У Житомир. До Євгена Концевича

У книжці Романа Корогодського “Брама світла: Шістдесятники“ (Львів: вид .УКУ, - 2009, 655 сторінок ) міститься нарис: “ Рекорд світлоносности: Євген Концевич“, написаний 24 липня 2002 року, через два роки після того, як Україна попрощалася з Євгеном . У “Брамі“, якою Україна виходила до “Світла“ з московської колоніальної темниці, рекордсменом “світлоносности“ автор вважає Євгена Концевича.

 “Брама світла“ – потужний метафоричний образ епохи шістдесятництва, до якої належав і сам автор. Згадую про це тому, що саме від Романа Корогодського й Івана Світличного я вперше почув десь у середині 60-х років минулого століття наполегливу чи то рекомендацію, чи й повеління: “Ти мусиш поїхати в Житомир, до Євгена Концевича“. Вони ж обидва були для мене не лише друзями, але й незаперечними авторитетами.

Чому ця поїздка є обов'язковою, я не питав: ім’я житомирського лицаря духовної нескореності було відоме всій Україні (себто всім тим, що були Україною). В літературному середовищі ім’я молодого прозаїка (поета, гумориста) знали за публікаціями в “Літературній Україні“, журналах “Вітчизна“, “Дніпро“, “Україна“. Ми мали тоді звичку читати періодичні видання. А після виходу в 1964 р. книжки “Дві криниці“ Концевич став одним  із найпопулярніших і найчитабельніших авторів. Адже відразу виявив себе оригінальним оповідачем, який уміє бачити життя: людей, природу, найрізноманітніші ситуації, кожну  річ - зсередини, внутрішнім зором. Він був майстром психологічної прози малих форм: оповідання, новела, нарис, есей.

Аби  визначення “рекордсмен світлоносности“ не залишилося просто літературним образом, Корогодський конкретизує його переказом найосновніших деталей біографії. Зацитую ось цей уривок:

йдеться про Євгена Концевича, який 22 липня 1952 року (сімнадцятирічним юнаком. – М.К.)  нещасливо пірнув зі скелі у річку Тетерів і відтоді лежить прикутий до ліжка 50 (п’ятдесят!) років. За цей час він скінчив Житомирський педагогічний університет, написав п’ять (!) книжок , був вдячним об’єктом електронного стеження секретних служб есесеру та його передового загону КГБ УРСР, тримав фантастично цінних голубів, що зліталися на його подвір’я в 2-му Шевченківському провулку з усього євроазійського простору, власними чарами створив магнітне поле, яке приворожило до нього … двох жінок і претенденток, був обдарований дружбою визначних постатей з чотирьох континентів, перетворив свій дім на Мекку для дисидентів-шістдесятників і залишився найсвітлішою людиною, яку коли-небудь доводилося мені зустрічати в цьому світі.

Доповнюючи розповідь Романа, згадаю, що десь через 40 років, коли львівсько-тернопільська флотилія на туристичних байдарках (письменники, художники, науковці – всі з сім’ями) вирішила на цей раз пройти рікою Тетерів, то наш Адмірал, видатний художник Роман Безпалків, який знався і на літературі не згірше від нас, літераторів, вирішив почати подорож з того місця біля Житомира, від скелі Євгена Концевича. Я потім розповідав про це Євгенові, але про ту свою… пригоду він (принаймні зі мною) не хотів говорити.

 Перший раз мене привів на 2-й Шевченківський провулок у Житомирі Іван Світличний, потім ми приїжджали сюди з Корогодськими – Романом і його дружиною Оксаною. Під час цих зустрічей мені, звісно, здебільшого випадала роль слухача. Не стану пригадувати щось найважливіше із тих розмов. Усе було високим і значущим. Проблеми літератури, секрети творчої лабораторії, філософія Ніцше, поточна політика. Іронічні дотепи і кпини, коли Світличний повторював з тільки йому присущою усмішкою: “Маразм крєпчаєть“.

Найбільше вразило те, як Євген розповідав найрізноманітніші історії (мовби з людського життя) про своїх голубів. Він їх безпомильно упізнавав, знав їхні характери, звички, вдачі. Так, небо над головою з його безперервною динамікою змін, голуби в ньому – це був Євгенів видимий світ. І ще собаки, які часто прибивалися до його господи. Серед людей найулюбленішими персонажами були для нього діти. Він узяв у подальше життя свій світ дитинства, з яким не розлучався, про який писав, який, здається, розумів так глибоко, точно, широко, як ніхто з нас.

