Сміттєпереробний завод – не панацея

Рівно шістдесят років минуло від моменту відкриття Грибовицького сміттєзвалища до появи львівської стратегії поводження зі сміттям. Між цими двома подіями – багато дискусій про закриття сміттєзвалища, страйків, перекривання доріг, пожежа, що забрала життя трьох людей, неможливість міської та обласної влади домовитися між собою, сміттєва криза й усвідомлення того, що просто викидати сміття уже не можна. Як альтернатива – сортування та сміттєпереробний завод. Разом вони мали б зменшити кількість сміття, яке продукують у Львові, та обсяг відходів, які доводиться захоронювати. Це схоже на палку з двома кінцями: люди будуть краще сортувати сміття, якщо знатимуть, що це має сенс і відходи потім не збиратимуть разом. А завод не зможе ефективно працювати, якщо сміття приїжджатиме змішаним. Ми спробували розібратися, як функціонуватиме ця система і скільки це нам коштуватиме.

Що планують робити?

Цього року у Львова з’явилася власна стратегія поводження зі сміттям. Вона ґрунтується на двох документах. Перший – це стаття 32 Закону України «Про відходи», а точніше – пункт «і», який почав діяти з початку цього року. Він забороняє захоронення неперероблених побутових відходів.

Другий документ – це Національна стратегія управління відходами. Відповідно до неї, до 2030 року в Україні третина сміття має перероблятися. Розробники стратегії вважають, що такої цілі можна досягти завдяки сортуванню сміття, будівництву сміттєпереробних заводів, сучасних полігонів та спеціальних майданчиків для великогабаритних відходів.

Найближчим часом виконання цих чотирьох пунктів коштуватиме Львову майже 42 млн євро, з них 25 млн – це кредит ЄБРР на 13 років, 10 млн – грантові кошти, а майже 7 млн – кошти міста.

Відновлення родючості на полігоні у Грибовичах планують зробити у два етапи і витратити на це близько 11 млн євро. Спочатку проведуть технологічну рекультивацію – сформують ландшафт полігону так, аби він утворював східці. Ними, за проектом, уся вода, яка потрапляє на полігон, стікатиме у спеціальний резервуар, а не у ґрунт. Коли цей ландшафт буде готовий, на поверхні полігону висадять органічний субстрат та дерева. Відтак на полігоні у Грибовичах більше не з’являтиметься нового сміття, він виглядатиме як парк із газоном та деревами.

Аби зробити міську схему поводження зі сміттям більш ефективною, у Львові збудують перший в Україні сміттєпереробний завод механіко-біологічного типу із закритим циклом. Розробляти проект допомагала французька компанія EGIS, з боку міста за завод відповідає в основному ЛКП «Зелене місто».

Будівництво заводу коштуватиме 24 млн євро та триватиме два роки. Поки ж місто обирає компанію-підрядника на конкурсі. Згодом його результати має погодити ЄБРР, оскільки саме банк є головним кредитором проекту. Завод від початку буде розрахований на 250 тис. тонн відходів у рік, а до 2030 року, за розрахунками, кількість відходів може зрости до 35 млн тонн. Ця цифра базується на прогнозі, що кожен українець в середньому на рік продукує 300 кг сміття, і ця кількість лише зростатиме.

Як працюватиме завод?

Загальна логістика буде такою: після того, як сміттєвоз привозить відходи до прийомного пункту, сміття потрапляє на механічний конвеєр, на якому автоматизовано відбирають папір, скло, метал тощо; досортовуватимуть решту відходів вручну робітники заводу. Та органіка, яка залишається, потрапляє у спеціальні компостувальні приміщення, де вона дозріває, і на виході ми отримуємо субстрат та RDF-паливо («Refuse Derived Fuel» – «тверде відновлене паливо»). Це паливо виготовляють із залишків твердих відходів і пресують у формі гранул, схожих на корки для пляшок.

Оскільки проект заводу передбачає, що він повинен бути закритого типу, то вся вода на заводі очищається та знову потрапляє у цикл переробки сміття, а не в каналізацію. Також на всій території заводу мають встановити датчики контролю повітря, аби контролювати рівень забруднення.

Проте проблему полігону завод цілком не вирішить. За такої технології залишається 30% сміття, яке не можна переробити, а тільки вивезти на полігон. Оскільки місто не може будувати полігон на своїй території, міській владі потрібно буде знайти інше сміттєзвалище.

Чому потрібен завод?

