Феномен Степана Навроцького

Не часто згадують, що війна підсилює в людині як негативні, так позитивні якості, а ще рідше говорять про містичний аспект війни. Ім’я галичанина Степана Навроцького (1922–1944) знають в Україні лише одиниці, хоча його з повним правом можна назвати національною легендою. Стигматик, медіум, провидець, телепат, цілитель – цей хлопець пішов із життя у 22 роки, точніше, був по-звірячому вбитий ворогами України. Задовго до смерті він передбачив, коли, де і як загине та хто його поховає.

А почну я з того, що десь два роки тому я поїхала в село Ракобовти, що за сім кілометрів від Буська, щоб побачити його могилу й розпитати місцевих про Степана або, як його лагідно називають, Степанка. Пам’ятник виявився масивним, оточеним огорожею, і я не відразу помітила скромну дерев’яну скриньку біля нього. Не для пожертв. Таку ставлять біля могил цадиків, для записок, і навіть християни пишуть святому чоловіку на той світ. Скринька легко відчинилася, і я побачила кілька потріпаних загальних зошитів, куди відвідувачі чи радше прочани записували свої звернення до Степанка. Хтось просив про оздоровлення, хтось ділився враженнями, а хтось доповнював історію його життя.

Зразу скажу, що Степан Навроцький попри свою релігійність ніколи не був визнаний ні мучеником, ні блаженним, а тим більше святим. Ніхто не надсилав з Ватикану експертів, щоб перевірити його стигматизм, бо йшла Друга світова війна, а потім самі знаєте, у якій країні ми опинилися. Є лише скромний сільський меморіал, куди приїжджають люди, щоб порадитися з давно померлим юнаком, наче з живим, аби вирішити свої проблеми.

Був дуже сонячний, теплий день. Нікого, крім мене, не було. Я посиділа на лавці, а потім пішла до школи, бо хотіла трохи більше дізнатися. Директор дев’ятирічки виявився дуже привітним, розповів, що знав, і побідкався, що не може подарувати мені книжки про Степанка, але мав листівку з його світлиною. Я заспокоїла його, що книжку, видану в Канаді, прочитала в інтернеті, і ми обмінялися враженнями від прочитаного. Називається книга «Післанці з таємного світу. Про українського стигматика Степана Навроцького». Автор – отець Михайло Сапуляк, рік видання – 1952. Священник знав особисто Степана і приятелював з ним.

Степан Навроцький ріс хворобливим хлопцем. Походив зі селянської родини на Станіславщині (село Залуква біля Галича). У 1939 році по дорозі з роботи (працював на залізниці) він зустрів старця, який привів його до каплички і змусив присягнути Богу й Україні: «Буду служити вірно Богові й Україні, що ніколи не зраджу Бога та свого народу, хоч би як бідував, хоч би мене всі опустили та хоч би я мав переносити великі страждання і прикрощі».

З того часу Степан почав впадати у транс. Віщував і паралельно говорив дуже крамольні речі про більшовицьку владу, через що двічі опинявся у застінках НКВД, де його піддавали тортурам. Коли його випустили з тюрми, пішки вирушив до Львова, не маючи ні грошей, ні харчів, навіть не розуміючи, що з ним відбувається. Його покликав Голос. У передмісті Персенківка хлопець упав знесилений на траву, тоді вперше в нього з’явилися стигмати. Усі, навіть там, де серце, що буває вкрай рідко. Навіть славнозвісний падре Піо мав менше. Хлопець знепритомнів, потім заснув, а коли прокинувся, пішов до знайомих, ще з села Залуква.

Степан Навроцький був знайомий з митрополитом Андреєм Шептицьким, той навіть дозволяв йому час від часу вдягати священницьку рясу. Вдягав Степан і стрій січових стрільців. Він відчував містичний зв’язок з полеглими борцями за волю України: козаками, гайдамаками й січовими стрільцями, відвідуючи їхні могили. Їхні душі проникали в його тіло, коли він впадав у транс. Він часто бував у селі Плугів на Золочівщині, де був козацький цвинтар, а також на Янівському цвинтарі у Львові. Звичайний сільський хлопець починав говорити голосами полеглих і похованих там героїв.

Коли Степан впадав у транс, його клали на ліжко і хтось записував його слова, що часто були пророчими. Він передбачив Сталінградську битву і казав, що Україна стане незалежною, але нескоро і ціною великої крові.

Степан завжди наголошував, що його справа – політика, а не приватні віщування. Хоча іноді порушував слово і розкривав долі окремих людей, якщо про це його дуже просили. Не міг встояти перед людським болем. У ті страшні часи багато людей шукали своїх рідних і близьких, і він міг повідомити про них. Та все ж просив не приводити до нього поганих людей.

Стигмати завдавали йому великого болю, він втрачав багато крові. Крім того, іноді він, за його словами, перебирав чужі хвороби на себе, щоб хворі одужували, що теж змушувало його страждати. Або просто роздавав їм «водичку», що допомагала.

Мандруючи селами, Степан Навроцький підтримував тісні зв’язки з УПА, надавав їм різні послуги. Роману Шухевичу, що ставився до нього з великою повагою, допоміг виявити зрадника. Польські ксьондзи, знаючи про його надзвичайний дар, обіцяли йому захист і комфортне життя в монастирі, але юнак волів бути зі своїм народом. До речі, матір’ю Степана була полька.

Україноцентрична й антитоталітарна позиція зрештою накликали на нього мученицьку смерть. Незадовго до неї він завив собі кучері і вставив золотий зуб. Друзів здивувало це, а він пояснив, що «то буде знак для вас».

Від чиїх рук він загинув, невідомо – чи то від червоних партизанів, чи то від бійців Армії Крайової. Його забрали просто з чужої хати, а знайшли аж через два тижні поблизу села Великосілки (біля Буська). Голова була майже відтята, очі виколоті, обличчя понівечене, і тільки кучері й золотий зуб допомогли опізнати тіло. Поховали його в селі Ракобовти 16 квітня 1944 року. Навроцький навіть знав ім’я священника і перед тим казав, що той його ховатиме.

На похорон зійшлося дуже багато людей, а в церкві Святого Юра у Львові відправили по ньому заупокійну службу єпископи Йосип Сліпий, Миколай Чарнецький і Никита Будка.

Архів, що містить записи розмов Степана Навроцького, досі не знайдений.

Навроцький не був єдиним стигматиком під час Другої світової війни, з деякими він контактував шляхом телепатії, але, безперечно, був серед них найсильнішим, хоч і найменш відомим.