Проти Путіна чи проти росіян

Стоять на містку троє хлопців. Один каже:

– Стою тут вчора, аж бачу – мос..ль йде! Я йому в пику – раз! І в потічок.

Другий каже:

– Стою тут вчора, аж бачу – троє мос..лів йдуть! Я їм в пику – раз-раз-раз! І в потічок.

Третій каже:

– Стою тут вчора, аж бачу – сто мос..лів йдуть!..

Перший і другий:

– Чекай, та в нас тут потічок жабі по коліна, які сто мос..лів?

– Ну, добре, збрехав... Але ж... як я їх ненавиджу!!!

Цей анекдот радянських часів мені вперше повідали білоруси, але, думаю, він є й іншими мовами. Останнім часом в середовищі показних патріотів стало модним поводитися якраз згідно з подібною анекдотичною логікою: підкреслювати, що нашим ворогом є не Путін та його команда, а весь російський народ, притому як російський за паспортом (буряти). Будь-яка інша точка зору одразу кенсилиться як зрадницька і продажна. Як аргумент наводять, зокрема, слова Тараса Григоровича Шевченка про «...та не з мос..лями», забуваючи при цьому «щоб усі слав’яне стали добрими братами, і синами сонця правди, і єретиками». Ну то саме час трохи поєретикствувати і зазіхнути на святе.

Отже, націонал-популісти послідовно намагаються намалювати досить далеку від життя картину світу. В ній є «ми», себто українці, але тут до кінця не зрозуміло: за паспортом чи за етнічним походженням. Українці – безстрашні і волелюбні. Від народження. Такий от ґенотип волелюбний. З'явився узурпатор? Покришки, пляшки з бензином, намети – узурпатор тікає. Нам чужого не треба, але своє захищаємо!

З іншого боку – росіяни. Росіяни – повна наша протилежність: раби-боягузи. Це ж так просто: ставиш намети, підвозиш покришки, розливаєш бензин по пляшках, оп – і перемога! А ще вони не боронять свого, а зазіхають на чуже. Проміжна стадія між українцями і росіянами – білоруси. Вони, з одного боку, боронять своє, на чуже не зазіхають, але з іншого – сцикливі. Ну сто раз же їм казали: намети, покришки, пляшки з бензином! Це ж так просто. Узурпатор 100% втече. Проти пляшок з бензином ні в кого нема шансів, а тим паче проти покришок. На питання «а де ви були у квітні 2014-го, чому не повезли пляшки і покришки в Донецьк і Луганськ?» можна відповісти щось на зразок «заткай писок, кремлівська консерво!».

Якщо ви дочитали до цього місця і у вас конкретно запалало, гм... Ну, скажімо, гнів у серці запалав, то далі краще не читайте. Підіть маскувальні сітки поплетіть, наприклад, більше користі буде, ніж ото витрачати час на неправильні тексти. А я зараз висловлю свою суб'єктивну думку про шкідливість шапкозакидництва в умовах гібридної війни.

Так, мають рацію ті, хто розповідає про користь національних міфів для пропаганди, особливо на прикладі Першої світової. Єдина проблемка: у ті далекі часи ти міг з легкістю робити одні пропагандистські міфи для своїх, інші – для ворожих, ще інші – для нейтральних. А тепер це все в одному казані. Раніше можна було розповідати своєму населенню про те, що ворог – боягузливий негідник, а ворогу розкидати листівки типу «Брати! Ми вас любимо! Кидайте зброю і гайда пити чай з печивом! А ще маємо шоколадки і тістечка!».

Зараз дещо безглуздо виглядають щирі українські патріоти, особливо ті, з прізвищами на «-ов», які за кожної нагоди розповідають в інтернеті росіянам, що, мовляв, ви, росіяни, потомственні раби, бо не вмієте з легкістю скидати президента за допомогою покришок. Щоб що? От навіщо ця бравада, що вона має на меті? Найбільш вірогідною підозрою є, звісно, те, що подібні дописувачі самі відчувають, що не сильно відрізняються від росіян. Що якби в них над головою стояли ФСБ і репресивна вертикаль влади – то жодні покришки їм не допомогли б, а «узурпатор», за якого спокійно діяла парламентська опозиція і незалежне місцеве самоврядування, нікуди б не втік. А що в такій ситуації робить слабка людина? Правильно: ще більше розказує сама собі щойностворений міф і закликає заборонити все навкруги.

