Весна вгамувалась

Це воістину символічний “компроміс”, яким завершується тривала історія взаємин українських поп-зірок і політиків, що починалася з усвідомлення спільної мети і відповідальності, а закінчується звичним відвідуванням ярмарку, де можна щось купити, а щось продати.

Чимало вітчизняних політичних технологів, на мою думку, катастрофічно переоцінюють сьогоднішнє значення безпосередньої агітації, яка відбувається у форматі поп-концертів. Ефективність такого методу залучення нових прихильників прорахувати неможливо, проте в основі його – відрижка революційних протистоянь зразка 2004 року, коли перебування того чи того артиста в одному з двох таборів мало неабияке значення; вперше в історії вітчизняного шоу-бізнесу артисти постали не тільки перед звичним комерційним вибором, – суспільство вбачало у кожному жесті підтримки чи антипатії  насамперед особисте волевиявлення. Нікому б і на гадку не спало зважати на гонорари Наталі Могилевської чи Святослава Вакарчука як на виправдання чи достатнє пояснення їхньої участі у політичній боротьбі.

Для багатьох поп-зірок тодішній вибір перетворився на непростий шлях подальшого порозуміння і зі своїми прихильниками, і з “дружніми” політиками, і, що найважливіше, з власними очікуваннями та амбіціями. Хтось «сходив» у Верховну Раду, хтось вийшов на станції “Розчарування”, а хтось і далі регулярно виходив на сцени, прикрашені партійними знаменами і символами. З кожним роком спогади про те, хто кого підтримував 2004-го, втрачали сіль і вкривалися милосердним шаром суспільної амнезії. Таке враження, ніби цей досвід став звичайним непотребом, баластом кар’єрного поступу, якоюсь надокучливою комахою, що заважає спокійно їсти гамбургер.

 

Чимало вітчизняних політичних технологів, на мою думку, катастрофічно переоцінюють сьогоднішнє значення безпосередньої агітації, яка відбувається у форматі поп-концертів.

 

Теперішній тур на підтримку великого червоного серця з зашитою в нього Україною, до якого долучилися поп-таланти з діаметрально протилежними ще вчора (а для когось – вічність тому) політичними поглядами, остаточно доводить, що принциповість можна регулювати в надзвичайно широкому діапазоні – від брехні самому собі до уявних компромісів з громадською думкою. Чи можна було ще кілька років тому уявити, як на одну сцену у спільному ідейному пориві  вийдуть екс-нардеп від “Нашої України” та співочий символ ПР? І чи варто наголошувати, що “ідейний порив” з такою ж легкістю міг би загнати цю публіку не у велике червоне серце, а й викинути на інші береги? А втім, саме уявлення про “протилежні береги” вивітрилося, вже й річки тієї немає. 

Перші наслідки такого “сценічного об’єднання” очевидні. Крихка довіра до голосу “зірки”, яка нібито здатна сказати щось більше й важливіше, ніж “де ваші руки?”, знову сягне нульової позначки, а теза про тотальну продажність артистів повернеться у масову свідомість, ніби й нікуди не відлітала тоді, 2004-го.

А може, не було ніякого впливу артистів на публіку? Може, це така задавнена галюцинація? Може, людям насправді байдуже, що там торочать ті співаки – аби тільки частіше виступали “на шару”? Та ж ні. Дозволю собі один кумедний спогад. Восени 2004-го я працював у газеті, яка відчайдушно намагалася бути політично незаангажованою.

 

Чи можна було ще кілька років тому уявити, як на одну сцену у спільному ідейному пориві вийдуть екс-нардеп від “Нашої України” та співочий символ ПР?

 

І коли був потрібен коментар на “слизьку тему”, одразу хтось пропонував: “А давайте запитаємо в Олега Скрипки! От хто рубоне правдою межи очі!”. Мабуть, це була не єдина газета в Україні, яка задовбувала Олега проханнями про коментар “на злобу дня”. Звісно, не лише його. Але ці коментарі були важливі – і для ЗМІ, і для суспільства. Ще важливіше було усвідомлювати, що серед популярних діячів культури є люди, від яких варто чекати чесних слів та вчинків, і для яких принциповість – “вроджена вада”. Що тепер? Тепер учорашній нонконформіст, рокер, борець проти попси і загравань влади з митцями (нагадаю про відмову Скрипки від звання “заслуженого артиста”) також долучається до агітації за велике червоне серце, – ніби й не було резонансних висловлювань про розчарування в безглуздих політичних іграх, гострої критики “підсумків революції” тощо. Більше того: публічно відмовившись од участі в турі “З Україною в серці”, Скрипка натомість... здобувся на окремий тур у межах виїзного фестивалю “Рок-Січ”, який мандруватиме містами України під знаком того таки великого червоного серця. Це воістину символічний “компроміс”, яким завершується тривала історія взаємин українських поп-зірок і політиків, що починалася з усвідомлення спільної мети і відповідальності, а закінчується звичним відвідуванням ярмарку, де можна щось купити, а щось продати.