«Веселий, чуткій...сангвінік…». Про композитора Бажанського

Працюючи над масштабним проектом «Опери Порфирія Бажанського» за підтримки Українського Культурного Фонду в рамках стратегії Ukrainian Live, ми майже щодня відриваємо свіжі сторінки української музичної культури, історії. Факти, які були затерті, замовчувані, або забуті. Не менш цікаво і захопливо, ніж подорож містами чи розглядання архітектурних пам’яток. Дорогою трапляються детективні пригоди, перегони, а часом і справжні переслідування. Ух!

Преамбула про викопного мамонта

«Веселий, чуткій...сангвінік…» – Так охарактеризував себе український композитор і громадський діяч Порфирій Бажанський в одній із своїх музично-історичних праць.

Хто це такий? Наш читач напевно подумає: «знову якийсь викопний мамонт. Де ви його знайшли?». Справді, це ім'я відоме тільки дуже вузькому колу музикознавців і можливо комусь із хористів хто співає по галицьких церквах. Більшості ж меломанів та поціновувачів класики ім’я Бажанського невідоме.

Порфирій Бажанський

Не будемо кривити душею, якщо скажемо що в середовищі музикантів виконавців існує такий вислів – «заслужено забутий композитор». Його неодноразово доводилось чути навіть від дуже хороших виконавців-інструменталістів. Зрозуміло, що у всіх професійних середовищах є свої стереотипи чи «традиції» ставлення до тих чи інших митців, мистецьких напрямів, творів. Вони зазвичай не регламентуються якимись специфічними етичними кодексами професії, а існують так би мовити «за дужками», тобто як щось самоочевидне і є напрочуд стійкими. Можна навіть говорити про традицію поширення стереотипів щодо української музики, які передаються з покоління в покоління.

Але подумаймо про інше. Саме ці фахові стереотипи грають злий жарт з нашою музичною спадщиною. Хто, як не митці-професіонали, музикознавці, повинні виконувати партитури, писати книжки, статті, проводити лекції, але на жаль неписані «традиції» закривають для широкої публіки справжню панораму нашого музичного мистецтва.

Звісно, треба розуміти контекст. Був час коли про таких композиторів і діячів як Бажанський взагалі не можна було говорити публічно (адже він був священиком). І нам нав’язували думку про меншовартість української музики. Але час змінився, а стереотипи подекуди залишаються.

Упередження, яке стало клеймом

Стосовно поглядів на спадщину Бажанського є ще один стереотип. Він в свій час був закладений Іваном Франком, Станіславом Людкевичем та Філаретом Колессою. Вони вважали, що його музичні твори і теоретичні праці є дилетантськими, хоча дехто з них і відзначав позитивні моменти в тому, що Бажанський збирав народний фольклор. Людкевич навіть називає його «музичним маніяком», а його музику «сміттям, яке засмічує смаки нашої молоді» (Вислів Людкевича датований 1937 роком).

Людкевича, Франка, Колессу цілком можна зрозуміти, адже іхньою основною місією була професіоналізація музичного життя Галичини, а Бажанський свідомо відкидав частину європейських музичних традицій і вважав, що українську музику на Галичині треба творити на основі народного мелосу, метрики та ритміки. Ще одним із факторів традиції упередженого ставлення до Бажанського серед фахівців напевно можна вважати те, що він свого часу займався активною саморекламою. Нам, зараз, в час фейсбуку, інстаграму, тік-току це звично, але в доволі консервативному суспільстві Галичини кінця XIX – поч. XX ст. це сприймалось не дуже позитивно.

Не звинувачуючи нікого з вище перелічених класиків, зараз ми вже можемо абстрагуватись від полеміки минулого і спробувати оцінити музичну спадщину Бажанського з погляду сучасності. В XX столітті світова музика зазнавала докорінних змін в своїй формі і естетиці. Не вдаючись в музикознавчу термінологію, можна сказати, що ми просто не маємо права говорити про якість не розуміючи повного історичного контексту, адже грані між професійним і непрофесійним в музиці інколи бувають дуже розмитими. Століття тому музику, наприклад, Філіпа Ґласса, напевно, теж назвали б непрофесійною, але ми ж знаємо, що це не так. Інколи «незашореність» професійною музичною освітою може породити абсолютно «свіжого» генія. Звісно, компонування музики, це таке саме ремесло, як випікання хліба, але часто тільки відхід від традиції дозволяє рухатись вперед. Згадаймо хоча б Ейнштейна.

Оживляти мертві рукописи

Якщо уявити собі реальну картину нашої музичної культури, то виявимо, що значна частина музичної спадщини композиторів і музикантів-аматорів Галичини XIX століття перебуває в рукописах, що знаходяться в спеціалізованих бібліотечних відділах, державних та приватних архівах. Не всі з них є повністю систематизованими і детально описаними, але варто зауважити, що значні зрушення в цьому все ж відбуваються.

На сьогодні ми не можемо достеменно уявити всю повноту музичного життя того часу, оскільки більшість творів не виконуються та не займають реального місця серед концертних програм Львова та України, а отже не мають істотного впливу на нашу музичну культуру сьогодні (хоча треба зазначити, що окремі випадки видання та виконання цієї спадщини все ж існують і це не може не тішити). Що це? Мертві рукописи, які не пережили свій час, чи цінні артефакти української музичної культури? Думаємо, що ні в кого не виникне сумнівів, що це той пласт нашої історії, який в силу історичних та соціально-економічних обставин опинився в маргінальному становищі, а повне і систематичне вивчення його дозволить нам самим краще усвідомити тяглість української музичної традиції, її повноту та самодостатність. Раз і назавжди відкинути власну постколоніальність та рухатись далі.

Постать Порфирія Бажанського, є показовим прикладом того, що на нас чекає ще багато відкриттів в українській музиці.

Детальніше про Порфирія Бажанського читайте в наших наступних блогах.

Іван Остапович, диригент.

Тарас Демко, культурний менеджер, філолог.