Злий жарт договірної демократії

Паростки такого підходу з’явились ще після Вестфальського миру у 1648 році (Тридцятилітня війна, 1618-1648). Чіткіше його контури проглядалися у так званій системі Меттерніха, яка постала після закінчення Наполеонівських воєн (початок ХІХ ст.). Класичним прикладом є Версальсько-Вашингтонська і Ялтинсько-Потсдамська система договорів, якими завершились Перша і Друга світова війни відповідно. Останні – не просто домовленості між переможцями, упорядкування світу на основі міжнародного права, але й створення організацій, які стежили за дотриманням встановлених кордонів і правил. Система безпеки з конкретним жандармом: Ліга Націй після Першої світової і ООН після Другої світової.

Не можна казати, що це взагалі не працювало. Ліга Націй вирішила декілька дрібних питань. Світ на чолі з ООН (біполярний, потім під крилом США) існував десятиліттями. З іншого боку, Ліга Націй не мала рецепту проти реваншизму, експансіонізму та мілітаризації антидемократичних режимів у міжвоєнний час. ООН не пройшла випробування злочинною агресією Російської Федерації проти Грузії, а по тому України. Головне, що навіть після Ліги Націй світ повірив у ефективність і дієвість ООН. Точніше, у військову парасольку США. Підписували договори, надавали гарантії, а практична сторона накульгувала. Україна – приклад! Ніхто не захистить тебе так, як ти сам.

Нестерпні ці роздоріжжя засмучують

Проголошення незалежності України припало на час, коли тенденція до роззброєння стала нормою. Особливо у Європі, де видатки на армію сягнули мінімуму. Укладали союзи, перекладали відповідальність за власну безпеку на міжнародні організації і міжнародне право. Демократії світу наче не вірили, що у їхньому дворі може з’явитись розбійник. Таку ймовірність навіть не розглядали. При цьому, не стільки через наявність відпрацьованих механізмів протидії такому, скільки через фактор НАТО (читай США – єдиної наддержави після розпаду СРСР), імператив сили та авторитету, які не були належно перевірені. Дядечко Сем, екстравагантний і переконливий, був гарантом цього. Принаймні, так його сприймали.

Багато країн десятиліттями були під військово-політичним плащем США. Це дозволяло їм власні кошти, що мали виділятися на безпеку, спрямувати на соціальну сферу, культуру, екологію… Навіть на дрібниці. Може не важливі, але з ефектом трясовини, що тягнула все більше грошей. Інші хотіли хоча б торкнутися цього плаща, уповаючи на його чудодійну силу. Щоб хоч тінь його впала на них. Були й такі, Україна серед них, які не мали чіткого плану. Значний період нашої державної незалежності минув під прапором вагань і сумнівів.

Ні ходіння між краплинками Леоніда Кравчука, ні українсько-російську розтяжку «червоного директора» Леоніда Кучми, ні «любих друзів» Віктора Ющенка не можна назвати провалом. Кожен український президент виконав певну функцію, відіграв відведену йому роль. Робив, що дозволяли реалії. Чи можна було краще? Напевне! Чи могло було гірше? Безумовно! Подивитись хоча б на Російську Федерацію чи республіку Білорусь. Перша – міжнародний злочинець, країна-бандит. Найбільш кривава й табуйована сила сучасної геополітики. Друга – гнилий заповідник Радянського Союзу, який запиває картоплю чаєм із малинового варення. У обох випадках страхітливо низький рівень поваги до прав і свобод людини, гідності громадян.

Факт зміни влади на пострадянському просторі, існування багатопартійності та реальної демократії, громадянського суспільства і свободи слова, що в Україні за роки незалежності стало невідступною нормою, вже досягнення. Приклад Молдови демонструє, що на вірному шляху може вирости умовний Додон. Приклад Грузії, що навіть успішні потуги, коли країні «вдається», її ставлять у приклад і вона розвивається, може замінити рожева «мрія», що смердить токсичним «міром». Ми мали свої виклики. Омела України починалась на останню букву алфавіту. Вона перекинулась на Ростов і паразитує там, але проблем це не вирішило. Системної роботи, з аналізом слабких моментів і виправлення помилок, у нас ще не починали.

