Росія перетворилася на катівню
Катування українських полонених як потужний інструмент психологічної війни
0Однією з найстрашніших і найтрагічніших сторін нинішньої війни стали тортури, яким російські нелюди в погонах піддають майже всіх бійців ЗСУ, що потрапляють у полон, а нерідко й викрадених в Україні цивільних осіб. Як напередодні заявив член незалежної міжнародної комісії з розслідування військових злочинів РФ в Україні Пабло де Ґрейфф, тортури українських військовополонених є скоординованою державною політикою Росії. Що стоїть за цією жорстокістю? Чому агресор обрав такий шлях?
Взагалі-то коріння жорстокості російського режиму сягає далеко в минуле, в епоху таких кривавих тиранів, як Іван Грозний, Петро I і їм подібних. На прикладах цих нелюдів у Росії десятиліттями виховували дітей, ними й зараз захоплюються. Пізніше, у роки сталінізму, масові репресії й насильство стали невід'ємними інструментами політичної влади. Людей без вини могли заарештувати і відправити в табори, де садисти в погонах вправлялися в жахливому насильстві з метою отримання «зізнань». Це був не просто терор, а цілеспрямована політика знищення інакомислення й залякування всього суспільства.
Здавалося, що все це зникло з розпадом Радянського Союзу, але це не так. На короткий час бузувірські практики в колоніях і в'язницях вщухли, набули більш миловидного вигляду, а потім усе знову повернулося в рідне криваве «середньовіччя».
Важливим моментом тут є те, що Путін, нинішній володар Росії, – це продукт системи, яка виховувала людей у дусі тоталітаризму й насильства. У дитинстві та юності він жив у радянському місті Ленінграді, його виховали в жорстокій і суворій атмосфері пітерських підворіть, де на першому місці завжди була сила, а людяність і м'якість сприймали як зраду.
У житті Путіна важливу роль зіграв вступ на роботу в КДБ – людиноненависницьку спецслужбу, яка використовувала насильство й маніпуляції для охорони можновладців. Саме служба в політичній охороні сформувала погляди Путіна, його ставлення до життя і влади, яке пронизує всю його політику.
Варто також нагадати, що головний кремлівський убивця прийшов до влади не шляхом демократичних виборів. Його «обрання» на посаду президента 2000 року було наслідком рішення президента Єльцина, впливового ексфункціонера КПРС, який так і не позбувся своїх комуністичних звичок. Допустивши на президентській посаді чимало зловживань, колишній партократ шукав наступника, щоб після відставки уникнути судового переслідування. І він його знайшов в особі «чекіста» на прізвисько «Моль». Це був далеко не істинний вибір народу. І Путін напевно це прекрасно розумів. Отримавши такий урок, він практично з перших кроків свого правління почав підривати демократичні інститути, встановлюючи жорсткий контроль над ЗМІ, правозахисними організаціями й політичною опозицією.
Одним з основних інструментів у цьому процесі стало насильство. Насильство як спосіб придушення опозиції, насильство як спосіб контролю, насильство як засіб усунення загрози. Саме насильство – укупі з брехнею, звичайно, – стало основою політичного життя в Росії часів Путіна. І воно просто не могло не лягти в основу агресивної зовнішньої політики країни.
Систематичне насильство всередині країни «найприроднішим» чином переросло в агресивну поведінку прихильників Путіна за її межами. Коли господар Кремля розв'язав повномасштабну війну проти України, насильство стало частиною загальної стратегії російської армії. Весь світ бачив, як загарбники розстрілюють мирних людей, ґвалтують жінок, викрадають дітей... Здійснюючи такі злочини в чужій країні, російські силовики взагалі втрачають гальма, коли їм у лапи потрапляють українські військовослужбовці.
За інформацією Пабло де Ґрейффа, деякі з тортурних практик, щодо яких згадана вище міжнародна комісія має докази, полягали в залякуванні затриманих, періодичних побиттях, позбавленні сну, тривалому перебуванні в оголеному вигляді. І, звісно, в цьому переліку значаться обожнювані російськими силовиками удари електрострумом і сексуальне насильство... Судячи зі звітів правозахисників, Путін і Ко набрали для роботи у відродженому ГУЛАГу людей із ненормальною психікою й садистськими нахилами.
Чого хочуть домогтися всім цим кремлівські «стратеги»? Судячи з усього, вони думають, що в такий спосіб їм вдасться зломити волю українського народу і деморалізувати ЗСУ. Але вони, звичайно, помиляються: нічого, крім ненависті до окупантів, злочини путінських садистів в українців не викликають і викликати не можуть.
Загнавши Росію під міжнародні санкції, Путін і Ко прагнуть продемонструвати свою незалежність і непідконтрольність зовнішньому світу. Їм важливо показати, що їхній режим не боїться засуджень і готовий іти до кінця заради досягнення політичних цілей. А мета, на їхню думку, виправдовує засоби.
Жорстоке фізичне насильство диктатор Путін застосовує, як відомо, і проти внутрішньої опозиції. Щоб домогтися «демократичної» легітимності. Але не менш важливо для нього, морально занепалого і майже звідусіль вигнаного, показати себе господарем становища і за межами країни. Насильство над полоненими українськими солдатами і мирними жителями – це не просто спосіб покарання, а й потужний інструмент психологічної війни. Її мета – створення образу ворога, якого можна знищувати будь-якими засобами.
Путін і Ко, стверджуючи, що борються з «фашизмом» і «нацизмом» в Україні, використовують методи, які насправді нагадують якраз ці самі фашистські практики. При цьому вони виправдовують масове насильство й тортури у своїх пропагандистських висловлюваннях. Мало того, ця пропаганда знаходить відгук у частини російського суспільства, яке, будучи заблокованим від альтернативних джерел інформації, сприймає офіційний наратив, що підтримує жорстокість й агресію.
Тому важливо розуміти, що застосування тортур і насильства до полонених солдатів – це не лише результат стратегічного розрахунку Кремля, а й втілення ідеології, яка перетворює життя людини на щось другорядне, а мета виправдовує будь-які засоби.
Дії російської владної верхівки, включно з Путіним, – це не просто випадкові акти насильства, а частина широкої політичної й культурної системи, що заохочує свавільний перерозподіл кордонів, загарбницькі війни й нелюдські методи їхнього ведення.
Світовому співтовариству, здається, давно б пора закликати до порядку знахабнілого кремлівського насильника і вбивцю. На жаль, міжнародний вплив на агресора дуже обмежений. Незважаючи на введення санкцій, численні заяви про захист прав людини та інші заходи, Росія продовжує ігнорувати міжнародний осуд.
Чому так? Тому що, по-перше, у Путіна є підтримка всередині країни, особливо серед силових структур, які отримують від нього повноваження й ресурси для здійснення жорстоких репресій. Як у нього вибити цю підтримку, ніхто у світі, схоже, навіть і не замислюється. Тут потрібні цільова комплексна програма й належне фінансування. Це може окупитися сторицею.
По-друге, російський диктатор знає, що на Заході будуть протести, але в реальності нічого не зміниться. Міжнародні структури, такі, як ООН і ЄС, можуть засуджувати, але в Кремлі, схоже, вважають, що реальних механізмів впливу на Росію на нинішньому етапі немає. У всякому разі, російські можновладці поводяться дуже мляво.
Але чи так все безнадійно? Наприклад, один із можливих шляхів впливу на ситуацію – активніше використання інструментів міжнародного правосуддя, таких як Міжнародний кримінальний суд (МКС). Чому він фактично не діє?
Уже зараз низка російських військових злочинців зазнає судових переслідувань за злочини, вчинені на території України. Розгляд справ у МКС міг би стати важливим кроком у боротьбі з безкарністю. Навіть якщо Росія не визнає юрисдикцію цього суду, це не повинно зупинити світове співтовариство від роботи з притягнення до відповідальності тих, хто скоює злочини проти людяності.
Судові розгляди в МКС можуть мати важливі наслідки не тільки для покарання винних, а й для зміцнення міжнародних стандартів прав людини і встановлення справедливості.
Питання про жорстокість російської влади щодо українських військовополонених – це не тільки проблема України, а й усієї світової спільноти. Росія під керівництвом Путіна продовжує шлях насильства, терору і придушення. Це небезпечна тенденція, яка загрожує не тільки сусіднім державам, а й міжнародному порядку загалом. Ось чому важливо використовувати будь-яку легітимну можливість для того, щоб злісні порушники міжнародного права не залишалися безкарними.