Про статтю віце-ректора УКУ п. М. Мариновича «Пісарєвщина» і Львів: один коментар до тривожного феномену».
Властиво, цей твір М. Мариновича важко назвати статтею, бо своїм тоном він виходить далеко за межі наукових дебатів. Звинувачуючи в усіх можливих «ізмах» відомого філолога Я. Гарасима та посилаючись на «новий час», як на час начебто співіснування різних поглядів, М. Маринович наполягає на недоторканості і вищості сучасної постмодерністської ідеології (ідеології духовного краху, за висловом Жаклін Рюс), яка пропагує всі можливі вияви цинізму, бруду, брехні, розпусти та повну зневагу і християнських, і національних традицій. Вірогідно, п. Маринович не читав праці відомого філософа Карла Вальверде (що стала підручником для студентів-католиків у Римі), в якій подано правдиву і непривабливу характеристику вищезгаданої ідеології. Однак К. Вальверде – не авторитет для кількох «ідеологів» Львівського УКУ, «іконописними» кумирами котрих стали письменник, який «збагачує» українську мову гидким сленгом підворітні і пропонує розкол України, та історик, чиї праці і, зокрема, інтерв’ю в московській і польській пресі зневажають національну гідність українців…
Виникає питання, чи блог М. Мариновича є лише приватним намаганням вибілити своїх кумирів, зокрема викладача УКУ Ярослава Грицака? Чи, може, за ним ховаються інші, глибші і комусь вигідні матеріальні інтереси? Адже М. Маринович скерував свій «гнів» не так проти декана філологічного факультету, як проти всього філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Цікаво, що саме в цей час відомий клоун від освіти накинувся на львівський факультет журналістики... Не хочемо і не маємо права порівнювати М. Мариновича зі згаданим клоуном. Радше, віце-ректор, працюючи на возвеличення своїх кумирів, не зауважив, на чий млин вода. Проте виникає питання, чому М. Маринович і «іже» ведуть постійну боротьбу проти Львівського національного університету імені Івана Франка, де вчиться понад 30 тисяч студентів? Нагадаємо, що 500 студентів УКУ далеко не дорівнює навіть кількості студентів філологічного факультету, не кажемо вже про видатних учених, які спричинилися до становлення факультету і розвитку української філології. Здавалось би, з огляду на це, значно більше користі для УКУ принесла б його співпраця з ЛНУ ім. Івана Франка. Та виглядає, що для деяких очільників УКУ така співпраця не потрібна, а потрібне протистояння. Чому? Розставимо крапки над «і».
Безумовно, наша Церква потребує ґрунтовно освічених теологів і душпастирів, а також наукових інституцій і шкіл, бібліотек і друкарень, закладів для непрацездатних і бідних та самодостатніх монастирських господарств. Проте на нашу Церкву нізвідки не падав і не падає «золотий дощ» – для такої розбудови Вона потребує допомоги всіх вірних. На нині, завдяки їм, постали високого рівня семінарії УГКЦ – і вірні далі, як можуть, допомагають їм, бо знають, що там виховується молоде українське духовенство, яке, здобувши гідну християнську освіту, працюватиме для свого народу. Відбудовані Крехівський, Унівський, Лаврівський монастирі стали окрасою нашого краю. І водночас переконливим аргументом, що нашій репресованій Церкві має бути повернена вся Її власність. Адже, наприклад, розбудова монастирських господарств (як показує досвід низки європейських країн) – це і збереження земель і лісів (на наші вже зазіхнули олігархи), і запорука морального оздоровлення, а також (певною мірою) шлях виходу з економічного лиха.
На відміну від наших семінарій і монастирів, Український Католицький Університет постав насамперед як бізнесовий проект (використовуючи термінологію отця-ректора) – платний навчальний заклад із орієнтацією на модні ідеологічні віяння. І цілком закономірно, що в цьому проекті враховано всі сучасні засоби бізнесової конкуренції (саме бізнесової, а не достойної наукової конкуренції), у т. ч. і використання назви «католицький». Місцеве населення та українці діаспори вбачали в цій назві відновлення питомо католицьких засад, проте невдовзі очільники УКУ підкреслили не тільки його екуменічний характер, а й навіть те, що християнство тут не є догмою. Безперечно, така структура має право на існування, поза тим, УКУ має й деякі досягнення (наукові праці отця-ректора Б. Гудзяка). Та оскільки цього для здійснення великого бізнес-проекту замало, то, мабуть, тому в дію вже на початках становлення УКУ вступив піар проти ЛНУ ім. Івана Франка. Така «сміливість», хоча й маленької, зате «католицької» за назвою, структури дала свій результат – упродовж років по церквах щонеділі збирають пожертви на УКУ, йому надають чималу допомогу й українці діаспори, і різні, у т. ч. й невиразні, спонсори… Звісно, допомога – благородна справа. Та нашим вірним, які складають датки на тацю для УКУ, вочевидь, і на гадку не приходить, що сотні сиріт і дітей з убогих родин вчаться у багатопрофільних львівських університетах, які, однак, не збирають для себе коштів по церквах. Вірогідно, і в УКУ вчиться декілька дітей з убогих родин. Проте УКУ – не заклад для убогих. Повторюємо, це платний заклад, зарплата працівників якого набагато вища, ніж зарплата професорів і викладачів львівських університетів! Водночас… не заперечуємо, що є там, як і в багатьох інших вишах, гарні викладачі, і є немало студентів, які представляють кращу частину української молоді. Та чи це дає право представляти УКУ як якийсь надзвичайний виш, де вчаться і працюють лише надвиняткові особи, а в інших – така собі «нижча раса»?
Сподіємося, що, рано чи пізно, УКУ очиститься і стане гідною ланкою в низці тих закладів, які вже є в нашій Церкві, і тих нових, які постануть завдяки спільній праці всіх вірних. Бо повнота життя Церкви не в одному УКУ, а в поверненні і розбудові всього, що було перелічене вище. Не бізнес-проекти в догоду окремим особам, а спільна праця і взаємодовіра, здатність протистояти фальші і брудові є запорукою збереження життя нашого народу – життя мільйонів людей.
Ірина та Ігор Калинці