Томаш Срока: Мова у міськраді Львова інколи ставала знаряддям протесту

- На початках становлення самоврядування утворився цікавий польсько-український альянс, який теж можна назвати християнським, проти євреїв. Євреї тоді становили приблизно третину мешканців Львова і на відповідну кількість мандатів вони й розраховували. Проте поляки й українці вирішили, що такого не можна допустити.

Як народжувалося самоврядування у Львові, де проходили лінії конфліктів у міській раді, як місту вдавалося фінансувати свій розвиток наприкінці ХІХ на початку ХХ століть? Відповіді на ці запитання можна знайти у книзі видатного польського історика Лукаша Томаша Сроки «Львівська міська рада в період автономії Галичини 1870-1914 рр. Дослідження про владну еліту». Недавно він презентував її у львівському Центрі міської історії Центрально-Східної Європи. Про його книжку та про тогочасні події у Львові йшлося й в ексклюзивному інтерв’ю, яке Томаш Срока дав ZAXID.NET.

- Під час презентації Ви вжили словосполучення «народження самоврядування» в Австро-угорській імперії. А чи є якийсь конкретний День народження, коли було ухвалено відповідний документ, котрий і заклав основи самоврядування?

- Відповідь на це запитання варто розпочати з усвідомлення того, що у 1860-х роках імперія Габсбургів переживала серйозні проблеми. Проблеми політичні, економічні, а також військові…

- А ще ж на порядок денний виходило зростання національної свідомості народів імперії.

- Саме так, тому, крім зазначених проблем, треба було давати собі раду з активізацією націоналізмів: мадярського, чеського, польського, українського, єврейського. Тож на тлі цього сформувалася така думка, концепція у керівних колах імперії, що держава сама не подужає й надалі сильною рукою утримувати повноту влади на всій території держави. Одним зі шляхів вирішення цих проблем мала стати самоврядність, спроба контрольованого, часткового віддавання влади на місцях мешканцям тих земель і міст.

- І це реалізовувалося не одним якимось указом чи постановою?

- Це справді була низка постанов, які сукупно можна назвати конституційно-ліберальною реформою. Її вінцем стала Конституція 1867 року. Були укази й постанови щодо самоврядування і після неї, але вони вже виникали з її духу. Зокрема для більших міст, наприклад для Львова, передбачалося прийняття статуту міста. Тож Львів з 1870 року жив за власним статутом.

- Що давав статут місту?

  - Зрозуміло, статут мав відповідати і Конституції, і відповідним постановам. Але водночас Статут Львова був винятковим, він не був схожим на статути інших міст, не був їхньою копією. На його формування мали вплив мешканці міста. Львів’яни визначали: як виглядатимуть вибори до міської ради, вибори бургомістра, хто має право голосувати, хто може балотуватися, яким буде поділ влади. Саме тоді й відбувся поділ влад: міська рада як ухвалодавчий орган, магістрат як виконавчий орган і бургомістр як найвищий репрезентант міщан та посередник між радою і магістратом. 

- Основою самоврядності є й можливість розпоряджатися своїми коштами. Якими грішми, з яких джерел могли диспонувати міські влади?

- Це питання надзвичайно цікаве, воно дуже часто призводило до бурхливих конфліктів у міській раді. Суперечки точилися довкола того, який відсоток зібраних у місті податків треба залишати на місці, а який – відсилати до центральної скарбниці. Інший предмет суперечки – питання про дотації, субвенції. Бо варто зазначити, що Відень розіграв хитру партію. Адже раніше всі претензії громадян імперії, національних чи соціальних груп адресувалися центру, Відень перебував у ролі оскарженого. Тепер же Відень взяв собі роль Судді.

Податків, які залишалися, наприклад, у Львові було достатньо, щоб налагодити щоденне життя міста, але бракувало для розвитку. А Львів тоді ще не мав розвинутої мережі комунікацій, каналізації, освітлення. Було занедбане шкільництво, дороги, медицина.  Все це вимагало додаткових коштів. І навіть субвенцій із центру на було замало.

- Але, наскільки відомо, Львів зумів якось вирішити ці проблеми й непогано розвиватися на зламі віків. Як це вдалося?

- Для цього місто брало кредити. І це не було чимось винятковим. Кредити брала більшість міст, наприклад Прага, Краків тощо. Але варто зазначити, що це були кредити розвитку. Тобто керівники міста не брали кредити для того, щоб втриматися при владі, щоб мати зарплатні для себе та інших урядників. Всі позичені гроші йшли виключно на інвестиції у розвиток міста.

- А з яких джерел місто могло погашати ці кредити?

- Звичним чином: створюючи прибуток. Для цього формували відповідні інституції, спрямовані на отримання прибутку: газові станції, ринки, бійні. Звісно, всі ці заклади потребували коштів на будівництво і управління, але врешті-решт приносили прибуток. Таким чином, наприклад, купці, котрі приїздили до Львова, щоб продати врожаї землеробства, скотарства, інші товари, мусили платити місту, згідно з тарифами. Водночас ринки допомагали впорядкувати територію в місті.

Томаша Сроку презентує український колега Мар'ян Мудрий

- Чи Відень залишив за собою право якось втручатися у справи Львова?

- Я ретельно досліджував це питання й хочу зазначити, що місто мало неймовірну незалежність від центру. Не можна стверджувати, що львів’ян залишили цілковито самих на себе, але, навіть даючи дотацію, Відень абсолютно не втручався у те, чи львів’яни забажали вкласти гроші у побудову опери, чи у хідники та каналізацію, побудували нову школу чи відремонтували стару. Хоча при поділі грошей виникали внутрішні конфлікти. Наприклад кому дати більше дофінасування: українським чи польським організаціям, чи може єврейським? І тут не сам Відень втручався у львівські справи, а представники національних товариств просили його втрутитися.

- Яке національне товариство найчастіше скаржилося центру?

- Поляки, котрі мали переважну більшість у міській владі, себе б не обділили. Тому скаржилися головним чином представники українців, євреїв чи німців. І варто зазначити, що їхні намагання втягнути Відень у міські справи рідко коли завершувалися успіхом. З вивчених мною матеріалів кількох десятиліть я лише раз натрапив на документ, датований 1898 роком, коли центр висловлює претензії до дій львівської влади. Це сталося тоді, коли міська рада взяла на себе сміливість говорити за всю Галичину щодо поліційного нагляду у містах цілого коронного краю. Тоді з Відня надійшов офіційний лист до міської ради, де райцям рекомендувалося займатися тими справами, котрі входять до їхньої компетенції. Тобто навіть у такій ситуації реакція центру була доволі лагідною.

- Як саме виглядала на той час процедура виборів до міської ради?

- Приблизно як і нині, хоча з певними обмеженнями. Були виборчі комісії, мандати для голосування, виборчі кампанії, виборчі віча, листівки.

- А в чому полягали обмеження?

- Обмеження стосувалися передовсім осіб, котрі могли балотуватися чи голосувати. До участі у виборах не допускали жінок. Хоча вже тоді вони почали активно боротися за свої права. Також були позбавлені цього права найбідніші верстви населення.

- Кількість українців у міській раді не відповідала кількості українських міщан. Через що так сталося?

- Тут зіграли свою роль майновий і освітній цензи. Вони надавали преференцію тим сферам, де домінували поляки та євреї. Тому українці виявилися опосередковано дискримінованими. А от хто безпосередньо зазнав дискримінації – це євреї.

- Відомо, що ще у 1860-х роках лінія конфлікту в міській раді Львова проходила не так між українцями й поляками, як між поляками і євреями. Причому українці тоді були по польському боці барикад.

- Так, на початках становлення самоврядування утворився цікавий польсько-український альянс, який теж можна назвати християнським, проти євреїв. Євреї тоді становили приблизно третину мешканців Львова і претендували на відповідну кількість мандатів. Проте поляки й українці вирішили, що такого не можна допустити.

- Чи можна це вважати виявом антисемітизму?

- Лише до певної міри, радше це була боротьба за збереження попередніх привілеїв. Християни просто призвичаїлися до того, що вони є у більш привілейованій ситуації, ніж євреї. Конфлікт християнсько-єврейський був настілки запеклим, що нормальна діяльність міської ради у Львові припинилася на кілька років. Поляки й українці боялися, що євреї, котрі домінують у торгівлі, банківській справі, будуть ще й домінувати політично. Лише після чотирьох років політичних баталій було досягнуто консенсусу в єврейській справі. Він полягав у тому, що було встановлено обмеження на кількість райців єврейського походження, а також заборонено євреєві обіймати посаду бургомістра. Єврей міг бути лише віце-бургомістром. Але, як ми знаємо, конфлікт християнсько-єврейський, який супроводжував народження самоврядування у Львові, з часом відійшов на другий план перед конфліктом польсько-українським.

- Ви говорили про Статут Львова. Чи було там вписано офіційну мову виступів на сесії?

- Офіційною мовою була польська. Це було вписано окремим пунктом у регламенті роботи ради. Параграф 38 звучить так: «Засідання проходять виключно польською мовою».

- І що, навіть німці були змушені вивчати польську мову, якщо хотіли ставати депутатами міськради?

- Населення німецького походження на тому етапі вже було повністю полонізоване. Тому з німцями не було жодних проблем. Не особливо сперечалися з цим і євреї. Адже ті з них, котрі активно ангажувалися в життя міста, теж були полонізованими, тому польська мова їм жодним чином не перешкоджала. І якщо вона збуджувала у когось спротив – то лише в українських депутатів.

- Вони намагалися якось опротестувати цей параграф регламенту?

- Вони не просто намагалися опротестувати мову, вони власне мову й робили знаряддям протесту. І коли справа доходила до питань, які українці вважали дуже болісними для себе, то на знак протесту починали виступати українською мовою або писали петиції по-українськи.

- Коли напруга між поляками та українцями в міській раді досягнула найвищого пункту?

- Що ближче було до Першої світової війни, то більше ставало полько-українських конфліктів. Варто й нині розмовляти про ці конфлікти, щоб зрозуміти, де було допущено помилок з одного та іншого боку. Водночас не можна забувати, що, попри конфлікти, відбувалася щоденна творча праця депутатів з обох таборів. Тобто конфлікти не затуляли буденної прагматики. Для мене таким прикладом є раєць Даміан Савчак, котрий турбується про українські справи, але там, де дискусія на цю тему закінчується, він допомагає польським колегам. Він був серед тих, хто займався перепохованням Адама Міцкевича у Кракові. Тобто те протистояння не було тотальним, не було якоїсь прірви між ними. Варто також зазначити, що більшу національну завзятість українські представники виявляли у Галицькому сеймі. Що й логічно, адже відносна кількість українців на цілому терені краю була значно більшою, ніж в окремо взятому Львові. А міська рада займалася прагматичними справами, як-от каналізація, дороги, освітлення, котрі не мають національного забарвлення.

- Національне забарвлення мали, приміром, питання освіти, зокрема Університету.

- Звичайно, і тут я змушений визнати, що польські депутати вчинили цілком неправильно, невідомо з яких причин заблокувавши 1912 року створення Руського університету. На мою приватну думку, кожен народ, який хоче закласти університет і має для цього можливості, повинен мати для цього повне право. Адже університет – це квінтесенція цивілізації. Заперечення чийогось права на університет – це заперечення тих ідеалів, до яких прагнула тогочасна Європа. Польські депутати тоді зайняли контрпродуктивну позицію, втратили відчуття реальності. Вони вчинили абсолютно непотрібну політичну маніфестацію.

- Відомий курйозний випадок, коли один депутат міськради у відповідь на критичний допис журналіста відповів своєму кривднику публічним рукоприкладством. А як загалом складалися взаємини між пресою та львівськими райцями?

- Якось група депутатів, ображених дописом у пресі, поставила питання про те, щоб заборонити журналістам бути присутніми на сесії. Але це питання не підтримала більшість ради. Що й зрозуміло. Адже більшість райців у ті часи – це були люди, котрі боролися за свободу, зокрема й за свободу слова. Тоді у сесійному залі прозвучали приблизно такі міркування: свобода має свою ціну, зокрема й таку, що журналіст може десь помилитися, описуючи події у міській раді, десь свідомо перебільшити. Але рада є дитиною свободи, а самоврядування не може бути там, де немає свободи. Таким чином журналістам дозволили й надалі відвідувати засідання. Варто також зазначити, що й самі журналісти часто ставали депутатами. Тоді ще не існувало такої вимоги, як нині, що журналіст не має бути політично заангажованим. Тоді ж політика саме й гуртувалася довкола певних часописів. Наприклад, українська політика – навколо часопису «Діло»,  консерватори гуртувалися довкола краківської газети «Czas», соціалісти – навколо газети «Naprzód» тощо.

- Чи замислювалися Ви над тим, у чому подібність і чим відрізняються тодішні міські ради і нинішні? Мова, звісно, про сучасну Польщу, адже в Україні самоврядування наразі практично не функціонує.

- Я над цим часто застановляюся, адже мимоволі людина порівнює те, що має нині, з тим, що було колись. Схожість я вбачаю ось у чому:  по-перше, і тоді, і нині міська рада є найважливішим репрезентантом мешканців міста; по-друге, і тоді, і зараз одним з найважливіших завдань самоврядування є освіта, по-третє місто й наділі дбає про всі комунікації, каналізацію, обслуговування міста. Головна ж різниця полягає в тому, що нині органи самоврядування мають значно менший вплив на господарку. Нині значно більший вплив на економіку міста чи регіону мають фінансові ринки, банки, фінансово-промислові групи. Безумовно, креативність міської ради може сприяти бізнесу, притягати його. Можна створювати певні пільги, рекламувати регіон чи місто, можна краще обслуговувати бізнес тощо. Але порівняно з ХІХ століттям – ця роль є суттєво меншою. Адже економіка глобалізується. Часто те, що діятиметься за рік, за півроку чи навіть за тиждень у Кракові, більше залежить від новин з нью-йоркської  біржі, ніж від того, що вирішать депутати міськради.

Довідка ZAXID.NET

Др. Лукаш Томаш Срока – працівник кафедри історії XIX століття Інституту історії Краківського педагогічного університету, член Комісії єврейської історії і культури Польської академії знань, Польського історичного товариства, Польського товариства єврейських студій, а також Товариство поціновувачів історії та історичних пам’яток Кракова. Наукові зацікавлення др. Л.-Т. Срокі це – єврейська історія та культура XIX-XX ст., історія Ізраїлю, історія Кракова і Львова, проблеми національності та віровизнання XIX-XX ст. (поляки, німці, росіяни, українці, євреї), історія вільних мулярів, історія ідеї (особливо соціальне страхування), дослідження суспільних структур XIX– першої половини XX ст. (насамперед еліт), дослідження розвитку міст, історія соціальної комунікації і методологія історії.