. Парадокс. Українські народники та поети-дисиденти надихалися образом літньої жінки, були сповнені любові та співчуття до мільйонів людей, позбавлених гідних умов життя, якісної освіти, політичних прав і свобод. До 1974 року селянське населення країни навіть не мало паспортів, селяни отримали паспорти менш ніж 50 років тому. І от ми приймаємо естафету від українських дисидентів і що за контент ми продукуємо?

Може, це образ жінки, що не мала нормального життя в юності, не має його і в старості, ошукана, але працьовита, що мільйоном сапок та «кравчучок» робить свій внесок в економіку, тримає на собі не тільки банду казнокрадів, але хай якусь освітню систему, що дає нам шанс на здобуття освіти та перетворення не дуже симпатичної сучасності на краще майбутнє?

Куди там! Натомість маємо образ старої, що продає наше майбутнє за гречку, і заклик сховати бабусин паспорт, який вона отримала, може, лише у 30 років, а до того не могла навіть на пошті засвідчити свою особу чи вільно одружитися. А за зміну місця перебування могла отримати до двох років тюрми...

Чому так? Може, ми концентруємося на образі слабкого ворога, бо боїмося конфронтації (навіть суто символічної) зі сильним? Хай винними в усіх негараздах будуть старенькі! Ми кажемо «як Ви смієте!» з пафосом, подібним до пафосу Ґрети Тунберґ, але звертаємося зовсім не до можновладців. Не партійний чи комсомольський діяч, що на парі з бандитом створював свій капітал на ошуканстві, став символом «проклятого старого ладу», а літня жінка, що втратила свої заощадження. «Паразити» в нас не ті, хто позбавляв людей квартир через різні схеми, оборудки та відверте насильство в умовах відсутності незалежної судової системи та органів правопорядку, «паразити» в нас – безхатьки, що часто так і втратили свої квартири.

Щоб підкреслити свій розрив з попереднім, ми оголошуємо рівність, однакову гріховність старшого покоління. Вони усі вкрали наше дитинство і наше майбутнє в 1990-ті та 2000-ні! Немає різниці між людиною, що вкрала цвях на виробництві, і людиною, що вкрала все виробництво і не сплачує роками платні тим, хто краде цвяхи. Вони для нас однакові, і в цій ілюзії ми прагнемо знайти доказ того, що ми – інші, а наше життя буде кращим, варто лише почекати, поки піде з життя старе покоління. Може, ті, що вкрали лише цвях, для нас гірші саме тому, що не лишили нам мільйона у спадок?

Ми заспокоюємо себе тим, що ми убезпечені від помилок минулого. Але саме це заспокоєння через такий радикальний розрив заважає нам зрозуміти нашу дійсність, досвід наших попередників, самих себе. Ми ж навіть не боїмося зробити гірше – таку опцію не розглядаємо. Для нас стан справ – це результат іманентної природи покоління. Вони – погані, тому і все зараз погано. Ми – всі вільні і розумні, хороші, отже, що ми не зробимо – все піде на користь. А якщо не піде – винні якісь вороги та саботажники. Логіка сталінського політбюро.

Ми закидаємо багато претензій попереднім поколінням, притягуємо їх до символічної та риторичної відповідальності за наявний стан справ. Але варто замислитися, чи зможемо ми лишити після себе бодай щось? Я не питаю «бодай щось відповідне нашим зверхності щодо інших, претензіям на елітарність, мудрість, моральність та чин», бо це, вочевидь, неможливо. Бодай щось!

Навіть пострадянська номенклатура, що вмить перефарбувалася в національні кольори, діаспорні варіанти піонерів та комсомольців, «червоні директори», бандити, кабінетні ліберали та спритні регіональні підприємці-депутати… (перелік може змінюватися з огляду на ідеологічні погляди мовця) навіть вони спромоглися щось створити, навіть у них можна навчитися чогось на позитивному чи негативному прикладі.

А що бабуся з «кравчучкою», що їде з городу на ринок? Ходить по десяти магазинах, шукає, де дешевше? Сидить з онуками? Хіба вона не виграє для нас час, який ми можемо або згаяти, або скористатися ним? Може, вона і справді голосує за гречку, але хіба це не докір нашому поколінню? Якщо людина у віці за 70 років і далі тяжко працює та потребує базових речей – це аргумент проти нашого покоління, якщо подумати. Підійдіть до такої бабусі у дощ і запропонуйте свою парасольку і знаєте, що вона Вам відповість? «Не треба, синочку, мені не далеко.»

Хай ці працьовиті і добрі люди – неосвічені та наївні. Але ними здебільшого рухає любов. А що рухає нами, такими розумними та самовпевненими? Самозакоханість? Зарозумілість? Пиха?

Попередні покоління передають нам у спадок «щось». Хай це навіть напівфеодальна держава з деградованими інституціями чи наївні тексти з претензією на неабияку мудрість, якої там на пів пальця… Але це вже «щось». Хай навіть і справді можна було зробити краще, хай навіть і було втрачено багато можливостей. Ну так зробімо краще, скористаймося можливостями та не припустімося помилок! А якщо припустимося – хай це будуть вже наші помилки.

Попередні покоління передають нам якийсь там спадок. А разом з ним – свою працю, помилки, гріхи, надії. І ми маємо прийняти цей спадок. Вони вже нам нічого не винні. Тепер – (по)винними можемо бути лише ми. Дитинство має закінчитися зараз.

Врешті, понад десяток років наша країна живе під знаком соціальної революції. Але справжня революція, справжнє творче заперечення попереднього має на нього спиратися. Аби заперечувати, треба розуміти, а потім – перевершувати.

Аби відштовхнутися, треба спершу спертися.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук