У світі, де холоне любов

Світлана Одинець, 15 лютого 20106310

Ми ніколи не зможемо сказати, чим вона точно є. З чого починається і як триває. Бо Любов – це непізнане трансцендентальне, і так, як і Бог – проявляється у вигляді дару, щоб тривати. У людини ніколи не буде прямого доступу до цих процесів. Тому ми можемо навчитися приймати і дякувати. І пам’ятати, що як тільки означимо, відразу втратимо відчуття любові. Щойно назвавши, загубимо її таємницю.

Людська природа схильна спрощувати любов, замість того, щоб переживати її сакральність, таємно від світу,  і тільки в собі.   Здається, ніщо так не примітивізує філософію любові, ніщо так не дисонує з її суттю як  “розкручений”  у нас в останні роки День Валентина. Всі ці однакові плюшеві червоні купідони, які масово скуповуються в магазинах, є не просто несмаком по відношенню до Іншого, але й категорично, напряму спростовують відчуття  унікальності людського вибору. Зрештою, масовість цього проголошеного дня, коли пари стають дивовижно схожими між собою і йдуть  однаковими траєкторіями до місцевих кнайп з однаково сентиментальними виразами обличчя і навіть з однаковими трояндами в долонях. В цій дикій уніфікованості вже нема і сліду любові, а тільки обряд.  Опинившись у такому мертвому просторі, жива  людина моментально спробує вирватися з нього, прорвати закриті кола і вдихнути повітря. Цей відрух живого супроти мертвого, зрештою, здійснює не лише людина, але й цивілізації, цілі суспільства, якщо їх поріг чутливості вловлює  запах смерті.

Кожна спроба уреальнення, матеріалізації любові є її гострим запереченням, знищенням і скасуванням. Через свою незахищеність і ранимість, а також завдяки уособленій таємниці,  -   людська  любов не витримує дефініцій, систем,  кітчу, масовок, плюшевих сердечок, закликів, вселюддя. Вона не має нічого спільного з “рожевими окулярами”, бо навпаки, як рентгеном, просвічує Іншого. Любов є великою здатністю  впізнати в іншій людині світ до першого гріхопадіння.

Її ритміка, наскрізна пульсація і світло пронизують наше людське серце, незалежно  від того, чи ми любимо конкретну особу, з плоті і крові.  Це “підключення” до джерела любові – трансцендентне, а тому стається поза нами, нашою волею, свідомістю, життям. Але якщо сталося, то перед нами відкривається вибір, який є суттю людської природи:  бути в любові, чи блокувати її в собі. Третього не дано. В цьому  простенькому  дуалізмі, зрештою,  існує цілий світ, кожна  цивілізація і культура. І якщо терези схиляються до «небуття», то про яку тоді реальність,  добру політику чи культуру  може йтися? 

Істинність любові у тому, що вона існує. Тому її єдино точний антонім,  як у лінгвістиці, так і в онтології – це  смерть. Смерть від нелюбові або смерть нелюбові  - це не метафори, а власне межа, де зникає і людське, і Боже. Це і є сам кінець людського світу – у просторі та часі, без шансу повернутися назад. Ті, хто наближаються до лінії, вже випромінюють смертельний холод, а тому світ без любові – це суцільна отрута для інших світів, де ця любов ще є.  І це тоді, коли любов насправді  ніколи не  зникає сама по собі. Вона лишається  живою навіть після фізичної смерті людини, але її можна вбити в одному біологічному  людському   житті.

Ми і справді довгі роки живемо “у світі, де холоне любов”(Оксана Забужко), але  сама лише ця думка про це раптом зриває у нас самих досі закриті намертво двері, і ми робимо перших вдих. Помітити людину поруч себе, знайти її, а відтак цілувати її сліди. Може тоді, за крок до межі,  нам вдасться зупинитися…

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук