Тези до 17 вересня

Галичани знайшли собі втіху в романтизації «бабці Австрії», пропаганді галицької інтелектуальної та культурної вищості. Найбільш обмежені просто писали на стінах львівських кам'яниць «NEZALEGNIST GALYCHYNY!»

Спостерігаючи за дискусіями в західноукраїнському інтернет-середовищі, ми натрапили на статтю ZAXID.NET «Де Партія Галичан?». Сама назва статті не може не звернути на себе увагу, адже партії з етнічним компонентом у назві (українські, російські, угорські) в Україні вже майже нікого не дивують, а партії, в назві яких зазначене ідеологічне спрямування або зафіксоване потенційне електоральне поле (комуністична, демократична, республіканська, селянська, робітнича тощо), є загальноприйнятою формою самоідентифікації політичних сил.

В цьому випадку, сподіваємося, автор мав на увазі, насамперед, місце проживання, а не щось інше, хоча галичани справді є самобутньою спільнотою, яка досить сильно відрізняється від інших територіальних спільнот в Україні. І основна думка статті - галичанам все складніше «достукатися» до центрів прийняття рішень. Особливо в нинішній політичній ситуації, коли криза всіх гілок влади в Україні тісно переплелася з бурхливими міжнародними подіями.

Кожного разу, коли політична ситуація в державі розвивається для галицького політикуму невигідно або загрозливо, на поверхню піднімається тема Галичини, галицької самобутності, елітарності і таке інше. Як тільки криза вщухає, на зміну «галичанству» приходить «всеукраїнське соборне месіанство, тріумф помаранчевої демократії,  антиросійський євроатлантизм» і таке інше.

Так було під час референдуму щодо незалежності України, коли позиція переважно російськомовного населення Сходу і Півдня забезпечила Україні безболісне відокремлення від СРСР та справжній суверенітет. При чому в межах, про які «націоналісти-соборники» могли тільки мріяти - з усіма східними областями, Бессарабією, Буковиною, Закарпаттям та Кримом. Треба також нагадати, що голосування за суверенну Україну відбулося без висування з боку жителів цих регіонів жодних попередніх умов та вимог гарантій щодо збереження своїх мовних та регіональних особливостей. Україна отримала незалежність в міжнаціональній злагоді. Прийшовши у всі органи центральної влади, представники галицького політикуму розпочали «перевиховання» Лівобережжя - замість поваги, жителі цих регіонів отримали нав'язливу українізацію та звинувачення в «несвідомості» та відсутності патріотизму.

 Так було і під час другого терміну Кучми, коли переважна більшість галицької політичної «еліти» знаходилася на службі правлячого режиму, одночасно проголосивши «конструктивну опозицію» Президенту України. Цей феномен українського політичного життя ще чекає на своїх дослідників. Така двоїстість не могла тривати надто довго - «конструктивні опозиціонери» потрапили в опалу та були позбавлені можливості далі брати участь в розкраданні загальнонаціонального багатства. Саме тоді в регіоні стали помітні відверто сепаратистські тенденції - галичани знайшли собі втіху в романтизації «бабці Австрії», пропаганді галицької інтелектуальної та культурної вищості. Найбільш обмежені просто писали на стінах львівських кам'яниць «NEZALEGNIST GALYCHYNY!»

Події осені 2004 року дали галицьким політикам другий великий історичний шанс - вони зайняли майже всі можливі місця на владному Олімпі. Але України на них не вистачило! Подробиці брудної та затятої гризні ми з вами спостерігаємо і дотепер.

Наші краяни вкотре відчули себе ошуканими: неадекватні зовнішньо та внутрішньополітичним викликам дії Гаранта, вражаюче широкі маневри його колишньої соратниці та питання вибору, яке вкотре жорстко постало перед Україною.

Якщо спробувати охопити одним словом більшість питань, суперечками про які живе українська політична нація (політично активна частина народу України), то під це визначення найкраще підпаде слово «суверенітет». Суверенітет як сума можливостей держави та кожного її громадянина самостійно будувати своє майбутнє у всіх сферах (економічній, правовій, освітній, інформаційній, гуманітарній).

Ми відчуваємо, як кожного дня суверенітет, який всі мешканці УРСР спільно підтвердили на референдумі, зникає. На сімнадцятому році незалежності ми відчуваємо, що втрачаємо суверенітет. При чому мова йде не тільки про державний, але й про народний суверенітет - право титульної нації та інших національних громад України, кожного з нас творити майбутнє своє і держави. Про наш з вами особистий суверенітет.

Кожного разу політики пропонують нам нові пояснення цих втрат. То винні комуністи, то режим Кучми, то олігархічні клани, то масони, але найчастіше - радянське минуле, імперські зазіхання Москви. Але ці пояснення та звинувачення опонентів в державній зраді стають все менш переконливими.

Ми спостерігаємо, як Україна та її народ повернулися з ролі суб'єкта європейської політики, яким була півтора десятиріччя, до ролі об'єкта цієї політики.

Чи готове українське суспільство до цього виклику? Не факт. Оскільки роз'єднане, неконструктивне і закомплексоване. В якості прикладу наведемо кілька блискучих тез з тої ж статті:

Теза перша: «Знову вересень. Все, як завжди, - школа, бульба і річниця радянської окупації. За рік можна буде урочисто відзначити ювілей того факту, що Галичина потрапила в довготривалу залежність від Росії, відчула на власній шкірі реалії перебування з українськими братами у складі однієї держави...»

