Революція Гідності у контексті загальної теорії соціальних революцій

Перше й основне питання, яке ставить перед собою кожен дослідник політики, аналізуючи останні події в Україні, – це питання про те, що ж тут таки відбувається і якими науковими категоріями користуватися при характеристиці зазначених подій.

 І хоча оцінок того, з чим ми маємо справу сьогодні в Україні, є чимало, констатувати можна лише те, що в державі має місце серйозна політична криза з ознаками революційної ситуації.

Нинішні події в Україні назвали Революцією Гідності, однак визначати їх у категоріях соціальної революції, очевидно, передчасно.

Існує чимало різноманітних визначень поняття революції, однак можна їх узагальнити так:

“Революція – це успішна спроба повалити чинний політичний режим, фундаментально перетворити політичні інститути і легітимізувати політичну владу, яка здійснюється протизаконними або насильницькими діями народних рухів і хоч би частково відповідає висунутим ними вимогам”.

Революція – це насамперед зміна правлячої верхівки, а також серйозні соціально-політичні зміни. Ані першого, ані другого поки що в Україні ми не спостерігаємо.

Поняття революція доцільніше застосовувати до тих неочікуваних змін, які відбулися в суспільній свідомості населення. Адже попри різке зростання у громадській свідомості протестних настроїв такий потужний та масовий спалах громадянської непокори все ж таки став явищем несподіваним та неочікуваним.

Ознаки революційної ситуації

Приводом до розгортання акцій протесту стало непідписання президентом України угоди про асоціацію з ЄС. Саме це несподіване рішення вивело тисячі мітингувальників (насамперед студентську молодь) на вулиці. Після брутального побиття бійцями загону “Беркут” мирних протестувальників на Майдані Незалежності акція набрала якісно іншого вигляду – із студентських протестів проти непідписання угоди з ЄС вона перетворилася на масову акцію супротиву владі.

Причина такої швидкої трансформації громадського спротиву – крайньо критичне ставлення населення до нинішньої влади та до політики, яку вона реалізує.

Так, за показниками довіри до інститутів влади Україна посідає останні місця серед європейських країн. Довіра до парламенту становила 1,99 за 10-бальною шкалою (останнє місце серед європейських країн), незадоволеність урядом – 2,25 бала, довіра до судово-правової системи – 2,26 бала (останнє місце), довіра до міліції – 2,5 бала (останнє місце).

Це засвідчує, що нинішня політична влада, фактично, втратила свою легітимність. Адже під останньою розуміють не лише законність формування влади, а й те, чи вважають її законною широкі верстви населення. Хоча в сучасних суспільствах при відсутності чіткого поділу між елітою та народом для виникнення революційної ситуації вистачає, аби делегітимація влади відбулася в очах представників міського населення.

І саме тут спостерігаємо чи не найбільшу проблему сприйняття політичних процесів в Україні закордонними політиками, які продовжують ставитися до влади і до вимог населення щодо її зміни суто формально – легітимну владу можна усунути від влади лише легітимно (зректися самостійно чи відійти в результаті перевиборів). Однак постає тоді запитання: а як народу, який є єдиним джерелом влади, змусити у демократичний спосіб нелегітимну, а отже, недемократичну владу застосувати демократичні механізми розв’язання політичної кризи й дотримуватися на виборах демократичних принципів, не говорячи вже про вимогу відійти від влади?

Революція – це завжди дилема поміж правом та справедливістю. Однак право, якщо воно не стоїть на сторожі справедливості, не може вважатися непорушним.

Серйозне загострення соціально-економічної ситуації, тотальна корупція, планомірне згортання демократичних прав і свобод, неможливість розв’язати наявні проблеми законними методами та демократичними процедурами – чинники, які підштовхували людей до революційних виступів.

Усе це й привело до формування в Україні  революційної ситуації, класичними ознаками якої є:

1) “криза” правлячої верхівки, її нездатність управляти по-старому,

2) загострення бідувань населення,

3) значне зростання політичної активності мас.

Так, ВВП на душу населення України становить всього 7500 дол. США. За цим показником вона перебуває на 140 місці. Позаду нас – лише зруйнований війною Ірак (7200 дол.). Навіть такі держави, як Албанія (8200 дол.) та Туркменістан (8900 дол.) за цим показником – попереду України.

За рівнем заробітної плати Україна з середнім офіційним показником 398,6 дол. США займає п’яте місце серед держав СНД. На першому місці – Росія (870 дол.), на другому – Казахстан (685 дол.), на третьому – Білорусь (572,4 дол.) та Азербайджан (543 дол.). За темпами ж росту заробітних плат Україна займає останнє місце серед країн СНД. Наприклад, в Росії темпи зростання заробітної плати за минулий рік перевищили українські більш ніж удвічі (12 та 5,6%).  

За оцінками міжнародних інституцій, з часу останніх парламентських виборів за рейтингом демократії Україна “скотилася” з 53 позиції (неповна демократія) до 79 (гібридний режим).

З-поміж усіх країн Європи в Україні зафіксовано найбільший регрес у царині демократії. За цим показником Україна перебуває на сьомому місці у світі – її перегнали лише шість держав: Фіджі, Іран, Ефіопія, Єгипет та Гамбія. За рівнем свободи слова Україна опинилася на 131-133 місці разом із такими африканськими державами, як Замбія та Південний Судан.

Все це й стало тими причинами, які вивели людей на акції спротиву владі. Однак зазвичай одне лише загострення соціально-економічного становища та критичний рівень громадянських прав та свобод не є достатніми причинами для соціальних революцій. У інших державах з гіршими показниками вони не спалахують. Соціальні революції зазвичай розпочинаються тоді, коли населення цілковито розчарувалося в здатності влади покращити її життя (так званий ефект другого голоду).

За 9 місяців 2013 р. збитки підприємств збільшилися на 31,3% порівняно з аналогічним періодом минулого року, а відповідно і фінансові результати зменшилися у 2,3 разу. Заборгованість уряду банківській системі сягнула 258,3 млрд грн, а заборгованість за ОВДП – 250,4 млрд грн, тобто сума заборгованості зросла за рік на 30%, а кількість коштів уряду в НБУ зменшилася до критичного рівня і сягнула лише 0,24 млрд грн. Дефіцит держбюджету за 10 місяців 2013 року становив – 40,8 млрд грн, а негативне сальдо зовнішньої торгівлі за 9 місяців сягнуло 10,5 млрд дол. США. Грошова база за рік підвищилася на 20%, а грошова маса – на 15%. Стрімко зменшувалися золотовалютні резерви. Їх норма для України становить 30 млрд дол. США, але після виконання боргових зобов’язань залишилося 17,8 млрд. Тобто в результаті недолугого господарювання країна, фактично, опинилася у становищі банкрута. 

Оцінка міжнародних експертів “ефективності функціонування уряду” поставила Україну на рівні Гани, Філіппін та Перу й поступається таким країнам, як Малі, Намібія, Лесото, Папуа Нова Гвінея та Монголія. На думку міжнародних експертів, ефективнішими за український уряд були уряди таких країн, як Гондурас, Бангладеш, Камбоджа, Замбія та Малаві.

Важливим чинником, який впливає на поширення революційних настроїв, є також наявність дискримінації більшої чи меншої частини населення країни – формально рівноправної. В їх очах влада не володіє повною легітимністю, національні чи релігійні контреліти часто виступають лідерами цих революційних виступів. Показовим у цьому сенсі є той факт, що основна маса протестувальників – україномовне населення переважно Західної України, греко-католики за релігійною належністю. Свою солідарність із мітингувальниками висловили також кримсько-татарське населення Криму, практично усі основні релігійні конфесії, крім РПЦ.

Стихійні виступи підприємців проти чинної податкової політики (так званий Податковий майдан), студентів проти політики в сфері освіти, виступи проти свавілля міліції у Врадіївці були лише провісниками загальнонаціонального громадянського спротиву, які достатньо виразно показали неготовність та нездатність влади будь-що змінювати у цій державі.  

Основна причина революційної ситуації

Основна ж причина, яка підняла людей на акції громадського спротиву, – неспроможність нової (постсовєтської) політичної еліти взятися за реформування України. Вона й надалі продовжує своє незалежне існування як неефективний гібрид старих (радянських) та новітніх (олігархічних) методів господарювання та керівництва. Нинішня політична криза в Україні є лише зовнішнім виразом глибокої системної кризи, яку сьогодні переживає держава, нереформована з часів розпаду колишнього СРСР.

Відсутність політичної волі до реального реформування, нагромадження помилок та прорахунків, починаючи з 1990-х років спричинили кризову ситуацію в державі. Так, загальна сума державного та гарантованого боргу України лише за останні 8 років виросла у 4,3 разу і становить 69 млрд дол. США. І це при тому, що ВВП впало на 0,6%, промислове виробництво – на 5%, виробництво сільськогосподарської продукції – на 11,7%.

В Україні – найнижчий із європейських держав індекс економічної свободи (49,3 бала із 100 можливих). Україна потрапила до групи країн, де пригнічуються економічні свободи (49,9). Середній показник у світі – 60,3 бала. Якщо брати світові показники, то Україна посідає 155-ту сходинку зі 178 в рейтингу свободи. Торік Україна була на 161-му місці. Останню сходинку рейтингу посідає Північна Корея, передостанню – Куба. Росія посідає 140-ву сходинку і зайняла 41-ше місце із 43 європейських країн.

Складна соціально-економічна ситуація ще більше ускладнюється тотальною корупцією. Так, за даними міжнародної організації Тransparency International, яка стежить за рівнем корумпованості у світі, Україна за цим показником посіла 144-те місце – поряд з Нігерією, Папуа-Новою Гвінеєю, Іраном, Камеруном і Центральноафриканською Республікою – набравши на три бали менше, ніж минулого року.

Згідно з Індексом сприйняття корупції, Росія опинилася на 127-му місці, набравши 28 балів. Казахстан зайняв 140-ве з 26 балами, а Україна – 144-те з 25 балами. Рейтингову таблицю колишніх країн Радянського Союзу завершують Туркменістан і Узбекистан, які поділили 168-ме місце, набравши по 17 балів.

Євроінтеграційний процес для багатьох українців окреслював не лише геостратегічний вектор її розвитку, але й вселяв надію на зміну “правил гри” і, отже, навздогінну модернізацію економічного та політичного життя. Відступ від євроінтеграційного процесу – означав крах цих надій – що й призвело до акції громадянського спротиву.

Хвилі революції та демократизації

При всій самобутності проблем, які постали сьогодні перед Україною, відбуваються вони не ізольовано, а в контексті світового політичного процесу. Українські події, безперечно, вплинули на світові політичні процеси, але й не меншою мірою останні впливають на перебіг української революції.

Більшість сучасних соціальних революцій (за винятком революції 1917 р. в Росії) були спробами модернізувати суспільство за рахунок вестернізації. У цьому зв’язку не можна не помітити певної тяглості революційних виступів в Україні із так званими оксамитовими революціями, які в 1990-х рр. ХХ ст. прокотилися країнами Центрально-Східної Європи.

Помічено, що спалахи революційної активності мають властивість повторюватися з певною періодичністю, за що їх назвали революційними хвилями. Вони охоплюють країни з культурною близькістю та близькою історичною долею. Причини, які їх зумовлюють: на першому етапі – переважання національних чинників, на другому – переважання соціальних та ін.

Сьогодні можна виділити такі хвилі революційного піднесення:

1968 р. – хвиля протестних рухів у Західній Європі (передовсім Франції),

1989 р. – оксамитові революції Центрально-Східної Європи,

2004 р. – Помаранчева революція в Україні.

При всій віддаленості подій так званої Арабської весни, мабуть, що й вони мали певний вплив на перебіг політичних подій в Україні. Мова йде про крах імітаційних демократій, до яких належить і Україна.

Отже, можна говорити про певний сплеск демократичної активності у глобальному масштабі. І, можливо, ще зарано цей рух зараховувати до хантінгтонівського поняття – хвиля демократизації, але не помічати певного синхрону в революційних виступах в межах квазідемократій теж не можемо. Революції стають чинником зближення умов та обставин у різних країнах, дифузії ідей та лозунгів, стають умовою синхронізації політичних процесів.

“Горючий матеріал” революції

Під ним розуміють людей, готових вийти на площі й прийняти участь у революційних діях, не зважаючи на ризики. Людей, за їх ставленням до революційних подій, можна поділити на три групи:

1. Люди, котрі готові виступати проти режиму за будь-яких обставин.
2. Основна маса – готові приєднатися до чисельних акцій протесту.
3. Люди, що не приєднаються до революційних виступів за жодних обставин.

Революційна ситуація – це стан, при якому поріг масової участі у протестних акціях не перейдено!

Загалом масштабність революційних виступів можна оцінити за такою шкалою:

• успіх революційних виступів, перевага тих, що повстали
• громадянська війна, яка завершилася поваленням уряду (приблизна рівновага сил),
• потужні антиурядові виступи з кровопролиттям, які розхитали владу (сили повсталих приблизно рівні з силам уряду),
• багатолюдні та тривалі антиурядові виступи з окремими силовими зіткненнями,
• численні антиурядові виступи,
• декілька помітних антиурядових виступів,
• окремі протестні виступи.

Логіка розвитку революційних подій така: зростання кількості революціонерів, зниження порогу страху вийти на площу в основної маси, а також зменшення кількості людей, зовсім не готових до протестів. За оцінками дослідників, якщо відбувається зменшення кількості переконаних прихильників до 10% і менше, то поширення ідеї не відбувається взагалі.

Очевидно, що побиття протестуючих студентів спричинило (всупереч очікуванням влади) спалах революційного піднесення. Це був час найвищого вияву революційної енергії протестувальників. Час, коли революційна ситуація могла перерости у справжню революцію.

Однак цього не сталося. Революційна енергія протестувальників “вигоріла”. Вона вийшла на повалення пам’ятників, переговори, дрібні сутички, пісні й молитви. Образно кажучи, революційна енергія мас пішла в гудок! Влада вистояла й перевела революційну ситуацію у вигідне для себе позиційне протистояння. Чого тут більше – професійності влади чи непрофесійності опозиції – тема окремого дослідження.

Випадкові обставини можуть і збільшити, і зменшити кількість протестувальників. Наприклад, відставка уряду Миколи Азарова ініційована опозицією після непідписання угоди з ЄС та побиття студентів могла спричинити приєднання до революційного руху основної частини населення, яке з обережністю спостерігало за результатами протистояння. Нездатність її реалізувати остудила революційний запал багатьох обережних симпатиків революції. Не сприяли цьому й театралізовані факельні походи радикальних націоналістів.

Вождь світового пролетаріату (точніше, його повалений пам’ятник у Києві) знову зіграв злий жарт із Україною. Комуністи, які напередодні цих подій декларували свою готовність підтримати ухвалу про відставку уряду, різко змінили позицію й хитнулися від вандалів. 

Досвід революційних виступів в арабському світі є показовим для нас і в тому сенсі, що абсолютна делегітимація влади ще не означає автоматичну її слабкість й нездатність до рішучого спротиву (приклад Лівії та Сирії). Між слабкістю та делегітимністю існує прямий зв'язок.

На силу делегітимного режиму впливає: відсутність реальних фінансових можливостей, відсутність рішучості жорстоко подавити протести, слабкий контроль над армією, розкол всередині правлячої верхівки. І що особливо важливо – залежність від іноземних акторів.

В українському випадку саме матеріальна та морально-психологічна підтримка Росії стала однією із складових сили делегітимного українського режиму.

Цікаво й те, що “горючим матеріалом” арабської весни стала молодь: або студенти, або навіть молоді люди із вищою освітою. Пов’язується це з девальвацією освіти у цих державах й нездатністю випускників знайти належне застосування своїм знанням. Навіть для європейців в умовах сучасної економічної кризи звичною стала абревіатура NEET, що означає “ні освіти, ні роботи, ні навчання”. Вона символізує молодь, яка опинилася на узбіччі повноцінного життя.

В Україні, за офіційними повідомленнями від 1 вересня 2013 року, кількість зареєстрованих безробітних становила 435,4 тис. осіб, з них молоді (від 14 до 35 років) – 183,3 тис. осіб, тобто 42,1%. У 2012 році на обліку в Державній службі зайнятості перебувало 887,9 тис. незайнятих громадян віком до 35 років, або 48,6% від загальної кількості осіб, які перебували на обліку. З них 52,9 тис. були випускниками вишів, 33,5 тис. закінчили професійно-технічні заклади і 6,3 тис. – середні загальноосвітні школи. Серед молоді віком 24-29 років рівень безробіття порівняно з 2011 роком зріс до 9,5% проти 9,2%. При цьому майже кожен третій із загальної кількості незайнятих молодих українців перебував на біржі праці уже більше року з моменту звільнення.

Політичне vs громадянське

Для успішного перетворення революційної ситуації в революцію потрібні також сприятливі суб’єктивні чинники – політична сила та політичні лідери здатні очолити та забезпечити успіх революції.

