У США було б кровопролиття від спаду ВВП на 25% , - Яресько

- Я народилася у Чикаго, у місті, відомому через корупцію, через Аль Капоне, мафію. Тому я можу правдиво сказати, що немає ситуації, де немає корупції. Але тут, в Україні, корупція неефективна.

Завдяки Наталії Яресько, американки за документами та українки за походженням, Україна отримала сотні мільйонів доларів інвестицій. Завдяки їй десятки іноземних компаній почали довіряти нашій країні та відкривати тут свої представництва.

Про те, чому у час кризи економічна ситуація в Молдові та Білорусі краща, ніж в Україні; як можна боротися з корупцією на прикладі Аль Капоне; про «Силіконову долину» у Львові; зв'язок між бізнесом та дружбою з впливовими людьми і чому жінці в Україні легше, ніж у США - читайте в ексклюзивному інтерв'ю для ZAXID.NET.

-  Розкажіть, будь ласка, про себе. Чому Ви вирішили переїхати до України із США?

- Я - громадянка Америки, народилася в родині української діаспори, тобто мої батьки з України. Батько - з Полтавщини, мама - з Франківщини, але вона вже народилася в Німеччині, тому що бабуся моя була в тяжі, коли її забрали остарбайтером в Німеччину; мама вперше приїхала в Україну як турист після проголошення незалежності. Я виростала в дусі українськім в діаспорі, тобто ми говорили українською з бабусею і з дідусем, з батьками деколи, ходили в школу українознавства, вивчали українську культуру, я грала на бандурі, співала і, очевидно, Церква була для нашої родини центром, ми були дуже пов`язані з Церквою. Тож я завжди була зацікавлена у цьому регіоні, у так званому комуністичному світі, Східній Європі і коли вже вчилася в магістратурі у Гарварді, в школі державної політики (Кеnnedy School) я обрала міжнародну торгівлю як фах. У той час Горбачов починав «перестройку» у Радянському Союзі, і я писала свою дипломну роботу про Радянський Союз і його можливе членство у т.зв. GATT, попередник СОТ. На базі цього документу я отримала першу роботу після навчання в Держдепартаменті США, саме у відділі радянських справ у новоствореному економічному відділі, бо до Горбачова цей відділ не існував, оскільки раніше не було відповідних економічних міжнародних зв`язків між Америкою і Росією.

-  Тоді ж відвідали Україну?

- Я пропрацювала там кілька років і ніколи не була в Україні. Їздила в Москву, Петербург, Казахстан, Киргизстан, але Америка не мала нічого спільного з Україною, Україна залишалася закритою попри те, що в Казахстані, Киргизстані ми вже мали прямі стосунки і з Назарбаєвим, і з Акаєвим поза Горбачовим. Коли розпався Союз, Америка створила посольства у кожній новій незалежній країні, включаючи Україну. Всіх російськомовних економістів вислали в Казахстан, Туркменістан, Узбекистан, Киргизстан, бо ніхто не говорив їхніми мовами, а мене попросили приїхати в Україну як економіста, що володіє українською. Шефом мого шефа тоді був Роберт Зелик, який зараз очолює Світовий Банк, і він казав: «Нам потрібні економісти, ти володієш українською, поїдеш на два роки». Я тоді вже була одружена три роки, мій чоловік саме гостював у своєї родини в іншому кінці Америки. Я йому телефоную і кажу, що мені дали 30-60 днів, щоб вирішити, чи їхати в Україну. Він тоді хвилювався, як ми будемо тут жити, ми ж тут ніколи не були, у нас тут нікого немає. Але для себе я вже тоді вирішила (усміхається - авт.), що це - повернення, з`єднання того, що мені дала Америка з тим, що мені передавали бабусі, дідусі і батьки, і що це був би історичний шанс, щоб створити практично з нуля контакт між двома країнами. І через 60 днів ми спакувалися і поїхали. Коли ми прилетіли в Київ, ішов дощ. Нас зустрів водій Посольства США, і дорогою до Посольства на вулиці Артема він нам показав Софію Київську. І в цей момент я побачила, відчула, що навіть в темряві, в бурі це таке святе місце. А мені ще колись бабуся розказувала, що возом їздила з Полтави, щоб поставити свічку в Софію. Знаєте, той день мав для мене дуже велике значення.

-  Коли Ви вирішили, що залишитесь в Україні назавжди?

- Я попрацювала два роки у Посольстві і мене попросили залишитися ще на рік. Це був 1993 рік, і в Україні тоді було нелегко, важко було також змінити американське життя на українське. Але ми вже так багато енергії вклали, щоб все налагодити, мали вже тут друзів, знайшли родичів, що вирішили залишитися на третій рік. Наприкінці третього року роботи мені, очевидно, пропонували їхати назад у Вашингтон на іншу державну роботу. Але ми вирішили з чоловіком, і він тоді був повністю «за», що залишимося в Україні, але вже в іншій формі. Після трьох років дипломатії я вирішила, що в Україні дипломатія зробила дуже багато за перші роки, я була дуже рада, що Україна з Америкою була у таких гарних стратегічних стосунках, але я вирішила, що найбільш корисна робота буде на рівні людей, на рівні правдивих інвестицій. У Посольстві я мала переконувати американських інвесторів, що вигідно робити інвестиції в Україну, впрошувати їх. А тут з`явився такий перший американський фонд - Western NIS Fund - 150 млн доларів. І ми вже не мали впрошувати когось, переконувати, а повинні були переконати інвестиційний комітет і робити конкретні інвестиції. Моя перша освіта була бізнесова, друга - у політичній школі в Гарварді, і я хотіла це все якось об`єднати. Реформи пішли, очевидно, не так швидко, як я цього очікувала, і нам потрібно було одинадцять років, з 1995 по 2006, щоб доказати приватним інвесторам, що вони можуть вкласти в нашу команду, наш досвід, наше бачення інвестицій. І 2006 року було створено перший приватний фонд (132 млн дол.), а 2008 року залучено вже 390 млн доларів. Наші інвестори, половина з яких - американці, і половина - європейці, надали нам кошти, щоб вкладати їх в цей регіон. Тобто я тут вже понад 17 років і тепер маю двоє дітей. Вони іншого життя, крім життя в Україні, не знають, мені дуже приємно жити в Україні, я бачу, що можу реалізувати себе значно швидше і значно повніше у багатьох напрямах тут, ніж це було би в Америці чи деінде. Душа і серце тут, але також і можливості тут.

-  Можливо, Україна приваблювала також і тим, що сюди вигідно залучати кошти?

- Перший фонд був урядовий, тобто тут не йшлося про вигоду. Був досвід з такими фондами у Східній Європі, але філософія того першого фонду була наступна. За комуністичних часів були величезні заводи, які «жили і керували» цілими містами. Але у всьому світі малий і середній бізнес - це кров і серце економіки, і щоб перейти від цих величезних радянських заводів до конкурентних і життєдайних малих і середніх підприємств, не можна було дочекатись приватних іноземних інвестицій. Тому що приватні інвестори ще боялися, і вони ще Києва не знали. Вони вже звикли, що якщо кудись їздили, то спершу їхали в Москву. Так було 70 років. І не можна не казати, що з 1991 по 2002 року тут далі був економічний спад. Американський фонд виділив ці перші кошти на базі дуже хорошого досвіду в Польщі з філософією розвитку в Україні малого та середнього бізнесу. Це була насправді допомога Україні. Очевидно, потрібно було показати, що можна інвестувати ці 150 млн доларів з економічною вигодою, бо якщо би я їх використовувала лише як донацію, як дар Україні, то приватні інвестори тоді б мені ніколи не довірили вкладати їхні гроші. Американсько-польський фонд доказав це у Польщі, вони дуже швидко стали успішними, пішли стрімко вперед і залучили понад мільярд доларів від приватних інвесторів зі Східної Європи. Ми, своєю чергою, якщо би правильно не вкладали цих коштів, не змогли би залучити приватних коштів. Але нам був потрібен не тільки досвід, але і підйом України. Чому ми змогли залучити приватних інвесторів і створити фонд лише 2006 року? Тому що протягом шести років поспіль, з 2000 по 2006, був позитивний ріст ВВП. Чому саме 2006, а не 2003 чи 2004? Я впевнена, що після Помаранчевої революції всі дізналися про Україну, що це за культура, як вона змінилася, які тут можливості. І попри будь-які постреволюційні розчарування, внутрішні чи за кордоном, все одно країна відкрилася для світу після Помаранчевої революції. Країна показала, що народ, не говорячи зокрема про лідерів, про політиків, народ - такий самий, як і всі інші європейські народи, і що очікування народу такі ж самі, що бажання до свободи і на краще життя - однакові. Це мало шалено великий вплив на інвесторський світ. Це, разом із ростом ВВП. Я не кажу, що лише одне або друге, але обидва ці чинники разом. Далі Президент ліквідував потребу у візах для американців, канадійців, європейців, японців, австралійців. Ви не можете собі уявити, який це великий вплив мало. Навіть якщо люди не приїжджають, вони знають, що завтра можуть сісти у літак і прилетіти в Україну, подивитись на бізнесову сферу тут. І для України - країни, яка була майже зовсім закрита для іноземців, це дуже потрібно. І в моєму досвіді не було жодного іноземця, який сюди приїхав і не поїхав би з позитивними враженнями, позитивним досвідом. Я навіть кажу своїм інвесторам: якщо ви приїдете, вам все стане зрозуміло. Тому що цифри на документах чи мої слова - це зовсім інше. Але потрібно показати, як все насправді виглядає. У нас зараз криза страшна. Спад ВВП - 25% - це страшний показник. Але, знову, коли вони сюди приїдуть, то побачать, що це вже не такий великий крах. Якщо би було 25% зниження ВВП в Америці, було би кровопролиття. Але ми говоримо про меншу економіку, цих 25% не роблять тут таких змін, які були би в Америці. А по-друге, тут дуже велика тіньова економіка, яка «тримає» людей, чи грядки, які годують цілі родини. Хаос, який показують в іноземних газетах, він не такий.

- До-речі, про хаос... А як щодо ускладненої дозвільної системи, корупції? З чим ще вперше стикаються інвестори, виходячи на український ринок?

- Я б поєднала тут питання корупції і бюрократизму. Тобто, коли не легко відкрити нове підприємство і для іноземців, і для громадян України, тут немає різниці, якщо потрібно 45 різних підписів - це трата часу і це сприяє корупції. Якщо в Америці ви хочете відкрити підприємство - просто подаєте документи і все, не чекаєте, можете працювати, ніякого підпису не треба. Тоді ніхто не може очікувати від тебе «щось». Система тут справді дуже бюрократична, вона би могла бути значно спрощена, і тоді можливості для корупції зменшилися б. В очах іноземних інвесторів корупція тут дуже висока. Якщо подивитися на будь-які міжнародні рейтинги, на жаль, Україна розташована дуже низько. Я сама народилася в Чикаго, в місті, відомому через корупцію, через Аль Капоне, мафію. Тому я можу правдиво сказати, що немає ситуації, де немає корупції. Але питання в тому, що її тут занадто багато і що ця корупція, на мою думку, тут неефективна. Якщо наприклад, в якійсь монархії є вертикальна система корупції - ти платиш одній людині, монарху, його сину чи представникові - і він робить так, як ти хочеш, то тут у нас система демократії. Корупція переплетена з демократією. Причому демократією дуже нестабільною, я маю на увазі часті вибори. Будь-який новий мер, будь-яка влада все змінює. На мою думку, тут, в Україні корупція неефективна, навіть більшою мірою, ніж деінде. І інвестор, який вкладає гроші у корупцію, нічого не отримає. Ніяких гарантій це не дає, воно не вартує того зеленого долара. І я впевнена у тому, що тут можна працювати нормально. Є міста, місцеві адміністрації, які зацікавлені у нормальній співпраці, які бажають мати інвестиції, і які будуть з тобою працювати не тому, що їм платиш особисто. А тому, що ти є добрим «корпоративним» громадянином, ти підтримуєш школу чи інтернат, будуєш дороги. Очевидно, потрібно бути корпоративним громадянином, але корупція, коли ти щось робиш заради підпису - це зовсім непотрібне. Ти сьогодні отримаєш цей підпис, а завтра прийде нова людина на цю посаду, і все зміниться. Корупція лякає інвесторів, тому Україна мала би якнайшвидше зменшити місця, де може бути корупція, звузити ці процеси. Я не кажу, що кожен чиновник корумпований, це неправда. Я знаю дуже багато хороших чиновників, але сама система дозволяє корупцію. І лише тепер починають когось притягувати до суду. А раніше я цього не бачила. Це треба показати! Це приклад Чикаго - показати, привести до суду. Не можна притягти до суду - показати податківцям, хай з'ясують, звідки у нього така хата, така машина і т.п. Так взяли Аль Капоне - не за вбивства, не за крадіжки, а за те, що він не платив податків. Тобто різними можливостями, але треба показати народу, що це не допускається.

