У 2022 році Україна здивувала весь світ успішною боротьбою з російськими загарбниками і зірвала кремлівський бліцкриг. Тоді, на хвилі втечі російської армії з-під Києва, успішної наступальної Харківської операції та звільнення Херсону, майбутнє здавалося доволі оптимістичним. Однак зараз, наприкінці 2023 року, суспільні настрої в Україні змінилися, стали більш обережними і тривожними. І на це є вагомі підстави.
Агресор, який, здавалося, був на шляху до поразки, за останній рік зумів значно наростити обсяги військового виробництва. Українські Збройні сили поступово втратили технологічну перевагу там, де її мали. Зокрема, у застосуванні дронів. А ворог, попри великі втрати техніки, не демонструє ознак виснаження. Навпаки, перехопив стратегічну ініціативу і намагається запекло штурмувати українські позиції. Що ж сталося за цей відносно невеликий проміжок часу? Чому Україна, яка на перших порах демонструвала значно вищий рівень ефективності та креативу, починає відставати від ворога по низці напрямків?
Одним з головних чинників, який забезпечив Україні перемогу на початковому етапі війни, була широка залученість до справи підтримки армії громадянського суспільства. Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, українська влада не була готовою до відсічі агресору. Виділення додаткових коштів на армію постійно відкладалося. Ракетні програми буксували. Багато заводів «Укроборонпрому» працювало лише кілька днів на тиждень. На новітні військово-технічні розробки постійно не вистачало коштів. Оборонні фортифікаційні споруди не будувалися, хоча перші тривожні сигнали про підготовку Росії до вторгнення стали просочуватися ще з весни 2021 року. Формально, ситуація складалася сприятливо для агресора. Але Москва не врахувала волі української нації до спротиву.
Українська нація згуртувалася заради однієї мети. Волонтерство стало справжнім національним феноменом. У перші дні, тижні та місяці великої війни громадянське суспільство підставило плече не зовсім ефективній та неповороткій державній машині. З 24 лютого 2022 року українці задонатили понад 100 млрд грн на допомогу ЗСУ. Волонтери взяли на себе значну частку забезпечення військовослужбовців усім необхідним. Швидка мобілізація суспільства допомогла Україні зірвати бліцкриг та відкинути ворога зі значної частини окупованих територій. Крім цього, виявилося, що ЗСУ на першому етапі війни обрали правильну і більш гнучку тактику. А ще українська армія могла похвалитися використанням сучасних дронів, які частково компенсували дефіцит військової потуги. Та станом на кінець 2023 року багато що змінилося не на краще для нас.
Ворог відійшов від шоку 2022 року. Не можна стверджувати, що Росія здійснила технологічний прорив. Її основна перевага зараз – здатність масштабувати військове виробництво. Противник не відзначається креативом. Але чудово навчився копіювати вдалі рішення і технологічні підходи. З подальшим їх масштабуванням. Можливо, «Шахед» не найгрізніша та не найефективніша зброя. Однак здатність виробляти велику кількість цих безпілотників компенсовує їхні вади. Противник бере не якістю, а кількістю, запускаючи десятки одиниць дронів. Те саме стосується «Ланцетів» та «Орланів». Також Кремль працює на майбутнє і вже замовив у Китаї велику партію дронів, спорядження та амуніції. Ворог активно розбудовує власну промислову базу, де виробляють дрони, керовані боєприпаси, ремонтують літаки, гелікоптери, бронетехніку. Супутникові знімки фіксують появу нових цехів та ангарів на підприємствах ВПК. Також Москва заявила, що з наступного року вироблятиме власні морські дрони. ВПК агресора демонструє ознаки нарощування потужностей і вдало обходить санкції. Але все це неможливо здійснити без централізованого підходу та втручання уряду.
Волонтерство і допомога армії – річ корисна і потрібна. Але одним волонтерством чи донатами на ЗСУ війну не виграти. Волонтери не збудують нових заводів з виробництва зброї. Не придбають за свої кошти літаки F-16 чи танки «Абрамс». Не привезуть військовикам ракет, здатних долетіти до Москви і військових промислових заводів на Уралі. Не замовлять з-за кордону велику партію боєприпасів і не виготовлять сотні тисяч обіцяних українською владою дронів. Волонтери свою головну функцію виконали ще на початку війни. Вони дали українській владі оперативний час для того, щоб перелаштувати роботу на військові рейки, оговтатися від шоку і налагодити ефективну діяльність міністерств та відомств. На жаль, українська влада не продемонструвала, що здатна швидко реагувати на виклики. Натомість вона погрузла в низці корупційних скандалів і допустила багато прорахунків, надміру сподіваючись на зовнішню допомогу і надто мляво працюючи над збільшенням власної військової потуги.
Масове виробництво зброї, танків, літаків, артилерії та поява новітніх зразків озброєнь під час Другої світової війни стали можливими лише завдяки централізованій цілеспрямованій роботі урядів воюючих країн. Саме уряди США, Великої Британії, Третього Райху, СРСР забезпечували армію всім необхідним. Координували випуск зброї, освоєння нових видів техніки. Вкладали гроші в її модернізацію. Будували великі заводи з виробництва озброєнь. Забезпечували роботою мільйони осіб, які працювати на військово-промисловий комплекс. При всій повазі до винахідницького таланту окремих талановитих вчених чи інженерів, без організаторської централізованої діяльності урядів не було б випущено десятки тисяч літаків і танків. Не з’явилися б перші ракети ФАУ-1 та ФАУ-2 чи перші літаки з реактивним двигуном. А «Мангетенський проєкт» з розробки ядерної бомби гарантовано зазнав би краху, якби не координувався і не фінансувався американською владою.
Зараз лунає багато критики на адресу місцевого самоврядування. Мовляв, замість закупівлі дронів посадовці кладуть бруківку. Але, визнаючи проблеми в роботі місцевого самоврядування, варто відверто сказати: займатися військовим виробництвом чи забезпечувати військові частини технікою – це не його функція. Ну не може Київ чи Львів придбати за кошти міського бюджету кілька літаків-винищувачів, танковий батальйон чи купити систему ППО для власного захисту. Місцеве самоврядування навіть не здатне профінансувати купівлю ударних дронів. Бо це не його завдання. Справою забезпечення армії має займатися уряд і Міністерство оборони. Не потрібно перекладати відповідальність на місцеву владу там, де існує відповідальність центральної влади. Якщо місцеве самоврядування буде зайняте пошуком військової техніки і боєприпасів, нам точно не виграти війну.
Великі війни виграють не просто свідомі патріотичні громадяни, не волонтери, а ефективні держави. Уряди, які здатні масштабувати виробництво, переформатувати економіку, залучити фахівців та професіоналів задля досягнення технологічних проривів. І спрямувати всі зусилля на перемогу, відкинувши внутрішню політичну конкуренцію та дріб’язковість.
Ми використовуємо