Великі мітинги в «маленькому Парижі»

Любко Дереш якось написав: сказати, що Львів – це «маленький Париж», могла тільки людина, яка ніколи не була в Парижі. Зовсім не належу до прихильників творчості цього письменника, але в даному випадку навряд чи можна було сказати краще.

Втім, як мінімум одна річ Львів із Парижем таки поєднує. Маю на увазі постійні мітинги, пікети і акції протесту, поширеність яких зміг цілковито оцінити лише після того, як почав працювати журналістом безпосередньо у Львові і по Львову.

Треба сказати, що ніщо так в Парижі не дратує, як оті постійні вияви тзв. «прямої демократії» - в цьому аспекті з ними не посперечаються навіть гранична самозакоханість корінних парижан і засилля некорінних «гопів» африканського походження (які, щоправда, теж періодично демонструють схильність до демонстрації своєї громадянської позиції – наприклад, масовим ритуальним спалюванням чужих автомобілів). Досить комусь в Національній Асамблеї чхнути не в лікоть, а в долоню, як з цього приводу десь на площі Республіки обов’язково збереться мітинг під умовними лозунгами «Досить поширювати заразу!» чи «Геть нехлюїв!».

Навіть якщо не брати до уваги того, що така непомірна громадянська активність часто-густо банально заважає жити – взяти хоча б страйки працівників громадського транспорту, які регулярно б’ють по кишенях більш забезпечених парижан (витрати на таксі), по годинниках менш забезпечених (витрати часу), і по нервах усіх мешканців міста загалом – передозування різномасштабними мітингами і пікетами саме по собі тисне на мозок.

Якраз у цьому питанні Львів до свого «великого побратима» підтягується семимильними кроками. От тільки 30 і 31 березня перед Львівською міською радою відбулися одразу дві чималі акції: спершу у середу ввечері протестували проти реєстрації ЛГБТ спільнот, гомосексуалізму загалом і ювенальної юстиції (за незрозумілою логікою – в одному пакеті), потім у четвер зранку свято «прямої демократії» продовжилося спільним пікетом проти того ж гомосексуалізму, підвищення нормативної оцінки землі у Львові, і за передачу гуртожитків у комунальну власність. На полях цього дійства пройшов ще й флеш-моб на тему «поповнення бюджету».

І то був лише епізод. Лише за цей прохолодний місяць ваш покірний слуга в межах виконання службових обов’язків особисто відвідав не менше чотирьох мітингів і пікетів, іще декілька акцій пройшло без його присутності. А з потеплінням взагалі варто очікувати чергового повномасштабного весняного загострення. Але – що далі?

Французи мітингують тому, що так вони звикли мислити і жити; уся історія розвитку їхньої держави – це історія революцій, а не еволюцій. Приблизно те саме можна сказати і про українців, адже Україна як держава виборювалася і створювалася перш за все шляхом народних повстань. Поштовхом для розвитку щоразу ставав стрес, організований чинній у той чи інший момент владі безпосередньо самими громадянами.

Одначе існує правило: якщо стрес є постійним, то організм – у тому числі і державний – виробляє до нього толерантність. Як це виглядає на практиці, чудово продемонстрував приклад, вже згадуваний автором в одному з попередніх блогів – масові, подекуди стотисячні акції протесту французів проти пенсійної реформи минулого жовтня завершилися великим пшиком. Парламент і глава держави показали, що мітинги стали чимось настільки буденним, що їх можна просто проігнорувати.

У Львові теж вже навіть масовий мітинг в принципі не сприймається, як надзвичайна подія. Так, нинішній центральній владі за замовчуванням не притаманно звертати увагу на мітинги, тим паче – на львівські. Але якщо все буде продовжуватися в такому руслі і далі, зважати на них цілком може перестати і місцева влада, яка наразі не без популізму декларує свою безумовну відданість народовладдю. Не кажу, що це станеться за декілька місяців чи навіть років – але рано чи пізно таки станеться.

Тому, мабуть, у використанні мітингів, як і у всьому іншому, слід знати міру – зловживання обертається лихом тільки для того, хто зловживає.