- Наскільки, на Вашу думку, політична нестабільність в Україні впливає на зменшення кількості інвесторів?

- Я думаю, що це не дуже впливає на зменшення кількості присутніх інвесторів. Бо ті, які вклали вже тут кошти в ринок, вони їх вивести так швидко не можуть. Але це має величезний вплив на залучення нових інвесторів. Це лякає людей, які ще не були тут і які не розуміють України. Ті, хто вже тут є - вони так швидко не підуть, бо дуже важко «витягнути» вкладені кошти. «Кока-Кола», чи «Крафт Фудз» чи «МакДональдс» - вони не підуть. Вони стратеги, вони тут назавжди. Для нас, як для фінансового інвестора, трохи по-іншому. Ми не назавжди в цій компанії/інвестиції. Ми вкладаємо у вартість підприємства, щоб потім його перепродати тим стратегам чи іншим. Нас турбує, чи буде хтось готовий це купити за 5, 7, 9 років і чи ми зможемо додати такої вартості чи сприяти досягненню такої долі ринку, що хтось його захоче купити. Як це ми зробили з Шосткинським заводом сирів, який викупила така відома французька фірма «Bel Fromagerie». Я завжди дивлюся на цю справу позитивно. Якщо ми зробимо свою справу добре, тобто додамо вартості підприємству, то ми знайдемо того покупця.

- Ви працюєте в Україні вже близько 20 років, скільки приблизно коштів вдалося залучити за цей час?

- Якщо ми говоримо про урядові кошти, то не я особисто їх залучила. Якщо про приватні кошти, то ми залучили загалом 522 млн доларів. Але це разом на Молдову, Україну і Білорусь, хоча Україна тут має перевагу. Україна - наш центральний ринок і завжди буде найбільшою частиною наших інвестицій.

- А чому саме Україна, Молдова і Білорусь?

- Знаєте, тому що, коли перший такий державний фонд був створений, Держдепартамент США хотів виділити західні нові незалежні країни - Western NIS (New Independent States). В держдепартаменті тоді не хотіли вживати терміну «колишній Радянський Союз» чи «СНГ», тому що не хотіли відтворювати ідеї Союзу. З часом ми сформували знання цих ринків, команду (в Молдові ми маємо невеликий офіс з фахівцями), сформували портфель, тобто ми вже отримали досвід у цих країнах. Ми віримо, що інвестор не може сидіти ні в Лондоні, ні у Вашингтоні, ні навіть у Москві і робити інвестиції звідти. Тому що потрібно бути дуже близько до своїх партнерів. Я не маю на увазі, що потрібно бути присутнім фізично на заводі, але якщо мені потрібно поїхати завтра на завод, я поїду, якщо потрібно бути через два дні, буду через два дні. Наша команда тут, ніхто не живе в Америці.

- З якою країною за розвитком економіки Ви б порівняли Україну?

- Ой, на сьогодні це важко. Хотілося б, звичайно, бачити його, як у Польщі - економіка, яка збільшує свої торгівельні відносини з Європою, зі світом. Але Україна, мені здається, в цій категорії сама, унікальна. Це не країна з енергоносіями, тобто не Казахстан і не Росія, це не Китай чи Індія, де понад мільярд народу. Китай, наприклад, як і Україна, сьогодні, в умовах кризи, особливо потребує розвитку зовнішньоекономічної торгівлі. Але Китай при відсутності такої торгівлі може собі дати раду, маючи внутрішній ринок, і зростання ВВП там становить 6 відсотків. А в нас, на жаль, з кожним роком зменшується населення.

- Чи привабливою для іноземних інвесторів є Західна Україна, зокрема Львів?

- Для деяких секторів - дуже приваблива. Туризм мав би бути дуже привабливим, особливо у Львові. Також, на мою думку, до кризи і якийсь час після кризи - всі автозапчастини, тому що є цілий кордон автобудівництва у Центральній і Східній Європі, і вони можуть купувати запчастини або в Китаю, або в України. Незважаючи на те, що наша заробітна платня вища від китайської, наша географічна близькість і наша майстерність в автобудівній промисловості є стратегічною перевагою, бо в цій сфері є дуже важливим принцип "just in time". Я не є достатньо обізнаною у легкій промисловості, але думаю, що шити, на жаль, будуть таки в Індії, Бангладеші, Єгипті, Пакистані - у країнах, де зарплати такі, за які ніколи українці не будуть працювати. Хоча можуть бути і невеликі швейні цехи для забезпечення потреб внутрішнього ринку. Я думаю, що третя галузь, і я б не знала цього п`ять років тому, але сьогодні вже бачимо напевно - це інформаційні технології. Західна Україна вже випереджує всі інші регіони у цьому сегменті бізнесу. Є кілька лідерів, які сидять у Львові і створили таку собі маленьку "Silicon valley". Бізнес у сфері інформаційних технологій не потребує великих активів, це люди, а у Західній Україні дуже приємно жити. Можна залучити фахівців, які бажають мати добрий рівень життя, бути близько до Європи, і, очевидно, не потрібно будувати великих заводів. Тобто інформаційні технології будуть дуже великим плюсом для Західної України, особливо для Львова.

- Ви маєте на увазі аутсорсинг?

- Не тільки, аутсорсинг - це лише маленька частина, а воно може піти далі. Аутсорсинг - це на замовлення когось іншого. А я думаю, що це перетвориться на «Silicon valley» тоді, коли ми будемо робити продукт для себе, на своє замовлення, коли будемо придумувати свої, наприклад, комп`ютерні ігри. У нас зараз дуже сильна система програмування, потрібно лише додати до цього добрий маркетинг і систему продаж.

- В Україні багато вирішують родинні зв'язки чи особиста дружба? З ким із відомих людей товаришуєте чи добре знайомі Ви?

- Щодо бізнесу, у мене ніколи нічого не починалося і не закінчується на такому рівні. Я проти того, щоб пов'язувати бізнес із дружбою, тому що у бізнесі мусить мати перевагу фінансовий сенс, незалежно від того, любиш ти якусь людину чи ні. З самого початку я проходила певний період, коли я дружила з нашими партнерами, а потім були певні розчарування, і я вирішила - бізнес має бути бізнесом. Я не кажу, що не має бути дружби зовсім. У мене в Україні дуже багато друзів, і родичі далекі є, я беру участь у діяльності багатьох громадських організацій. Наприклад, я є членом Спостережної ради Міжнародного інституту менеджменту «МІМ-Київ», який нещодавно відсвяткував 20-річчя, беру участь у багатьох програмах Фонду Віктора Пінчука, я є членом спостережної ради Міжнародної школи у Києві (Pechersk School International), де вчаться мої діти, я є членом Правління Фонду Східна Європа, що був заснований Фондом Євразія, також я є членом спостережної ради Фонду «Open Ukraine» Арсенія Яценюка. Дуже багато з того, що я роблю в Україні, я намагаюся робити з молодими людьми. Зараз я можу подивитися на тих, з ким ми починали працювати 10-15 років тому. Це дуже талановиті керівники підприємств, менеджери, керівники проектів, які 10-15 років тому були дуже молоді, для багатьох робота у нас була першим місцем працевлаштування. Я бачу, що молодь така талановита, така захоплена, має таку енергетику! Їй потрібно лише дати можливість, спрямувати і допомогти відновити той потенціал, той ентузіазм, з яким кожна людина народжена, але інколи губить з різних причин. Молодь країни - це для мене велика інвестиція.

- А чи знайомі Ви з дружиною Президента?

- Я з Чикаго, Катерина Михайлівна теж родом з Чикаго. Я дуже вірю в «Україну 3000», в те, що вона робить для дітей, для майбутнього країни. Я люблю працювати з тими людьми, які вірять в країну і щось роблять для країни.

-  Де важче робити кар'єру і залишатись при цьому жінкою, матір'ю - у США чи в Україні?

- О, в США! Знаєте, я себе вже не бачу в Америці попри те, що в мене там брат, мама, свекруха. Ні, тут. Тут життя повністю дає можливість розвивати себе як жінку, матір і в кар'єрі. Дуже багато залежить від захоплення: якщо ти захоплений своєю роботою, то ти приносиш цей позитив додому ввечері, показуєш приклад. А якщо ти йдеш на роботу з сумом - хіба діти цього не відчувають? Те, що я можу реалізувати себе в кар'єрі, дає мені також можливість бути щасливою з дітьми і показати, що вони себе можуть реалізувати так, як хочуть. І я їм показую не лише роботу з фінансами, з інвестиціями, а й стараюся їх залучати до громадської діяльності. Мені подобається Європа, мені подобається, що життя тут - це не тільки робота, що є родина, життя. Я б не змогла працювати 20 годин на день, сім днів на тиждень і не бачити своїх дітей.

-  Ваша донька Христина підтримала благодійний проект «З книгою - до дітей!» та зібрала разом із однокласниками дитячу літературу для вихованців дитбудинку. Чи означає це, що у Вашій родині книга займає особливе місце?

- Абсолютно! Ми з самого початку не дозволяли їй до трьох років дивитися телевізор, за комп'ютер пустили у шість років, а книжки ми їй читали ще як вона була немовлятком. Ми їй читали кожен вечір, і дитина взяла книжку, коли навчилась читати, і тепер постійно читає. Ми приходимо вночі, а вона не спить, з ліхтариком читає. Тобто книжка справді має дуже вагомий вплив у нашій сім`ї. Моя бабуся з дідусем були неграмотні. І я спробувала пояснити Христинці, як все змінилося за три покоління, який світ для неї відкрився, а який був у них. Вона тепер не лише має змогу сама читати, а й дбати про те, щоб читали інші, вона читає українською, англійською і французькою.

-  Торік в Україні проходило голосування на обрання «Великого українця», хто для вас є такою людиною? Кого читаєте, з кого, можливо, радите брати приклад?

- Джерелом усього для нас в діаспорі був Тарас Шевченко. Було багато перекладів Шевченка, мої діти і надалі вчать багато віршів Шевченка. Також є дуже цікаві повчання Мономаха своїм дітям, я думаю, що їх і сьогодні можна просто перенести з тих часів на сьогодення і дати сучасним батькам, вони досі дуже актуальні. І ще однією такою людиною для мене особисто є наш Президент, бо демократія в Україні є великим досягненням, я впевнена що Україна залишиться демократією. І я це говорю не тому, що демократія - це таке особливе слово, а тому що вона дає можливість себе вповні реалізувати в будь-якій сфері - громадській, бізнесовій, державній. Демократія потрібна, щоб люди могли вільно думати, вільно вибирати і вільно себе реалізувати.

Довідка

Horizon Capital - управляюча компанія, що займається інвестиціями у компанії із середнім рівнем капіталізації та високим потенціалом зростання та прибутковості в Україні, Молдові та Білорусі («Регіон»). На сьогоднішній день Horizon Capital управляє трьома фондами: Emerging Europe Growth Fund II, Emerging Europe Growth Fund (EEGF) та Western NIS Enterprise Fund (WNISEF) із загальним капіталом більш ніж 600 млн доларів США.

Компанія Horizon Capital була створена 2006 року інвестиційними фахівцями, що мають понад десятирічний досвід успішного управління діяльністю фонду WNISEF. Horizon Capital, як правило, купує частки компаній, які дозволяють йому контролювати або впливати на стратегію та ключові операційні рішення портфельних компаній через впровадження механізмів корпоративного управління. Для реалізації більш значних інвестиційних можливостей Horizon Capital може об'єднувати свої зусилля з іншими інвесторами у регіоні, які поділяють його стратегію. Horizon Capital прагне інвестувати у компанії, що мають потенціал для досягнення ліквідності протягом 3-5 років шляхом їх продажу стратегічному інвестору.

Наталія А. Яресько - одна із співзасновників компанії Horizon Capital і очолює її у як керуючий партнер з березня 2006 року. Пані Яресько відповідає за процес залучення капіталу для створення фондів прямого інвестування, стратегію компанії, а також встановлює та підтримує зв'язки з нинішніми та потенційними інвесторами.

Одночасно пані Яресько є президентом і головним виконавчим директором WNISEF, займаючи цю позицію з лютого 2001 року. До приходу у WNISEF 1995 р. пані Яресько очолювала економічний відділ Посольства США в Україні з 1992 р. по 1995 р. та обіймала ряд посад в економічному підрозділі Державного департаменту США у Вашингтоні у 1989 - 1992 рр.

Пані Яресько має дев'ятнадцятирічний досвід професійної діяльності у регіоні, в основному, в Україні. Вона є громадянкою США, та вільно володіє українською мовою. Одержала ступінь магістра в галузі державної політики в Школі державного управління ім. Кеннеді Гарвардського університету 1989 року, та ступінь бакалавра наук в галузі бухгалтерського обліку в університеті ДеПол (Чикаго, штат Іллінойс) 1987 року. Пані Яресько є дипломованим бухгалтером вищої кваліфікації.