Від контрнаступу до оборони

30 листопада президент Володимир Зеленський виступив із заявою, яка фактично підвела риску під українським контрнаступом. Глава держави тоді перебував з візитом у Запоріжжі. Після наради з військовиками президент оголосив, що потрібно приступати до будівництва фортифікаційних споруд на всіх основних напрямках фронту.

Це рішення є правильним і відповідає реальному стану справ на фронті. Але воно також є дуже запізнілим. Заради об’єктивності, потрібно сказати: потужні фортифікаційні споруди треба було будувати ще у 2021 році. Тоді, коли у світових медіа почала з’являтися тривожна інформація про військові плани Росії проти України.

8 лютого 2022 року, коли до повномасштабного вторгнення залишалося трохи більше двох тижнів, в Офісі Президента озвучили цікаву статистику. У рамках програми «Велике будівництво» за 2021 рік відремонтували 7 тис. 288 км доріг державного та місцевого значення. У передвоєнному році видатки державного бюджету на будівництво доріг склали 132 млрд грн. Це майже втричі більше, ніж планувалося на початку 2021 року. Це серйозні цифри і в мирний час їх можна було б подати як одне з досягнень влади. Та не тоді, коли поруч з тобою неадекватний сусід, який стягує до кордонів свої армії.

Коли завершиться воєнний стан і відновиться повноцінний політичний процес, одне з головних питань, яке ставитиме суспільство нинішній владі – відсутність дій з будівництва оборонних споруд перед початком російського вторгнення. Зі суми у 132 млрд грн можна було спокійно виділити хоча б 10% на спорудження фортифікаційних рубежів поблизу україно-російського кордону. Провести мінування, збудувати бетонні укріплення, протитанкові рови та кілька смуг загороджень. Тоді б ворог точно не зумів так легко проникнути аж до самого Києва, окупувати частину Чернігівської та Сумської областей, прорватися мало не до центру Харкова, як на параді пройти до Херсона, Мелітополя, Бердянська та Енергодара.

Сучасний досвід російських окупаційних сил показує: в України було вдосталь часу для будівництва потужних оборонних ліній. Російські окупанти за кілька місяців до червня 2023 року спромоглися збудувати аж три лінії оборони і перетворити їх на потужну фортифікаційну систему. Треба чесно визнати: ворог не сидів, склавши руки, в очікуванні українського наступу. Він активно до нього готувався. Серйозна інформація про підготовку Росії до вторгнення з’явилася восени 2021 року. До 24 лютого ще лишалося кілька місяців. Однак з українського боку чомусь вирішили, що російська загроза радше примарна і будувати укріплення не на часі. Тому активно добудовували дороги. Така розстановка пріоритетів у подальшому мала дуже погані наслідки.

Фортифікаційні оборонні укріплення довели свою потрібність в умовах сучасної російсько-української війни. За умов переваги агресора в авіації, техніці, артилерії та живій силі заздалегідь підготовлені оборонні рубежі – обов’язкова умова, яка дає можливість стримати армію вторгнення. І в нас уже є частково успішний приклад такого стримування. Одна з причин того, чому росіяни досі не можуть захопити Донбас – наявність там українських оборонних споруд, збудованих ще після 2014 року.

Фортифікаційні споруди на Донбасі почали будувати після початку російсько-української війни. Станом на кінець літа 2015 року було збудовано три лінії протяжністю 600 км. На це витратили близько 850 млн грн. Загалом на трьох лініях оборони було зведено 300 оборонних споруд, з використанням 12 тисяч бетонних конструкцій. У подальшому фортифікаційні споруди на Донбасі вдосконалювалися. У медіа час від часу з’являлася інформація про укріплення бліндажів. Звісно, фортифікаційні лінії ЗСУ могли б бути більш потужними і краще обладнаними. Багато бліндажів споруджували за допомогою лісоматеріалів, а не бетону. А проєкт так званої «стіни Яценюка», на який витратили 2,5 млрд грн до кінця 2021 року, не перетворився на серйозну перешкоду для військ агресора. Однак відповідальні за це як минула, так і нинішня влада.

Хай там що, не зовсім потужні і не надто досконалі українські фортифікаційні споруди на Донбасі зіграли свою роль у стримуванні російських загарбників. Саме завдяки їм російські війська після 24 лютого 2022 року просувалися надто повільно на цьому напрямку фронту. Ворог кинув великі ресурси на захоплення Донбасу і давно поставив за мету захопити всю територію Донецької області. Проте ця мета досі не реалізована. А Росія втратила на Донбасі десятки тисяч своїх солдатів і тисячі спаленої техніки. І продовжує їх втрачати, безжально кидаючи своїх військовиків під вогонь ЗСУ.

Перехід до стратегічної оборони не означає неможливість ведення наступальних дій. Однак допомагає зберегти солдатів і нанести значні втрати ворогу. В умовах, коли противник переважає тебе за різними параметрами – це єдиний спосіб його зупинити. Неписане правило успішного прориву оборони вимагає від атакуючої сторони як мінімум трикратної переваги над противником на напрямку основного удару. Росія продемонструвала стійкість до санкцій (зокрема, через слабкі механізми контролю і численні лазівки). Її військово-промисловий комплекс дійсно наростив виробництво. Але можливості агресора не є безмежними. Чи зможе він сформувати вирішальну багатократну перевагу сил і засобів, щоб прорвати кілька оборонних ліній? Сумнівно, якщо це будуть справді якісно збудовані і потужні фортифікаційні споруди. А ось зазнати величезних втрат – цілком.

Нещодавно німецьке видання Bild опублікувало цікавий матеріал. У ньому йдеться про те, що Україна ухвалила рішення змінити стратегію. Зараз пріоритет Києва – знищення якомога більшої кількості російських солдатів з мінімальними втратами в українській армії. Натомість відвоювання окупованих територій не є зараз основною метою української армії. Захист нинішньої лінії фронту – теж не головна мета ЗСУ. Пріоритетом є саме знищення якнайбільшої кількості російських військовослужбовців з мінімальною кількістю втрат в українській армії. За таких умов російський наступ має провалитися, не досягнувши стратегічних цілей. Що ж до часу, коли ЗСУ сконцентруються на утриманні і поверненні окупованих територій, то він настане тоді, коли росіяни втратять достатньо техніки і людей. А Україна отримає зброю, яка змінить правила гри і дозволить перехопити ініціативу. Інше німецьке видання Welt пише про те, що нинішній перехід України до оборони є тимчасовим. У 2024 році ЗСУ нібито спробують перейти в новий наступ, але він відбуватиметься в більш маневреній формі. Та для цього потрібно достатньо зброї і боєприпасів. А також – зберегти боєздатність військових частин.

Військова наука до певної міри цинічна і жорстока. Виснажити і розгромити військові сили ворога є більш пріоритетним завданням, ніж втримати, захопити або визволити територію. Німеччина програла Першу світову війну і капітулювала. Хоча армії союзників на момент завершення бойових дій навіть на ступили на її територію. Російська імперія також мала величезний людський і матеріальний ресурс та планувала загарбання нових територій на початку ХХ століття. Але впала під тиском внутрішніх протиріч.

На жаль, в Україні багато рішень військового плану ухвалюють із запізненням. Але так як ворог вчиться на нашому досвіді у застосуванні нових видів техніки та озброєнь, так і ми маємо вчитися на його досвіді. Відкинути політичну доцільність у військовому плануванні і підходити до нього з точки зору раціональності, холодного розрахунку та здорового глузду. Тоді є шанс, що агресор, який налаштувався на довгий марафон і вже розмірковує над тим, коли захопить нові території, сам потрапить у пастку.