Проблеми мала кожна владна команда в Україні, але була поміж них спільна: другорядним залишалося питання армії, а тому безпеки. Автори періоду бароко могли би звинуватити нас, що ми занедбали Марса (бог війни в Римі, популярний образ в риториці раннього модерну). Це питання не видавалося серйозним. Зараз очевидно, що Україна була надто наївною, якщо впродовж десятиліть незалежності не опікувалася військом. Армію не модернізували. Часто систематично нищили. Брак коштів, недалекоглядність, байдужість, корупція, ворожа агентура, власні жадібність та розумова убогість… причин багато. Відтак російську агресію довелося відбивати всупереч існуючій системі, розбудовуючи Збройні Сили у полум’ї війни.

Можна казати, що тенденція роззброєння була загальноєвропейською і навіть світовою практикою. З іншого боку, не доречно ставити себе поряд з країнами, що є членами НАТО чи Європейського Союзу. Вони на це працювали і розуміли, чого прагнули. Ми ж зійшлися десь посередині і стояли десятиліттями – ні до Заходу, ні від Росії. Квінтесенцією цього є безладне махання руками Віктора Януковича на саміті в Вільнюсі перед Революцією Гідності.

Наша формула стійкості та свободи

У глибокому океані премудрості української поетеси Ліни Костенко є безцінна аксіома: «Я знаю формулу свободи, її підписують мечі». Цією фразою влучно передано все, чого потребувала, потребує і потребуватиме в майбутньому Україна. Як свобода та безпека неможливі без відповідальності й виконання обов’язків, так і мир неможливий без сили – важливого чинника, здатного його забезпечити. Для України такими є наша суб’єктність у геополітиці, принципова самобутня позиція і модернізоване технологічне військо.

У день проголошення державної незалежності України Верховна Рада ухвалила постанову “Про військові формування в Україні”. Цим започаткували процес розбудови Збройних Сил. У документі йшлося про підпорядкування усіх військових формувань, дислокованих на території України, українському парламенту. 5 вересня 1991 року Верховна Рада призначила міністра оборони. У жовтні затвердили концепцію оборони і розбудови ЗСУ. 6 грудня 1991 року ухвалено Закони «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України». Тоді ж затвердили текст військової присяги і міністр оборони Костянтин Морозов склав її у залі Верховної Ради. Ці кроки – необхідна умова існування незалежної держави.

На час створення ЗСУ чисельність армії становила трохи менше мільйона осіб. Це різні роди війська з власними танками, гелікоптерами, засобами ППО тощо. Цей масштаб виявився непосильним для економіки молодої держави. Через уніфікацію законодавства з європейським і рухаючись до осучаснення озброєння, Україна почала скорочувати військо та збувати техніку. Великий арсенал ядерної зброї, ракети різного радіуса дії, авіація та бойові машини. Усе продавали, віддавали за борги, скорочували відповідно до підписаних договорів і взятих на себе зобов’язань, заставляли як запоруку територіальної цілісності. Не спрацювало! На договорах ставили підписи, політики цинічно посміхалися і так закладали бомбу, вибух якої ми побачили трохи більше десяти років тому.

На що так і не наважився перший президент Російської Федерації Боріс Єльцин, до того вдався другий (чи четвертий, може останній?) глава цієї держави Владімір Путін. Проте чи наважився би він, якби анонсовані у 90-х роках реформи, особливо і перш за все у війську, таки відбулися? Якби армію не просто скорочували, а таки модернізували. Системно і послідовно, а не під тиском злочинної агресії Російської Федерації, упроваджували стандарти НАТО. Не через напад країни 404 на нас, а своїм ходом запроваджували нові технології у ЗСУ. Якби обличчям української армії була не радянська дідівщина, а продумана робота з особовим складом, фахова і україноцентрична по суті…

На практиці жодна країна не буде модернізувати військо і вкладатися у нього без потреби. Тому важко уявити, щоб у довоєнній Україні, з її нібито вічними фінансовими проблемами, без очевидної зовнішньої загрози, витрачали кошти на армію і витрачали ефективно. Можна навіть зрозуміти, чому Україна 90-х скорочувала армію: вихід з ізоляції, вибивання різних преференцій тощо. Проте, знову ж, досвід останнього десятиліття демонструє, що, за жодних обставин, не можна занедбувати Марса. Особливо в наших реаліях. Маючи поруч такого агресивного, брехливого та підлого сусіда, як Російська Федерація. Потрібно шукати ресурс для дієвої та ефективної армії. Це пріоритет і стратегія на роки. Важливі договори та партнери. Важливі домовленості, але знову ж – формула свободи пишеться мечами, дронами, ППО тощо. Це запорука нашої безпеки та існування.