Теза друга: «Нинішня українська держава, як вірна правонаступниця УРСР, продовжує політику українізації з метою уніфікації «народонасєлєнія», такої потрібної в рамках олігархізації внутрідержавних стосунків. Тому українські політики і урядовці з неменшим запалом заперечують окремішність будь-яких етнічних груп, якщо вони виходять за межі усталених совєтами етнографічно-фольклорних рамок».

Теза третя: «Масова втеча галичан на заробітки, низький рівень шкільної освіти, падіння престижу знаменитих колись регіональних ВНЗ, ліквідація підприємств, занепад дослідних інститутів, деградація культурних закладів тощо - все це мало хвилює столичних мешканців (якими згодом стають і «найуспішніші» регіональні політики), адже на їхнє переконання саме у Києві повинно бути все найкраще. Та й взагалі, їм зі столиці видніше, як нам жити у регіонах, навіть якщо ми маємо з цього приводу іншу думку».

І на десерт - четверта: «Щоб здобути доступ до цих можливостей (політичної корупції та збагачення - авт.), їм (політичним діячам, що походять з Галичини - авт.) треба грати в столичні ігри, де місця для відстоювання інтересів слабих регіонів практично не залишається... Будучи представниками всеукраїнських партій, вони ставлять завдання то захисту України від Росії, то поширення української мови на Сході, то виведення Чорноморського флоту Росії з Криму тощо. А замовити словечко за потреби галичан практично нікому».

Зацитовані уривки не варто ставити в провину автору - він просто проілюстрував той хаос, який утворився в головах людей. Одночасно та пристрасно в нашому суспільстві засуджується русифікація та започаткована комуністами українізація. Одними і тими ж діячами висловлюється ностальгія за патріархальним українським селом та обурення щодо руйнації побудованих в радянський час великих підприємств. Скрізь декларується наша «європейськість» та одночасно ріже око відсутність елементарної культури спілкування - за найменшої незгоди з позицією опонента його принижують, вказуючи на національність, мову спілкування, конфесійну приналежність, стать, рівень освіти...

Українське суспільство переймається питанням територіальної цілісності держави, в різнобій співає національний гімн з рядком «від Сяну до Дону», одночасно засуджуючи пакт Молотова-Рібентропа та перебування в складі СРСР, завдяки яким і були сформовані сучасні кордони України.

Головним чинником процесу поступової втрати суверенітету, на нашу думку, є глибоке внутрішнє протиріччя між «українською національною ідеєю Made in Canada & Galychyna» і тим реальним історичним фундаментом, на якому будується наша держава.

Ми далекі від сліпого оспівування радянського минулого, але не можемо спокійно спостерігати за тим, як набирає обертів кампанія по демонтажу фундаменту сучасної державності Україну.

Перетворення історично справедливого та гостро необхідного в ситуації серпня-вересня 1939 року приєднання західноукраїнських земель до УРСР в «радянську окупацію», засудження пакту Молотова-Рібентропа без врахування реалій того історичного моменту, який народив цю угоду, несуть пряму загрозу Україні. Це відкриє можливість для  висування до України територіальних, а до її громадян  (насамперед - жителів західних областей) і майнових претензій. За моральну підтримку балтійських республік в їх прагненні висунути позов до Росії платити доведеться нам з вами, оскільки Україна свого часу не підписала з Росією «нульовий варіант» щодо спадщини СРСР. Наскільки відповідає нашим інтересам відбудова Речі Посполитої в формі Балто-Чорноморського союзу, ідею якого так просуває Польща? Що ми реально виграємо, безоглядно підтримавши Міхаіла Саакашвілі в його авантюрі з нападом на наділених міжнародним мандатом російських миротворців? Чи готові ми зробити Україну передовим бастіоном НАТО (а фактично - США) у війні з Іраном та іншими країнами ісламського світу та територією для військової інфраструктури, спрямованої проти Росії, як це за свій народ вирішили уряди Польщі та Чехії? Кожного дня життя ставитиме перед нами нові і нові питання.

У вищезгаданій статті про необхідність створення Руху Галичан зазначається: «Сьогодні роль «типових галичан» в загальній уяві відіграє групка націоналістів, котрі своїми ксенофобськими, антиросійськими і антисемітськими «шоу для ЗМІ» творять фальшивий образ регіону, адже ніяк не репрезентують більшості галицького суспільства. Але хто про це заявить публічно на всю країну, Європу чи світ, якщо Галичина не має організацій, що представляли б і обороняли її інтереси?»

Чергове повернення до теми окремішності Галичини свідчить про втрату важелів впливу на ситуацію. Потрібні принципово нові суспільно-політичні проекти, які б повернули Галичині її роль в розбудові української держави. А для цього необхідно, перш за все, визнати ті помилки, які були допущені за останні роки.

Визнати спокійно, без істерики, та спробувати почути тих, хто живе і буде жити поруч.

Щиро бажаємо Галичині успіху та вітаємо з річницею возз'єднання з Україною!

Фото зі сайту community.livejournal.com