Коли одного разу мене привів до Концевича житомирянин Анатоль Шевчук, також талановитий прозаїк,  ми заговорили про історично-духовну ауру міста. Й Анатоль, і Євген розповідали про коріння свого роду, про те, що Житомир колись був одним із значних осідків польської шляхти, яка вбирала тут дух українських традицій, старовини, народної творчости, навіть язичницьких звичаїв, поглядів і моралі. Мені випала нагода поділитися своїми міркуваннями про найвидатнішого носія християнської єдности – Йосафата Кунцевича, який походив з волинського міста Володимира, але проповідницька діяльність якого проходила на цих теренах – Волині, Поліссі, Поділлі, Київщині. Євген уважно слухав, але признаватися до родини святого священномученика не поспішав.

Роман Корогодський каже, що Євген Концевич  “перетворив свій дім на українську Мекку для дисидентів-шістдесятників“. Тут варто внести уточнення. Не він сам перетворив. Для нас усіх, хто сюди приїжджав, цей дім і його мешканець стали святинею. Мекка – це те місце, куди люди ідуть на прощу. Ми до Концевича приїжджали як на прощу – для духовного очищення і збагачення. Ми не говорили про трагедію життя, про страждання, фізичні немочі чи, не дай Боже, смерть. Ми говорили про життя. Зате відчували силу незламности Українського Духу. І хотіли й собі набратися хоч би краплину того Духу, побачити Людину незламної сили волі, яка здатна, незважаючи ні на що, утверджувати свою сутність як у житті, так і в творчості.

Тільки ступивши на його подвір’я, я зрозумів, чому Світличний так наполягав, що мені необхідно тут побувати. Здається, кожен мій приїзд до Євгена припадав на літню пору. Він лежав на подвір’ї під якимсь саморобним архітектурним прикриттям на тапчані; ми сиділи поруч і вели безкінечні жваві розмови. І не було жодних зовнішніх (побутових) ознак того, що можна було б назвати святістю. А разом з тим, якась потужна духовна сила випромінювалася з його велетенської постаті.

 Пам’ятаю ті міфи, до яких совєцька пропаганда хотіла прив’язати  Євгена Концевича: мовляв, ось вам новітній Павка Корчагін, який у літературі уособлює письменника Миколу Островського. Ми говорили і між собою, і з Євгеном про ці міфи. Звісно, жартували, кепкували, сміялися з них. Женя аж ніяк не приклеювався до тих міфів. Розуміли це і вони, кагебісти. Під час другого “покосу“ творчої української інтелігенції (початок 1972 року) у Концевича також провели обшук. “Протокол обшуку“ – ще одна літературна пам’ятка його письменницького архіву.

 Ми говорили з Євгеном про “Самвидав“, обшуки, арешти. Він не потрапив за грати тільки тому, що не міг “сісти“. Навіть стояти. А лежачого вони не наважилися понести в камеру. Зате все робили, аби його ізолювати від суспільства, принаймні якомога зменшити вплив.

 Останній раз ми були у Євгена Концевича із В’ячеславом Чорноволом 19 березня 1999 року. Приїхали у Житомир на 9-ту годину й до вечора мали безперервні зустрічі. Рятували Рух. Їздили по районах. Ввечері робили записи передач для обласного радіо й телебачення. Але перед тим заскочили до Євгена. Він дуже зрадів. Любив і шанував В’ячеслава. Лідер НРУ говорив, що вже зараз треба серйозно готуватися усій українській громадськості до відзначення 75-річного ювілею Євгена Концевича. Хоч  іще залишається більше року, але треба все добре продумати, видати якомога повніше зібрання творів до ювілею.

Не судилося. Через 5 днів Чорновола не стало. Вбили на шосе під Борисполем по дорозі до Києва. Загинув ще один Лицар нескореного Українського Духу.

Бідніє наша земля. Один за одним відходять ті, що творили “Браму світла“. Єдине добре, що вони були.  . Ними живе й житиме Україна.