Політика нещирості

Кажуть, що політика – брудна справа. В Україні політика – це нещира справа. Рівень і масштаби нещирості останнім часом зростають швидше, ніж інфляція, надаючи політичному ландшафту особливих барв і відтінків.

Українці знають, що словам політиків не можна довіряти. Хоча пуття з цього знання поки що не дуже багато. Передвиборчі обіцянки у нас – це одне. Поствиборча реальність і поведінка – зовсім інше. А ще українські політики тотально уражені вірусом нещирості.

Не завжди ця нещирість спровокована намірами приховати щось погане. Іноді вона може бути ознакою страху перед реакцією суспільства. Іноді диктуватися благими, на перший погляд, цілями. А іноді бути проявом внутрішньої невизначеності і розбалансування всередині команди. Але вже сам факт її появи перетворює політиків на негативних персонажів. Псує репутацію, сіє зерна недовіри. І, зрештою, знижує рейтинги підтримки.

Екватор каденції президента Зеленського видався гарячим на події. Він збігся в часі з політичним катаклізмом, відомим під назвою «Вагнерґейт». Чому прихована раніше інформація про невдало завершену операцію українських спецслужб стала відома широкому загалу саме зараз, сказати важко. Тим не менше, «Вагнерґейт» вже є фактором української політики. І, певно, буде ним до кінця каденції президента Зеленського. Дія цього чинника може слабшати або посилюватися. Можуть з’явитися нові подробиці та неочікувані повороти сюжету. Проте повністю позбутися його впливу не вдасться.

Справа вагнерівців багатовимірна. Ідеться не тільки про площину світової геополітики чи про результативність роботи українських спецслужб. І не лише про нерішучість керівництва країни та прагнення будь-що уникати сміливих ризикованих вчинків. І навіть не про потенційну зраду чи гіпотетичного крота в Офісі Президента. А передусім про щирість.

«Вагнерґейт» – це прямий наслідок і приклад політики нещирості. Якби українському суспільству сказали правду, а заяви керманичів держави були послідовні та не суперечили одна одній, скандалу вдалося б уникнути. Власне, ніякого «Вагнерґейту» не було б. Була б історія про сміливий задум українських контррозвідників і чому від нього вирішили відмовитися. Або чому відклали операцію на кілька днів. Звісно, у громадськості залишилися б питання. Без дискусії не обійшлося б. Але загальна тональність і гострота розмов і близько не наблизилася б до тієї межі, в якій вони перебувають зараз.

Пригадаймо 2019 рік. Тоді СБУ внаслідок блискучої операції затримала зенітника ДНР Володимира Цемаха – ключового свідка у справі збиття малайзійського «Боїнга» MH17 російськими бойовиками. Далі були допити й український суд. Справа набула великого резонансу. Паралельно із цим активно велись переговори з Росією про великий обмін в’язнями. Україна розраховувала повернути додому моряків, захоплених у Керченській протоці в листопаді 2018 року. А також багатьох інших відомих в’язнів Кремля: Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Павла Гриба, Володимира Балуха, Миколу Карпюка. Нідерланди очікували, що Україна не погодиться віддати Москві Цемаха, оскільки це дуже ускладнить слідчі дії у справі збиття літака. Але нова українська влада на чолі із Зеленським ухвалила рішення піти на такий крок і віддати Цемаха, щоб повернути українських полонених.

Тоді в суспільстві також точилися дискусії про доцільність такого кроку. Наводилися різні аргументи «за» і «проти». Але все відбувалося в межах звичайного суспільного діалогу, а не конспірологічного трилеру. Тому що влада не приховувала своїх рішень. Навіть намагалася їх пояснити. Обґрунтувати, чому саме вона пішла на такий крок. Можливо, ці пояснення були не зовсім переконливі. Але відсутність гри в мовчанку чи заяв, які суперечать одна одній, так чи інакше були адекватно сприйняті громадськістю. Та «Вагнерґейт» став іншою історією.

