«Це вже не про Україну і Росію», –
Джо Байден, президент США
Що змінилось у відносинах України та Росії з 2014 року. Нічого: Росія і далі агресор, окупант, напала на Україну та будь-якими засобами намагається нас послабити. Загроза як була вісім років у нас на кордонах, так і залишається.
Проте щойно зараз на міжнародному рівні, у світових ЗМІ, в заявах керівників різних країн відчувається загроза війни. Про російську агресію говорять як про щось нове та неочікуване. Спілкуючись з іноземними журналістами, доводиться постійно нагадувати їм, що війна триває вісім років. На жаль, треба це нагадувати й нашим політикам та українцям загалом.
Сприйняття війни як бойових дій дуже звужує погляд на події, які відбуваються останніми місяцями. Попри те, що з кожної праски говорять про гібридну війну. У людей досі з війною пов’язана картинка Другої світової або Афганістану 80-х. Проте така війна – це дуже дороге задоволення навіть для Росії. Значно дешевше й безпечніше створювати напругу й тиснути на нашу фінансову систему, щоб змінити політичну ситуацію всередині країни, щоб люди самі вийшли на вулиці й вимагали зміни влади.
Проводити двічі-тричі на рік якісь навчання й підтягувати війська до кордону з Україною достатньо для того, щоб інвестори відмовились інвестувати сюди гроші, виводили свої активи, а українська економіка звалювалась у прірву.
Останніми тижнями ми бачимо, читаємо і чуємо з іноземних ЗМІ та від світових лідерів дуже багато тривожних заяв про напад Росії на Україну. З іншого боку, спостерігаємо відносно спокійну поведінку української влади та військовиків. Українці вже звично більше довіряють заявам із закордону. Проте проблема в тому, що тут немає правильних і неправильних позицій щодо російської агресії. Є інше трактування одних і тих самих подій через різне сприйняття та власні потреби.
Судячи з поведінки різних країн, російсько-українську війну можна розділити на дві частини. До осені 2021 року і після. До осені 2021-го для світу війна була локальним конфліктом, частково навіть внутрішнім українським. Зараз – це великий міжнародний конфлікт, який впливає на економіки багатьох країн та їхні міжнародні позиції. Тому до всіх подій, які відбуваються зараз, треба ставитися, виходячи з двох позицій.
Перша: в Україні війна, яка триває вісім років. Нам самим доведеться воювати з Росією і не тільки в соцмережах. Для нас загалом ризики не збільшились і не зменшились. У нас як було завдання будувати сильну армію, побороти корупцію та створити умови для розвитку в Україні, так і залишається.
Друга: Росія відверто погрожує колективному Заходу окупацією ще десятка країн або щонайменше встановленням контролю над ними. І це питання вже виходить за межі локального. Це світова проблема перерозподілу сфер впливу. В останній статті ексрадник Путіна Владислав Сурков дав зрозуміти, що плани в Кремля значно масштабніші, ніж Україна. Він ратує за відновлення кордонів Російської імперії, а відповідно захоплення частини Польщі, звичайно, Білорусі та Литви, Латвії, Естонії, Грузії і навіть Фінляндії. Він робить наголос на важливості розміру території для розвитку країни.
Україна наразі найгарячіша точка, тому до неї найбільше уваги. Можливо, в разі повної окупації Білорусі країни НАТО перемкнуть увагу на неї, бо тоді Росія нестиме більше загрози країнам ЄС. Росія також випробовувала інші варіанти тиску на Захід, але, усвідомивши, що це потребує більше часу, поверталась до варіанта ескалації ситуації в Україні.
Ще 50 років тому для того, щоб завдавати удару суперникові, обов’язково було щось знищити, розбомбити інфраструктуру, позбавити шляхів доставлення потрібних ресурсів. Зараз достатньо обвалити фондові ринки, послабити місцеву валюту, спричинити інфляцію. Нафта і газ – ще досі важливі ресурси. І допоки провідні країни світу не перейдуть на альтернативні джерела енергетики, їх можна шантажувати та робити заручниками «труби». Це ми вже побачили цієї зими, і саме невідмова від «Північного потоку-2» показує, які цінності важливі для Німеччини.
У другій декаді листопада 2021 року гривня почала слабнути щодо долара, і за цей час максимальне падіння сягнуло трьох гривень. З 10 грудня минулого року Національний банк України уже двічі збільшував облікову ставку, і тепер вона дорівнює 10% річних. А за рік вона взагалі виросла на 4%. За прогнозами НБУ, вона і далі зростатиме. Інфляція у 2021-му становила 10% річних, що удвічі більше, ніж 2020 року. За 2021 рік з України було виведено $10 млрд дивідендів. З них $2,5 млрд у грудні. Загальна сума втричі більша від прогнозованої НБУ. У 2020-му вона становила $3,7 млрд. НБУ уточнив, що у 2021-му на міжбанку під дивіденди було куплено $4,1 млрд, $5,9 млрд вивели коштом власної валюти. Також НБУ погіршив прогноз зростання українського ВВП у 2022-му з 3,8% до 3,4%. І від цього удару Україна ще довго буде відновлюватись. Партнери говорять про допомогу, але місяць розмов перетворились тільки на $350 млн допомоги.
Російська влада також багато втрачає від інформаційної війни. За даними Forbes, російські мільярдери за місяць втратили $28 млрд через можливу агресію РФ проти України. ЗМІ повідомляють, що акції гірничодобувної компанії Evraz (28% належать Абрамовичу) впали на 29% і вона втратила 580 млн фунтів за день. З одного боку, можна тішитись, що росіяни втрачають. Але компанія має підприємства не тільки в Росії, а й США, Італії та ПАР. Відповідно її проблеми позначаться на працівниках у цих країнах і місцевих економіках. І така ситуація не тільки з компанією Абрамовича. Коли втрачають росіяни, то їхні проблеми відчутні в інших країнах. Тому на Росію так неохоче накладають санкції та завжди намагаються домовитись. Російські мільярдери тісно пов’язані з економіками провідних країн світу, тому коли ті б’ють по Росії, то отримують проблеми у своїх регіональних економіках, де є заводи росіян.
Саме тому наші партнери, говорячи про війну в Україні, обстоюють свої цілі і завданні. У кожного своя мотивація проводити активні дії. І якщо вам здається, що світові лідери розв'язують наші проблеми, то ви помиляєтесь. У кожного своя мета, і скерована вона не тільки на вирішення зовнішніх завдань.
Можна дякувати західним партнерам, зокрема США, за підтримку, але вони, підіграючи Україні, розв’язують свої проблеми, а не наші. А якщо порівняти допомогу США для України та для Афганістану, то можна стверджувати, що нам навіть ще не починали допомагати. Звичайно, треба дякувати американському народу навіть за наявну допомогу і підтримку, але не варто забувати, яка мотивація їхніх лідерів.
8 листопада цього року в США відбудуться вибори до Палати представників та будуть обирати 34 зі 100 сенаторів. Уже рік як демократи мають більшість у Сенаті, але вона наразі дуже хитка, тож Байден боїться її втратити. Наразі республіканці мають перевагу у 17 із 34 штатів, ще в семи рівні позиції. Але з листопада по січень демократи покращили свої позиції, після того як Байден почав брати активну участь в обговоренні війни в Україні. Звичайно, не варто напряму пов’язувати ці показники, але вони вагомі і впливають на позиціювання і американського президента, і його партії.
Ще одним важливим чинником для США є позиція Китаю. Попри те, що Росія заторкнула інтереси Китаю в Казахстані, китайці наразі готові працювати з Путіним. А це своєю чергою лякає США. Страх перед посиленням Китаю сприяв слабкій позиції США навесні минулого року і фактично став каталізатором більш різких та наглих кроків Росії. Питання посилення Китаю, з ким наразі дружить Росія, лякає Білий дім, тому переговори й бажання домовитись із Путіним матимуть перевагу перед іншими сценаріями. І санкції, якими погрожують, коли російський солдат перейде український кордон, наразі виглядають несерйозно. Бо російські солдати вже вісім років в Україні, цими днями інтенсифікувалися обстріли, а все вказує на те, що реакція буде не раніше повномасштабного вторгнення. Всі інші дії та навіть локальні операції каратимуться тільки «стурбованістю».
Також для США важливо відновити силу НАТО. Слабкість Альянсу дуже добре відчули в Росії, а бажання Байдена спершу поговорити з Путіним показало, що американці не горять бажанням відправляти війська до країн-союзників. Хоча саме американський контингент має стати гарантом безпеки в Європі. Тому напруга, яку створює Білий дім викриванням планів Кремля про вторгнення, покликана, зокрема, активізувати позиції країн-партнерів і не відсиджуватись в очікуванні допомоги від США.
Також не варто забувати, що війна за Білорусь зараз теж в активній фазі. 27 лютого там відбудеться референдум щодо внесення змін до Конституції країни. Дострокове голосування розпочнеться 22 лютого. Для Лукашенка та Путіна важливо, щоб там все відбулося за їхнім планом. Війська покликані не тільки залякати Захід та розтягнути українських військових, а й забезпечити «правильні» результати в Білорусі. Як російські військові придушували протести в Казахстані, ми вже бачили. І така кількість росіян у Білорусі показує, що Лукашенко точно став менше довіряти своїм силовикам.
Позиція Великої Британії – це також не тільки бажання захистити Україну. Це пошук нових партнерів та збільшення впливу в Європі і світі після виходу з ЄС. Позицію Франції диктують вибори президента, які наближаються. Макрону потрібна перемога, і він готовий пожертвувати Україною заради того, щоб отримати статус миротворця. Позиція Німеччини продиктована слабкою коаліцією й боротьбою Берліна за лідерство в Європі. Має свої глобальні цілі й Туреччина.
Україна як найгарячіша точка в Європі стає провідною темою в Європі та світі. За подіями в Україні й поведінкою США дуже пильно стежать на Тайвані, якому загрожує окупація Китаю. Саме зараз ми бачимо боротьбу світових коаліцій, розвал старих союзів і створення нових. Україна ж потрапила в центр цієї боротьби.
Ми маємо використати цей шанс для того, щоб більше впливати на міжнародний порядок денний. Бо наразі сталося так, що в східноєвропейському регіоні саме Україна є гарантом безпеки, а не НАТО. Напевно, у світі немає ще однієї країни, на чиї проблеми так швидко відгукуються. Питання України – це емоційна і зрозуміла тема для міжнародної політики, яку потрібно обережно та вміло і далі тримати на видноті.
Смерть одних робить сильнішими інших. Війна вже зробила Україну сильнішою, а подальша ескалація від Росії може змінити нашу роль у світі. І наскільки впливовий та сильний гравець з’явиться на міжнародній арені залежить, зокрема, від кожного з нас.
Війна перетворює Україну на регіонального лідера. Ми отримуємо зброю, фінансову підтримку, дипломатичне сприяння, що може допомогти нам просувати потрібні рішення. Головне – вміти цим скористатись. Тільки за останні два місці українська армія піднялась у рейтингу найсильніших на дві позиції.
Ми давно не «брама Європи», через яку ходять як хочуть і коли хочуть. Ми – театр міжнародної політики та боротьби за регіональний і навіть світовий вплив. І все це нам дає саме гібридна війна, бо за класичних бойових дій у нас було б значно менше переваг та можливостей.
P.S. Щодо виступу Володимира Зеленського на Мюнхенській безпековій конференції, то він став логічним описом зовнішньої політики України за минулий рік. Там не було чогось неочікуваного чи неймовірного. Просто українцям випала нагода чи не вперше поглянути на міжнародну політику як одній нації, а не прихильникам того чи іншого політика.
Ми використовуємо