Відмінність Помаранчевої революції 2004 р. від Революції Гідності 2013 р. полягає якраз у тому, що в першому випадку ці суб’єктивні чинники існували, а у другому – ні. Парадоксально, але події Євромайдану показали явну відірваність від реалій політичного життя не лише правлячої верхівки, але й опозиційних політичних сил та політиків.

Розгортаючи без належної мотивації та підготовки загальноукраїнську акцію – “Повстань Україно!” – в момент найвищого революційного піднесення опозиційні політичні сили виявились до неї неготовими. Радикальні на словах і обережні в діях, вони відіграли роль радше миротворців, аніж буревісників Революції Гідності.

Намагання ж за інерцією використати народне незадоволення для партійного піару спричинило появу руху – Майдан без політиків! Вершиною недолугості нинішніх опозиційних сил став епізод, коли громадські діячі та активісти, а не політики та парламентарі сформулювали пакет політичних вимог до влади.

Негативне ставлення населення до політичних партій – це не технологія Банкової, як це сьогодні намагаються представити деякі радикальні політики, а результат усієї попередньої діяльності українських партій (і провладних і, на жаль, опозиційних).

Так, за даними соціологічних опитувань, проведених не так давно, понад 70% опитаних вважали, що українські політичні партії не виконують своїх функцій в суспільстві. Відсоток респондентів, які повністю недовіряють і радше не довіряють політичним партіям, коливався від 64,8% до 79,5%, а частка респондентів, яка повністю довіряє і скоріше довіряє партіям, коливалася від 12,4% до 22,5%.

39,3% респондентів вважають, що вся діяльність політичних партій просякнута корупцією. 72,9% респондентів називають виявом політичної корупції в межах фінансування виборчих кампаній політичних партій недекларування джерел фінансування, а 72,5% респондентів вважають таким виявом купівлю-продаж місць у виборчих списках політичних партій.

Отже, громадянське суспільство виступило не проти самих політичних партій, а проти політичних партій у їхньому нинішньому вигляді! Проти партій-елементів наявної системи.

Якщо в країні існує повний песимізм і домінує уявлення про  політичний режим як про поганий та нелегітимний, але іншого, кращого, немає – то революція неможлива. Наявність справжньої альтернативи  політичному режиму є умовою успіху революції.

Успішність та завершеність революцій

Революція є успішною тоді, коли усуває існуючу владу. Революція є завершеною, коли нова влада (хоча б частково) реалізує лозунги та вимоги революційних мас. 

Помаранчева революція 2004 р. була успішною, але незавершеною, оскільки нова політична еліта так і не реалізувала окреслених революційних завдань. Тому Революція Гідності є, фактично, продовженням Помаранчевої революції і черговою спробою українського суспільства не лише змінити владну еліту, але й змусити її виконувати революційну програму.

При демократичному режимі делегітимація влади не означає автоматично делегітимізації режиму (можна владу змінити на наступних виборах). При авторитарному режимі делегітимізація влади автоматично веде до делегітимізації всієї конструкції влади. Особливо це стосується так званих імітаційних демократій, де влада тримається на поєднанні віри в правителя, його народну підтримку (хоча й зімітовану виборами), звичку, страх перед різкими змінами і страх перед репресіями. Падіння імітаційної демократії не означає автоматичної появи реальної демократії.

Революція – це перехід від традиційного до раціонального типу легітимності. Ось чому на порядку денному гостро стоїть проблема повного перезавантаження суспільства, руху з “чистого листа”, а це вимагатиме і наявності добре опрацьованої програми, і її фахових, а головне – моральних виконавців.

Революційні виступи 1968 р. були направлені не так проти уряду, як проти самої системи – проти консервативного суспільства і його застарілих політичних та етичних цінностей. Це була боротьба поколінь, батьків і дітей. І вона закінчилась формуванням сучасного модерного суспільства.

За даними досліджень, революційний матеріал займається – виявляє найбільшу активність – коли на авансцену виходить третє покоління, яке ще не нюхало пороху і не приймало участі в попередніх революційних подіях.

Українська молодь, насамперед студенти, через участь в акціях протесту показали себе основним “горючим матеріалом” Революції Гідності. Вони де-факто задекларували “нову політику”, якісно відмінну від попередньої не лише за назвою, формами, але й за змістом.

На політичну арену виходить нове покоління, яке диктує новий порядок денний для українського політикуму. І, можливо, саме це є найбільшим досягненням нинішніх революційних виступів в Україні.