Тому у вільній, демократичній державі дедалі частіше лунають заклики заборонити російську мову, російську музику, російську поезію, російське кіно. До фотографії діри в стіні дитячого садка, зробленої ворожим снарядом, домальовують обличчя класиків російської літератури. Ну так, це ж Лев Толстой створив російський мілітаризм, інша річ – Іван Котляревський, скромний штабс-капітан війська Російської імперії. Він тут ні до чого! Та й, наприклад, чекіст і один з керівників Жовтневого перевороту цілком навіть удостоївся на свою честь вулиці у Львові. Не просто чекіст, а цілий член колегії Всеросійської ЧК, завідувач відділу для боротьби з контрреволюцією ВЧК при РНК РРФСР, начальник Секретно-політичного відділу ВЧК при РНК РРФСР! Чимало львів'ян без жодних докорів сумління пишуть його прізвище, зазначаючи свою домашню адресу і нічого, винен все одно клятий Толстой. Етнічно-українські чекісти не мають жодного стосунку до злочинів Путіна!

Чимало слів написано про старечий маразм Путіна, який нафантазував собі альтернативну історію і тепер з усіх сил намагається її ще й виправити. Але набагато гірше, коли значно молодші люди в демократичній державі нафантазовують собі щось не менш абсурдне, пояснюючи це потребою перемагати Путіна. Громадяни Росії, як і громадяни Білорусі, змушені терпіти владу авторитарних режимів, яких Україна не знала від часів Перебудови. І якийсь «рабський ґенотип» тут ні до чого – згадайте Берестейщину і Кубань, які не сильно відрізняються якоюсь бунтівною вдачею на загальному фоні. Зрілий авторитаризм з добре профінансованим апаратом репресій не повалиш покришками, наметами і пляшками з бензином, а якась особлива вроджена «волелюбність» тут ні до чого. І – так, південні корейці анітрохи не більш «волелюбні» за північних корейців – просто інакше склалися історичні обставини.

«Чому вони не виходять на протест проти війни? Чому, коли висловлюються проти, кажуть про життя своїх солдатів, а не про неприпустимість вторгнення?!!» Та тому ж, чому не виходили такі волелюбні українці в 1979-му, коли їхніх синів погнали окуповувати Афганістан. Не було велелюдних мітингів ані у Львові, ані в Києві. А під час Перебудови почали оплакувати «наших пацанів», а зовсім не вбитих ними захисників афганістанської незалежності. І пам'ятники «воїнам-інтернаціоналістам» у вільній Україні стоять досі, а от їхнім жертвам – нема. Так чим ми кращі, розкажіть?

Нескінченні байки про тактико-технічні характеристики українського етнічного походження (або паспорта) над російським етнічним походженням (або паспортом) в цій ситуації шкодять Україні набагато більше, ніж допомагають. Замість шукати в російському суспільстві союзників, замість допомагати боротися проти Путіна, такі показні патріоти лише допомагають ворожому режиму, цілком безплатно демонструючи ту саму «русофобію», якої насправді не існує в 99% українського суспільства. А іноді ще й ображаються на ці 99% за небажання косплеїти персонажів радянських анекдотів, які на кожному кроці «б’ють мос..лів». Це схоже на підлітка, який втік від батьків і тепер всіляко їх принижує та від них дистанціюється. Росіяни не є батьками українців, але, очевидно, російська культура є «батьківською» для значної частини подібної галасливої публіки, що вона намагається компенсувати непереконливим, але гучним хейтом. Ну і білоруси теж потрапляють під роздачу, треба ж додатково самоствердитися за рахунок, як дехто вважає, «молодшого непутящого брата».

Звісно, я не можу зупинити цю моду в середовищі не дуже критично мислячих, але дуже галасливих громадян, які оголошують «зрадниками і непатріотами» всіх, хто з ними не згоден. Але абсолютно нічого не заважає мені сказати те, що я думаю про таку позицію. Припиніть самостверджуватися, паразитуючи на болісних і трагічних темах, на стражданні людей, на боротьбі за свободу і гідність людини. Ми не в анекдоті живемо все-таки.