Сміттєпереробний завод того типу, який збудують у Львові, – це швидке та порівняно дешеве рішення, на користь якого є декілька аргументів. По-перше, щодня Львів витрачає майже 1 млн грн на вивіз сміття (у рік це 300 млн грн). Будівництво заводу дозволить суттєво зменшити ці витрати, оскільки обсяг сміття, яке треба буде вивозити на захоронення, зменшиться.

По-друге, завод може стати тим інструментом, який виведе сферу переробки сміття з тіні. В Україні є чимало підприємств, які переробляють вторсировину. Відповідно, їм треба десь її закуповувати. Хто і за скільки відбирав і продавав вторсировину з Грибовичів – достеменно невідомо.

По-третє, завод стане важливою логістичною ланкою між мешканцями, які сортують сміття, та підприємствами, що переробляють вторсировину. На жаль, зусилля мешканців із сортування сміття будуть малорезультативними, якщо різні види відходів і далі змішуватимуться в одному сміттєвозі.

Наскільки завод безпечний?

Відповідно до чинних санітарних норм, відстань від заводу до найближчого житлового будинку повинна бути щонайменше півкілометра. Для порівняння, у Польщі – 150 метрів. Згідно з проектом заводу у Львові, між заводом та найближчою житловою забудовою – 800 метрів. Крім цього, ЛКП «Зелене місто» отримало офіційного листа від розробників ДБН про можливість будівництва такого заводу без шкоди мешканцям.

Проте питання виникають не лише щодо ділянки, але й вже згаданого RDF-палива, яке вироблятимуть на заводі.

Таке паливо можна ефективно використовували тільки за дуже високих температур, тому, як правило, його купують цементні заводи. Важливо також, аби на цих заводах була відповідна система очищення повітря. Це мали б контролювати відповідні держслужби, проте ні обладнання для цього, ні технологій у них немає.

– Ми хвилюємося, щоб був попит на це паливо та його не почали палити на ТЕЦ для комунальних потреб міста. У місті немає об’єктів, де були б достатньо потужні фільтри. Найбільша небезпека – це викиди діоксинів та фуранів (стійкі речовини, які здатні довго затримуватися в навколишньому середовищі та негативно впливати на людський організм, особливо печінку, – ред.). У нас ніхто їх не вимірює, державний контроль розвалений. В Україні є лише один інститут, який має відповідну лабораторію, щоб виміряти вміст цих речовин, – розповідає Ольга Мелень-Забрамна, керівниця юридичного відділу Міжнародної благодійної організації «Екологія-Право-Людина».

Вадим Ноздря, директор ЛКП «Зелене місто», натомість наголошує, що цех з виробництва цього палива побудують лише після того, як буде підписана угода із заводом, який гарантуватиме постійну закупівлю цього палива.

«Франківський цементний завод у стандартному режимі споживає 300 тисяч тонн вугілля на рік. Вони готові замістити до 70% свого традиційного викопного палива на паливо з відходів, за умови, що воно буде належної якості. На заводі ми ж отримуватимемо 80-100 тисяч тонн. Від нас натомість хочуть гарантій того, що ми зможемо забезпечити цей об’єм», – уточнює Вадим Ноздря.

Чому не сміттєспалювальний?

Ефективний та екологічний сміттєспалювальний завод коштує щонайменше у десять разів дорожче, адже технологія складніша та вимагає більшого очищення. До прикладу, такий завод збудували у Кракові. Він цілком безпечний для природи та людей, але коштував полякам майже півмільярда євро. Окрім того, що такий тип заводу є набагато дорожчим, він може виявитися неефективним у довгостроковій перспективі. Паризька угода (прийнята 2015 року як частина Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та розповсюджується на всі країни незалежно від їхнього економічного розвитку) передбачає декарбонізацію економіки, тобто зменшення викидів вуглекислого газу підприємствами з 2020 року. Тому існує ймовірність, що сміттєспалювальні заводи стануть застарілою технологією.

Сміттєспалювальні заводи – це ефективне рішення лише в короткотерміновій перспективі. Вони допомагають позбутися одразу всього сміття, однак їхнє функціонування надто дорого обходиться, адже треба змінювати фільтри очистки викидів. Крім цього, якщо ці заводи простоюють, вони стають збитковими, тому, скажімо, Швеція закуповує сміття в інших країн і спалює на своїх заводах. Зрештою, відповідно до Директиви Європейського Союзу 2008/98/ЄС про відходи, до 2030 року кожна країна-член ЄС повинна відсортовувати не менше як 70% сміття. Якщо все сміття спалюватимуть, виконати цю норму стане неможливо. Тому будівництво сміттєспалювальних заводів може вирішити проблему із сміттям «тут і зараз», але в подальшому виявиться неефективним та навіть шкідливим рішенням.

Як це змінить тариф?

Поки вартість вивезення сміття для львів’ян, за рішенням міської ради, коливається від 718 до 803 грн за тонну залежно від компанії, яка вивозить сміття. У цю суму входить «збирання, зберігання, перевезення, знешкодження, утилізація та захоронення побутових відходів». Після того, як у Львова з’явиться власний сміттєпереробний завод, на ринку вивезення сміття мав би залишитися лише один підрядник, якого можна буде легко контролювати. А це означає, що тариф для всіх львів’ян буде однаковим.

Підняття ціни на вивезення сміття – неминуче. Як уже було зазначено, у січні цього року набула чинності поправка, яка забороняє захоронювати сміття без переробки, тому до списку «збирання, зберігання, перевезення, знешкодження, утилізація та захоронення побутових відходів» має бути додано ще переробку, що якраз і стане основною причиною підняття тарифу.

Яким буде тариф для населення та підприємців – поки достеменно невідомо. За попередніми підрахунками, для сім’ї з трьох осіб ціна у платіжках за вивезення сміття виросте на трохи більше як 80 грн без урахування інфляції. Ця цифра зростатиме поступово протягом семи років, а різницю між реальною вартістю послуги та тим, скільки платитимуть львів’яни безпосередньо, покриватимуть з міського бюджету.

Чому треба сортувати вдома, якщо для цього є завод?

По-перше, це глобальна ініціатива. Збільшення на планеті кількості населення та обсягів виробництва призвело до зростання кількості сміття, яке не тільки потрапляє на полігони, але й забруднює ґрунти та океани. Правильне поводження із сміттям починається навіть не з сортування, а зі зменшення кількості сміття. Тому на зміну звичайним поліетиленовим пакетам приходять багаторазові торбинки, а багаторазові пляшки допомагають не купувати щоразу нову пластикову пляшку з водою.

По-друге, причина може бути суто прагматична. Якщо органічні відходи приїжджають на завод дуже забрудненими, очистити їх повністю неможливо. Але з них можна отримати технічний компост, який цілком придатний для рекультивації полігону. Проте якщо органіку відсортовувати вдома, то на завод вона потрапить з мінімальною кількістю домішок. А це означає, що на заводі зможуть отримати дуже якісний компост, який можна продавати як добриво і на цьому заробляти.

Зрештою, не варто думати, що завод самотужки вирішить проблему львівського сміття. Проблема – комплексна, а тому рішення має бути також комплексним: починаючи від законодавства і закінчуючи правильним захороненням на полігоні.

Тому культура поводження зі сміттям починається від виробника, який повинен відповідно маркувати упаковку. Далі вона заторкує магазини, ринки та супермаркети, які мають розумно поводитися з поліетиленовими пакетами та пакуванням. Останні рекомендації міської ради щодо обмеження використання поліетиленових пакетів – це добра ініціатива, але вона не буде успішною без участі магазинів та свідомих покупців.

Правильність сортування сміття на рівні пересічного споживача є визначальною для якості вторсировини. Сортування на три фракції – сухе, вологе, скло – це тільки перший та дуже примітивний рівень, адже для кращої переробки треба розсортовувати різні види пластику, поліетилену. Крім цього, потрібно запровадити окрему програму поводження з будівельними та великогабаритними відходами, батарейками, лампами, електроприладами. Важливо зазначити: в разі, коли на цьому рівні споживачі ефективно не сортуватимуть сміття, то роль сміттєпереробного заводу лише частково вирішить наявну проблему.

Зараз ЄС працює над удосконаленням своєї системи поводження з ТВП. Тому якщо Україна дійсно хоче і далі рухатися в напрямку до Європи, потрібно кардинально змінювати практики поводження зі сміттям і переводити їх з рівня особистих чи гіперлокальних ініціатив у національну систему.

Якщо Львів зможе створити та підтримувати ефективну модель поводження зі сміттям, місто отримає унікальний досвід, який можна буде масштабувати на всю країну.

Цей текст написаний в межах Школи аналітичної журналістики «Роль медіа в системі контролю місцевих видатків», яку проводила Школа журналістики Українського католицького університету за сприяння Українського кризового медіа-центру та USAID #ВзаємоДія.

Марта Кобринович, Ольга Кутишенко, Дарія Скрипнюк, Марта Коник