Від телемарафону до реальності

В останні дні тривожної осені 2023 року влада нарешті повідомила українцям важливу інформацію, яка справила неабиякий вплив на суспільство. Основна її суть зводиться до кількох простих, але фундаментальних за значенням меседжів. Україна у війні з російським агресором переходить у фазу стратегічної оборони і починає будівництво фортифікаційних споруд від північно-західного кордону до Донбасу та Запорізької області. Контрнаступ ЗСУ, який тривав влітку та восени, не приніс бажаних результатів і прориву лінії фронту. Настав час змінювати стратегію і ухвалювати нові рішення.

Такі новини різко контрастують з оптимістичним потоком інформації, яку багато днів і місяців продукував «єдиний телемарафон». Сприйняти їх важко і певною мірою боляче. Адже для цього потрібно зруйнувати сформовану картину уявного світу, яку малювала офіційна пропаганда. Розпрощатися з мріями і сподіваннями на швидке завершення війни і прорив української армії до Азовського моря та до Криму. Покінчити з ілюзіями, що Росія от-от зазнає поразки і розвалиться, а Путін уже перебуває на смертному ложі.

Експерти ще минулого року звертали увагу, що після перших місяців війни телемарафон вичерпав своє головне призначення і має зникнути як явище в українському медіапросторі. Але влада вирішила інакше. Очевидно, чиновники Офісу президента порахували, що телемарафон є хорошим засобом агітації задля підтримки високих рейтингів. Крім того, контроль інформаційного поля також означає контроль політичного поля. Це свого роду запорука, що на горизонті раптово не з'явиться політик, який може кинути виклик чинному президентові. Тому влада вирішила, що телемарафон має й далі працювати, а опозиційні телеканали мають перебувати під негласною забороною.

Відтоді телемарафон став потужним інструментом пропаганди і викривлення реальності. Формально його мета ніби виглядала благородно: підтримувати позитивний настрій українців, віру у швидку перемогу. Гуртувати громадян навколо влади і висміювати ворога. Насправді ж він все більше віддалявся від реального життя та поступово перетворився на засіб продукування надміру оптимістичних однобоких новин і підтримки інфантильного способу мислення серед громадян. А ще став інструментом для радикального обмеження будь-якої критики, там де вона насправді потрібна та доцільна.

З іншого боку, телемарафон виконував функцію самозаспокоєння і розслаблення не тільки для суспільства, а й для української влади. Коли ти постійно бачиш новини під певним кутом зору, то починаєш у них вірити. Тим більше, коли вірити дуже хочеться. Коли ти існуєш у теплій медіаванні, то не дуже хочеться слухати та сприймати проблеми, які накопичуються і не вирішуються.

Той, хто відповідає за інформаційну політику телемарафону, зробив ведмежу послугу Україні, займаючись піаром контрнаступу. І для українського суспільства, і для української армії, і для української влади. Що розповідали на телемарафоні? Ще з осені минулого року там займалися анонсуванням великого контрнаступу і висміювали російську мобілізацію. Причому вдавалися до таких подробиць, що навіть найтупіший Генштаб міг би зрозуміти напрямок основного удару ЗСУ і вжити необхідних заходів.

Важко собі уявити, щоб англо-американські союзники, готуючись до висадки в Нормандії у червні 1944 року, розпочали велику інформаційну кампанію про цю видатну подію за пів року до її проведення. Все виглядало з точністю до навпаки. Будь-яка інформація про дату і місце десантування військ союзників всебічно маскувалася. Вермахт намагалися ввести в оману і змусити повірити в те, що висадка відбудеться в районі протоки Па-де-Кале. Ніхто не хвалився тим, яка військова техніка і сили будуть задіяні у цій грандіозній операції. І в який спосіб буде вирішена проблема відсутності зручних портів на узбережжі Нормандії. Але на телемарафоні всіляко аналізували нову техніку, яка має надійти на озброєння ЗСУ, і як вона має допомогти прорвати російську смугу оборони в напрямку до Азовського моря. Улюбленою справою також були прогнози, коли ж саме українські війська досягнуть Криму.

Коли контрнаступ нарешті розпочався і зразу ж стало зрозуміло, що українські військові зіткнулися з великими труднощами, телемарафон продовжував свою дивну інформаційну політику. Звіти Міноборони з фронту виглядали надто штучно і надто оптимістично. Значного поширення набула практика вживання евфемізмів. Наприклад, часто звіт за день зводився до такої фрази «українські сили мали успіх у певному напрямку». Те, що цей «успіх» вимірювався великими втратами і просуванням лише на кілька сотень метрів, до уваги не бралося. Також можна було почути, що українська армія вже прорвала основну лінію оборони російських загарбників. Про те, що сталося це тільки на дуже вузькій ділянці фронту і що попереду на ЗСУ чекали ще як мінімум дві лінії, не згадувалося. Цим створювалося хибне враження і помилкові надто завищені очікування в суспільстві. Так тривало кілька місяців. Частина суспільства надалі вірила в те, що казали з екранів телевізора. І щиро чекала на те, що російський фронт от-от рухне, а ЗСУ вийдуть до Азовського моря і Криму. Та літо змінилося осінню, а прориву не сталося. І поступово навіть найбільших оптимістів стали навідувати сумніви.

Сила чи мудрість влади полягає не в тому, щоб приховувати від нації неприємні новини або тривожні тенденції. Не в тому, щоб забороняти конструктивну критику. І не в тому, щоб ставитися до своїх громадян як до слабохарактерних розніжених осіб, які не здатні усвідомлювати труднощі на шляху до цілі. Українці – це не діти і не представники «покоління сніжинок». То навіщо ставитись до них як до слабохарактерних? Навпаки, влада отримала б додаткові бали довіри, якби чесно і відверто говорила про наявні проблеми і тривожні тенденції. Адже визнавати власні помилки і бачити об’єктивні перешкоди – це теж прояв мужності. Якщо чітко усвідомлюєш проблеми, то починаєш шукати шляхи їх вирішення.

Нині сумна реальність полягає в тому, що контрнаступ не досяг поставлених цілей. Росія взяла курс на тривалу війну на виснаження і демонструє певні успіхи на шляху мілітаризації своєї економіки та налагодження військового виробництва. Також ворог вчиться на помилках і бере на озброєння українську військову тактику та методи ведення бойових дій. Чи є в цьому щось дивне? Чи варто від цього впадати у відчай і паніку? Ні, адже ми воюємо зі серйозним противником. Дивним є намагання ігнорувати цей факт чи приховувати його від своїх громадян. Якби телемарафон був наближеним до реальності, то сприймати інформацію про те, що Україна переходить до стратегічної оборони було б значно легше. Можливо, влада також демонструвала б більше гнучкості та швидкості, реагуючи на динамічну зміну умов війни. Активніше розвивала б українські військово-технічні можливості, не ухвалювала сумнівних з військово-оперативної точки зору рішень.

Українське суспільство дуже довго намагались тримати у заколисаному стані позитивних новин. Розмовляли з ним, як з дитиною, яку не можна засмучувати і лякати. Розважали байками про чмобіків, тупий російський генералітет і ні на що не здатну російську армію, яка от-от розвалиться. Хоча недооцінка ворога – це найгірше, що може бути під час війни. Настав час усім нам повертатись з паралельного вигаданого світу телемарафону в реальне життя.