Сталін прийде, порядок наведе
IQ

Сталін прийде, порядок наведе

Чому українці досі хочуть вождя

Анатолій Рубльов, 30 березня 2016 1392 1

Скільки б ми не тужили за Європою, нам  досі хочеться вождя. Як свідчить соціологія, 63% українців найбільше симпатизують Лукашенкові. І це ще квіточки – майже чверть населення позитивно оцінює Сталіна. Хтось чекає на друге пришестя Бандери, хтось мріє про розстріли корупціонерів за китайським зразком, а комусь не дають спокою фантазії про справжню хунту ветеранів АТО. Невже ми – суспільство шизофреників, які воліють жити по-європейськи і одночасно – втекти під сильну руку вождя?

Насправді все не так погано – вождизм далеко не завжди є тим, чим здається. Декларуючи підтримку чи то Сталіну, чи то Лукашенкові, люди найчастіше висловлюють свій протест проти дійсності. У 1968-му французькі студенти маршували під портретами Мао Цзедуна, але це зовсім не значить, що бейбі-бумери мріяли стати хунвейбінами. Так само ті, хто нині називає себе бандерівцями, в більшості не хочуть жити в умовах національної диктатури, прописаної у програмі ОУН.

Те, що в когось досі повертається язик хвалити Сталіна, не така вже й велика проблема. Як свідчить соціологія, постать вусатого тирана потроху витісняється з суспільної свідомості і рано чи пізно сталіністи стануть реліктом, екзотичними фріками. У цьому сенсі сталінізм Україні не загрожує. Проблема в тому, що частина громадян невдоволена своїм становищем, проте не знаходить виходу для своїх емоцій ніде, окрім ідеологічного епатажу. З таких самих міркувань виборці голосують за одіозних популістів – не так через довіру до їхніх здібностей, як заради ляпаса всім іншим кандидатам.

Мотив помсти привів до Верховної Ради не один десяток депутатів. Якщо виборець не може особисто товкти пики високопосадовцям, він завжди може видати мандат мажоритарному гладіатору, у якого в потрібний момент не здригнеться ні рука, ні нога. Деякі персонажі зробили собі політичну кар’єру виключно на обіцянках прийти і розібратися з негідниками, що засіли «нагорі». Декларативна підтримка диктатури – явище того ж порядку, позаяк містить неприхований мотив помсти недосяжним кривдникам.

Підтримка диктатури виявляє зневіру в наявних механізмах впливу на життя країни. Ті, хто покладається на ефективність антикорупційного бюро, не закликають рубати правицю за хабар. Ті, хто вірить у чесні вибори, не закликатиме жбурляти бомби в політиків. Зрозуміло, що між декларативним вождизмом і реальною підтримкою антидемократичних сил є велика різниця. Однак схвалення диктаторів – це тривожний симптом дисфункцій української держави.

Одна з основних запорук комфортного життя громадян – керованість державної системи. У нормальній сучасній країні керованість економічних та політичних процесів забезпечується інституціями. Але якщо інституції розхитані або хронічно дисфункційні, існує два виходи: або сподіватися на відновлення інституцій, або переводити країну на ручне управління. Грубо кажучи, якщо справедливість не вершиться в суді, то нехай її вершить мудрий і чесний вождь.

У загальному сенсі чекання вождя – це вияв власного безсилля. У мріях відповідних верств суспільства диктатор – це Deus ex machina, здатний витягнути народ з безвихідного становища. Всі інші риси чудесного рятівника добираються, відповідно власних ідеологічних вподобань. Тому, по суті, різниця між сучасним українським сталіністом та прибічником національної диктатури не така вже й велика – і перший, і другий не вірять у демократичні рецепти розбудови держави.

Дійсність прибічників диктатур завжди відредагована привнесенням елементу дива, позаяк віра у вождя завжди ірраціональна. Іноді вона є містком до політичного ескапізму. Наприклад, в Росії Сталін та цар Микола ІІ стали персонажами цілого жанру фантастики – літератури про так званих «попаданців», які переносяться між епохами і щоразу розвертають історію на користь імперії. Фрустровані чоловіки охоче поринають у ці альтернативні світи, аби втекти від дійсності, в якій вони не знаходять собі місця.

Як свідчить історія, такий ескапізм зовсім не безневинний – страх і розпач не менш вибухонебезпечні, ніж інші почуття.  У певний момент фрустровані верстви можуть зіграти фатальну роль, а відчай – трансформуватися в радикалізм. Приміром, люди зі сталіністських та монархічних кіл були в авангарді сепаратистського перевороту у Донбасі, тому що в «Новоросії» вони побачили втілення своїх давніх мрій. Сталіністи воліли ще раз дійти якщо не до Берліну, то до Львова, монархісти сподівалися збудувати православний рейх і т.д.

Тому легковажити вождистськими настроями не варто, але боротися з ними шляхом антитоталітарної агітації безсенсово. Адептами диктатури стають не через брак інформації про те, що диктатури зазвичай закінчуються катастрофою. Поряд із просвітницькими заходами необхідно ліквідувати соціальні передумови, що спричиняють подібні настрої. Перш за все, йдеться про реанімацію інститутів демократичної держави та подолання нестабільності – вічного джерела суспільних страхів.

Допоки країна балансує на межі колапсу, а довіра до базових інститутів держави вимірюється від’ємними величинами, деструктивні ідеї знаходитимуть суспільну підтримку. Зокрема, це стосується вождизму, підтримка якого зворотно пропорційна успіхам демократії. А яким буде його ідеологічне забарвлення – комуністичним чи націоналістичним – різниця не принципова. Будь-які мрії про диктатуру – досить непередбачувана і дуже небезпечна матерія.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук