Свої

Їх зустрічають словами "Какова ... ви сюда прієхалі. Нікакой работи нєт", вічною мерзлотою, комарами, атмосферою, де на 20% менше кисню, і білими ночами. Обська губа, Карське море. Тундра. Якщо перейти через полюс - Канада. На четвертий місяць починає крутитися в голові.

Не витримує організм. Дітей там немає. На початку травня у нас плюс 15, а там мінус 15. Зимою температура доходить до позначки 54 з мінусом. Один місяць літа, один весни, один осені і... зима. Заходиш у душ - сонце сходить, вийшов з душа - зайшло. Акліматизація - це важко. Як високогір'я. Людина худне.

Психологічний пресинг. Випадкових людей немає. Всі свої - «родичі». Сусід, сват, брат. Сварки. Начальники висилають своїх синків подалі від Львова, де ті крали машини, запивали і мали йти в армію. "Дітки" так і заявляли "не хочу і не буду робити". Проблема. Примусити, фізично - можна, але це коштує місця роботи. Значить, виконували їхню норму, а ці скоти імітують процес.

Конгрес народів. Киргизи, білоруси і діти тундри. На керівних посадах  - випускники інституту «Нафти і газу». Українці. Заробітчани - Західна Україна - співають свій гімн "Позові мєня тіхо по тундрє", росіяни - шофери, вантажники і чорноробочі кричать "чьо ви сюда пріпьорлісь?». Братні народи. "Смерть хохлам!" і "Бий москалів" на стінах заполярного Ямбургу. Десятигодинний робочий день. Після такої роботи не хочеться пиятик, жінок, мультфільмів. Жінки? - армія курвів. Де гроші, там і вони. У магазинах є все. Дорого. Небезпечно. Їздити Росією потягами. Маленький цирк російської міліції зі забиранням паспортів. «Ви нарушітілі, ми вас здадім в "Бомжатнік", будєтє работать бандєровци". Наші люди не тримаються купи - «не маємо грошей, нам не видали». Хтось зламається, побіжить і принесе. Наглість нашої міліції не менша. Методи ті ж самі. В результаті «дєньгі іді іщі срєді своїх».  

Своїх? Тих, з консульств, посольств, які не підіймають трубки і ніколи не захищають наших інтересів, наших заробітчан, наших моряків, студентів? Тих, хто не може «прочитати» рентгенівського знімку, зробити елементарні аналізи, наприклад, крові на цукор, і каже, що вилікує, але треба дати? Тих, в уніформі і без, хто «чекає на нас», точніше, на наші гроші, щоб вибити, коли ми повертаємося з-за кордону, в аеропортах, на вокзалах, на митних переходах? Жінок, обмотаних сигаретними блоками? Кишенькових контрабандистів з цигарками й алкоголем, наглих, вульгарних, агресивних і... доведених до легкої істерії дебільністю нашого життя, дам?

Хтось кидає, хтось виживає, хтось втягнувся у цей захопливий серіал - «кордон-магазин-кордон». Це як азартна гра. Як ставки у букмекера. Сьогодні виграв, завтра... твої цигарки забрали. Заряд адреналіну. Тут людина повертається у первісний стан часів печер і диких звірів, де гра «мисливець-жертва» ніколи не зупиняється. Хтось просто за інерцією. Селяві. Британці, які купують на паромі через Ла-Манш цигарки й алкоголь для себе, чи просто в Бельгії великими партіями Іспанія і Гібралтар. Американці, які їздять на закупи в Канаду і канадці у Штати - всюди, де є різниця цін і кордон, є легка контрабанда. Не така вульгарна, як у нас, але і не така кривава, як наркотрафік, або як за сухого закону американців.

Їм є куди повертатися. А куди повертатися нашим жінкам? Яка у них альтернатива? Хто, що на них чекає? Безкоштовна медицина і освіта для їхніх дітей, соціальний захист, неймовірно цікаве, насичене внутрішнє суспільно-громадське життя? Серіали, «Євро бачення» і свобода слова по ящику? Чоловік на заробітках чи діти з дипломами, але без роботи?

У часи кризи молодих скорочують першими. А, так, звичайно «свої», яких треба поважати. Тих, що «принципово» програють 4-0, щоб потім відправити у першу лігу команду, що носить назву цього міста. Тих, зі самого верху, що роздають якісь значки, медалі, грамоти і відзначають 148-му річницю перепоховання? Тих, які, нічого не петраючи у будівництві і футболі, інспектують будівництво футбольних стадіонів? Або обіцяють знову почати видавати по тисячі. Наказують банкам банкротам, віддати гроші, не провівши реінвестиції і заборонивши вибивати борги. Розказують про створення чергової комісії, яка «вивчатиме» проблему втечі закордон українських талантів, де їм дають житло, шанс працювати і гроші. Комісія видасть висновки, депутати отримають премії.

Відбуваються помпезні урочисті кінофестивалі і всілякі виставки за відсутності власного кіно, науки і тієї ж сучасної промисловості. Нам навіть дороги Київ-Чоп не довірили будувати. Є македонці, німці, турки. Дивно, що весь цей неймовірний бедлам, весь цей вертеп все ще діє, живе... 

А можливо, нічого дивного немає. Просто хтось, як на війні, «закриває собою дзот» і їде в тундру заливати бетонні майданчики і добувати газ, збирає волошки, гриби і ягоди на полях Швеції, Фінляндії, Норвегії, варить, чистить і підмітає у будинках італійців, греків, іспанців, везе контрабанду - цигарки, горілку і спирт, ризикує життям, наймаючись моряком, опускаючись у шахту, випробовуючи на собі вакцину і здаючи кров. Або простіше, не так пафосно, - щодень живе, не знаючи, що завтра пошле небо і Київ. Чесно виконує свою роботу за скромну винагороду, сподіваючись на краще, сподіваючись, що у разі чого - ми ж усі... свої.           

Фото з сайту www.photodreamstudio.ru