Від Сайгона до Сеула

В останні тижні тема переговорів – чи то майбутніх, України з країною-агресором за посередництва третьої сторони, чи то умовно поточних, України зі Сполученими Штатами Америки щодо різних угод – затьмарила події на фронті, успіхи на одній його ділянці, проблеми на іншій. Іноді складається враження, що війна справді зупиняється, і все залежить від того, як, у якому форматі вона зупиниться (і більше не відновиться). Звісно, це не так. Війна триває, військові гинуть, окупант продовжує наступати і відступати. І так триває і триватиме незалежно від того, на яких умовах Зеленський із Трампом домовляться про рідкісноземельну угоду. Але, як завжди в таких історіях, є одне «але».

Це «але» полягає в тому, що в будь-якому разі, за будь-яких умов, угод і домовленостей Україні потрібна підтримка Сполучених Штатів Америки. Про це не просто шепче – кричить уся історія повоєнного світу, в сенсі після Другої світової війни. Одним із перших конфліктів часів Холодної війни (чи вже варто говорити «Першої холодної війни»?) стала війна на Корейському півострові. Війна, яку південна, капіталістична частина колись єдиної Кореї майже програла. Майже – бо в ситуацію втрутилися американці. Потім, звісно ж, до учасників війни додалися й комуністи – і радянські, і китайські, тож остаточного звільнення Кореї від червоної пошесті не відбулося. Але Республіка Корея, яка була сформована за результатами тієї війни, досі існує. І не просто існує, а непогано почувається, небезпідставно вважаючись одним з «азійських економічних тигрів».

До речі, американські війська досі є на території Південної Кореї. Небагато, якихось 25 тисяч – але, звісна річ, це в умовах мирного часу, бо в разі початку війни збільшити контингент на вже підготовленій для цього інфраструктурі значно простіше, ніж будувати все з нуля.

А була в Азії ще одна країна, розділена на дві частини – капіталістичну і соціалістичну. Ця країна – В’єтнам. Де на Півдні була країна з вільною ринковою економікою, а на Півночі – комуністична диктатура. Звісно, економіка Республіки В’єтнам трималася великою мірою на американських грошах. Звісно, рівень корупції в Південному В’єтнамі був зовсім не американський. Словом, проблем у країни зі столицею в Сайгоні вистачало. Та все ж це була частина західного, вільного світу.

А потім її не стало. І міста Сайгон не стало. Замість нього тепер – населений пункт, названий на честь комуністичного диктатора Хо Ши Міна. Населений пункт, у якому мешканців того, досоціалістичного Сайгона майже не залишилося. Бо тоталітарна Північ, яку підтримувала країна зі столицею в Москві, майже відразу порушила умови Паризької угоди і відновила війну проти Республіки В’єтнам. А після захоплення Сайгона розпочався добре відомий кожному українцю «червоний терор». У якому «табори перевиховання» були найменшою проблемою мешканців ще вчора вільного від комунізму В’єтнаму.

Чому ж так сталося? Бо Сполучені Штати з якихось своїх причин – масові протести, проблеми з економікою – перестали підтримувати Республіку В’єтнам. А СРСР і КНР не перестали підтримувати «Демократичну Республіку В’єтнам». Тому Республіка Корея – існує. А Республіки В’єтнам – немає і ніколи вже не буде. І тих сотень тисяч, мільйонів людей, яких знищили тільки тому, що вони хотіли жити у вільному світі, їхніх нащадків – не буде.

А можна не ходити аж так далеко, а згадати зовсім свіжу історію. Історію країни під назвою Афганістан, яка зникла буквально за кілька тижнів після того, як звідти пішли Сполучені Штати. На її місці з’явився середньовічний покруч, який у ХХІ столітті не вважає жінок за повноцінних людей.

Звісно, у всіх цих історій є купа супутніх факторів. І Республіка В’єтнам, і доталібська Ісламська Республіка Афганістан не особливо й опиралися своїм агресорам. І в’єтнамські комуністи, і афганські таліби – це не якісь там чужоземні зайди, а ті самі в’єтнамці й афганці (пуштуни), як і ті, які не хотіли жити в комуністичному пеклі чи ісламському середньовіччі. Та головний підсумок усюди один і той же. Там, де Сполучені Штати Америки, не якась інша країна західного світу, а саме США – продовжили підтримувати місцеве прагнення до свободи, ті країни залишилися на політичній мапі світу. А така країна, як Німеччина, взагалі повернула собі велику частину територій (не всі, Східна Пруссія та Верхня Сілезія, де не залишилося німців, так і залишилися відрізаними назавжди шматками Німецької імперії).

Ті ж країни, які боролися чи принаймні намагалися боротися за своє існування без підтримки Сполучених Штатів, – зникли. Тож якщо вам не подобається ідея перемир’я по лінії фронту, якщо вам не здається збереження України як незалежної держави – перемогою у цій війні, просто порівняйте Київ зі Сеулом і Сайгоном. І побачите різницю.

Ні, цей текст не означає, що треба миритися з усіма захцянками нинішнього глави Білого дому. Це означає, що іншого варіанта в ситуації, коли проти тебе уже не просто варвари, на боці яких стоїть Кремль, а сам кремлівський тиран, не існує – тільки змусити Сполучені Штати залишитися на твоєму боці. Тільки ця країна, за усієї поваги до інших західних членів ядерного клубу, може бути гарантом існування вільних людей на межі з тоталітарною частиною планети. Так вже історично склалося, і від цього не може нікуди дітися навіть Ізраїль, більше за якого над власною обороною, мабуть, не працює ніхто в західному світі.

Трамп – не вічний. Венс може взагалі не стати президентом. А от Україна має існувати. Бо іншого дому для багатомільйонного народу у світі просто не існує. Та й не хочеться бачити, як цей народ – який уже довів своє право на життя – перетворюється на «людей у човнах». До речі, тих людей, південнов’єтнамських утікачів, рятували, зокрема, й американські військові кораблі. Вони, ті люди, вижили і навіть потрапили у вільний світ, про який так мріяли. Але перестали бути громадянами країни зі столицею в Сайгоні, а стали маленькими частинками інших націй. І американської теж.

Київ має стати Сеулом, а не Сайгоном. А до цього є лише один шлях. Яким би важким і часом нестерпним він не виглядав.