Інформація про невдалу спецоперацію подавалася українському суспільству дозовано, плутано і не з вуст очільників країни. Спочатку глава Офісу Президента Андрій Єрмак заперечив, що така операція взагалі була. І назвав її вигадкою росіян та продуманою дезінформаційною кампанією. Нове керівництво ГУР Міноборони та СБУ вторили словам Єрмака, охрестивши її фейком. Президент Володимир Зеленський також проявив дивну непослідовність. У червні цього року він визнав, що спецоперація і її підготовка українськими спецслужбами таки мала місце. Але це була ідея не України, а інших країн. Пізніше глава держави спробував пояснити, що якби Україна наважилася на затримання «вагнерівців», то отримала б міжнародний скандал з непрогнозованими наслідками через примусове приземлення літака з іноземними пасажирами. Тому ця операція йому не сподобалася.

З іншого боку, так і не зрозуміло, хто ж тоді давав наказ на її відтермінування. За законом це мав зробити Зеленський. Але, за словами Бурби, він цього не робив і передав свої слова через Андрія Єрмака. А ось глава Офісу Президента каже, що ніяких вказівок Бурбі не давав і не міг дати. І взагалі, якщо вірити Єрмаку, то жодної санкціонованої операції не існувало. А все це – вигадки звільненого керівника Головного управління розвідки. Як на десерт, керівник Офісу Зеленського додав, що в Білорусь мав летіти український генпрокурор з документами для екстрадиції вагнерівців. Але виявилось, що летіти він не мав з чим: документів на екстрадицію злочинців не було. А тут ще й колишні розвідники, причетні до підготовки затримання вагнерівців, заявили, що отримували погрози, які нібито йшли з Офісу Президента. Збагнути, де тут правда, а де напівправда чи фальш – справа не з легких. Одне зрозуміло: нещирість в історії з вагнерівцями точно наявна. І у значних дозах.

Українське суспільство не могло не відреагувати на «Вагнерґейт». Дослідження соціологів КМІС, проведене наприкінці листопада, засвідчило поляризацію думок щодо того, чи можна довіряти інформації ексначальника Головного управління розвідки Міноборони Василя Бурби про зрадників в Офісі Президента. 39,2% респондентів довіряють інформації Василя Бурби, що до зриву спецоперації призвело втручання Офісу Президента, а в самому Офісі є люди, які видають Росії секретну інформацію. Не довіряють їй 38,6%.

Суспільна недовіра – неприємний сигнал для влади. Це розплата за нещирість і відсутність чітких відповідей. Але реакція багатьох політичних опонентів влади на скандал – теж нещира і маніпулятивна. Тим паче, що зовсім недавно ці новонавернені опозиціонери були частиною влади. Її опорою і підтримкою. Її обличчям та втіленням. І жодних незручних питань не ставили, хоча чутки про вагнерівців ходили ще з минулого року. Аж тут раптово в один момент її не злюбили. І треба ж так, що це сталося якраз після звільнення з посад. Розчарувалися. Визнали себе лохами. Покаялися, що помилилися. Виглядає якось підозріло, не зовсім по-справжньому. Нещиро.

Особливо висока концентрація критиків влади спостерігається на телеканалах і медіаресурсах олігарха Ріната Ахметова. І збіглася в часі із загостренням протистояння між ним та Офісом Президента. Кампанія критики Зеленського на телеканалах Ріната Ахметова розгорнулася ще після звільнення спікера Дмитра Разумкова і набула особливої гостроти після публікації розслідування Bellingcat. Щоп’ятниці в ефірі відомого шоу ми спостерігаємо за новими одкровеннями і дізнаємося про нові подробиці скандальної справи. Тільки є велике побоювання, що більшість нинішніх політиків-критиканів на місці влади діяли б десь аналогічно.

Свій «Вагнерґейт» є в кожної країни. Україна – не виняток з правила і не особливий унікальний випадок. Нещирість у політиці – поширене явище. Але воно, як правило, приносить лише тимчасові вигоди. А потім за все доводиться платити. Довірою, рейтингами, репутацією, підтримкою. Тож ліпше сказати правду, якою б непростою вона не була. Визнати помилки чи спробувати пояснити мотиви вчинків та дій. Це значно краще, ніж тримати суспільство в полоні конспірологічних теорій та фантастичних припущень.