Політичні перспективи Федорова

Коли Володимир Зеленський несподівано вирішив посередині літа змінити уряд, він очікував, що цей процес відбудеться без зайвих клопотів та нервів. Напевно так би і сталося. Але з не зовсім зрозумілих причин президент ухвалив рішення відправити у відставку міністра оборони Михайла Федорова. Ця ініціатива спричинила хвилю суспільного обурення. Давній соратник Зеленського вмить набув ореолу новатора і борця з системою, якого хочуть позбутися підступні інтригани. А президент замість слухняного і контрольованого виконавця своєї волі отримав потенційного політичного конкурента.

Суспільне невдоволення після несподіваної відставки Михайла Федорова з посади міністра оборони лише частково можна пояснити логічними аргументами та беззаперечними фактами. Хоча його прихильники стверджують про серйозні успіхи та досягнення у роботі за останні півроку, непросто давати об'єктивну оцінку ексміністру без усієї повноти інформації.

Це правда, що Україна досягла відчутних проривів у застосуванні БПЛА, як на лінії фронту, так і у глибокому тилу держави-агресора. Також суттєво ускладнилася логістика для російських військ. Особливо погіршилося їх становище на окупованих територіях. Та й росіяни почали нарешті на власній шкурі відчувати війну, яку вони розв’язали проти України. Проте чи є ці позитивні зміни передусім персональною заслугою Михайла Федорова, чи радше результатом збігу низки обставин, сказати важко. Так само не зовсім об'єктивно судити про ефективність Олександра Сирського на посаді головнокомандувача, не будучи військовим і не володіючи інформацією про усі нюанси внутрішньої кухні.

Ми досі точно не знаємо, що саме спонукало Зеленського зняти з посади міністра, який, принаймні за зовнішніми ознаками, демонстрував певну результативність і декларував асиметричні підходи ведення війни. На жаль, президент чомусь не пояснив чітко мотиви такого рішення. Одна з версій, яка гуляє в інформаційному просторі – страх перед політичними амбіціями Федорова. Але якщо це було причиною відставки, то соратник Зеленського навпаки отримав неабиякий подарунок від свого шефа. Адже заробив собі додаткові бали і популярність. А серед тих, хто підтримав картонні акції протесту, є багато колишніх симпатиків самого Зеленського.

Наближена до офіційної версія стверджує: співпраця між колишнім міністром оборони і головкомом відразу не заладилася. Це дві абсолютно різні людини за характером та способом мислення. Федоров і Сирський сперечалися щодо пріоритетів, не знаходили спільну мову у питанні використання дронів та стратегії ведення війни. Дискусії точилися про тендерні закупівлі, потреби бригад і полків, впровадження елементів цифровізації. Зля язики також стверджують, що одна з основних причин протистояння – конкурентна боротьба між виробниками дронів і доступ до великих державних замовлень.

Крім цього, існує конспірологічна версія: вчинок президента продиктований його наміром звільнити Сирського. Мовляв, глава держави ще раніше виношував ідею кадрових ротацій у Генштабі. Проте не міг наважитися на такий крок без належних підстав. Тому вирішив спочатку відправити у відставку Федорова, штучно спровокувавши хвилю суспільного обурення. Мітинги, які значною мірою перетворилися на майданчик публічної критики Сирського, дозволили Зеленському ухвалити важке рішення, покликаючись на волю народу.

Хоча Федоров став однією з найбільш впізнаваних фігур команди Зеленського, символом змін, прогресу та новаторства, цей образ може не зовсім відповідати реальності. Очевидно, українці уже забули про скандали у Держспецзв'язку та навколо закупівлі безпілотників Autel EVO MAX 4T. Але такою є людська природа – робити собі кумира. На брифінгу 16 липня Федоров дуже жорстко розкритикував Сирського. І перетворив своє спілкування із медіа в елемент політичної боротьби, чим відразу ж різко підняв ставки у грі. Майже миттєво з’явилися результати опитувань суспільної думки, де Федоров вийшов на друге місце у рейтингу українських політиків, обігнавши Залужного. Також соціологи стверджують, що Зеленський після звільнення свого фаворита-технократа втратив 7,5% підтримки електорату. Інше опитування зафіксувало: 74% українців негативно сприйняли відставку Федорова з посади міністра оборони. Можна лише припускати, наскільки об’єктивні ці цифри.

Не варто відкидати заслуг Федорова у впровадженні елементів цифровізації, але його основне досягнення насамперед лежить у площині психології. Ексміністр та його команда вчасно відчули суспільний запит на зміну правил гри. І з допомогою правильних інформаційних меседжів буквально за кілька днів набули статусу борців з прогнилою корумпованою системою. Федоров, вірний член команди Зеленського протягом семи років, для частини українців перетворився у постать, яка асоціюється з можливістю змінити хід війни на виснаження. Хоча буквально кілька днів тому ніхто не розглядав його як самостійну політичну фігуру.

Зеленський опинився перед складним вибором. Раніше він хвилювався через рейтинги Залужного. А тепер доведеться сушити голову, що робити з несподіваною популярністю Федорова. По суті президент власними діями виростив собі потенційого конкурента. Та ще й зіпсував персональний рейтинг.

У Зеленського є два варіанти. І жоден з них не гарантує політичної нейтралізації Федорова. Залишити його в команді напевно було б правильним рішенням, але чи можливо це після медійної активності ексміністра? Специфіка урядовців часів Зеленського полягає у відсутності в міністрів власної суб’єктності. Федоров після нещодавніх подій уже не вписується в цю парадигму і підсвідомо сприймається як політична фігура, а не пересічний виконавець. З іншого боку, якщо залишити популярного технократа-діджиталізатора поза командою, він може спробувати зіграти у власну гру та стати центром тяжіння частини електорату.

Цікаво про політичне майбутнє Михайла Федорова і схильність українців до поспішних емоційних висновків висловилася його дружина Анастасія. «Страшно жити в країні, де люди не можуть зупинитися на етапі вдячності за результат та гідного відстоювання справедливості й починають будувати хворий культ особистості», – зазначила жінка.

Вона додала, що хоче жити «у країні, де є адекватність, а не масова ейфорія. Де президента обирають не пубертатом та овуляцією за одну добу в соцмережах. А холодним розумом. Критичним мисленням. Сильною психікою. Бо наслідки іншого підходу ми вже бачили».

У цій боротьбі амбіцій головне вчасно увімкнути здоровий глузд і зберегти контрольованість процесів. Головнокомандувач дійсно може не всім подобатися. Однак призначати міністра оборони чи головкома з допомогою картонок – явно не найліпший сценарій державного менеджменту. Це може зіграти один раз чи двічі. Але якщо подібна традиція закріпиться і стане нормою при ухваленні важливих кадрових рішень, дуже легко звернути на шлях до анархії, яка маскується під народну демократію.