Кожен з нас Чіполла

Ще одним піком популярності президента України Володимира Зеленського став час після повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну. Його обличчя було на шпальтах всіх світових ЗМІ, а виступи розбирали на цитати. Шанувальники порівнювали Зеленського з прем’єром Великої Британії часів Другої світової війни Вінстоном Черчиллем. Це збіглося з розчаруванням західних суспільств їхніми політиками. Через вік чинного та ймовірно наступного (вже чинного) президентів США, навіть почали тиражувати «меми» про Зеленського як наступного президента цієї країни.

Тоді це викликало посмішку. Проте в кожному жарті лише частка жарту. Із певними умовностями з тезою, що «Зеленський» переміг на останніх президентських виборах у США все ж можна погодитись.

Риторичні танці «позасистемних» джокерів

Трамп напередодні його каденцій і Зеленський перед своєю не були системними політиками. Обоє, більше чи менше, відомі як бізнесмен й актор. Поведінка в них відповідна та виборчі кампанії будували, виходячи із цього й, очевидно, несприйняття елементів сталого ладу, методів класичної політики. Володимир Зеленський називав себе «вироком» старій системі, був проти всього поганого і за все хороше. Він «нікому нічого не винен», але політика так не працює. Дональд Трамп говорить про все і ні про що. Його важко сприймати, ще важче йому довіритись. Зараз він «робить Америку великою», а завтра запропонує американцям розплатитись за свою митну війну зі світом. На рівні риторики й підходів у цих політиків багато спільного.

Володимир Зеленський йшов у владу як політик миру. Тема завершення війни була стрижнем його передвиборчих обіцянок. Зеленський запам’ятався наївними й безглуздими фразами про мир, який він хотів побачити «в очах Путіна» і «сходження посередині». Це супроводжувалось брудною грою проти конкурента і попередника, п’ятого президента України Петра Порошенка. Команда Зеленського прямо і через сумнівні ресурси (як депутат від партії «Слуга народу» Олександр Дубінський) закидала Порошенку бізнес на війні. Це не аргументували і за Дубінським поросли золоті лози корупційної й антиукраїнської діяльності, але свою функцію він виконав.

За час першої каденції Трамп запам’ятався хіба антиконституційним прагненням втримати владу будь-якою ціною. Тому й нову виборчу кампанію будував на утопічній і незрозумілій ідеї «Великої Америки» (Зеленський мав Україну своєї мрії), дискредитації, навіть очорненні, опонента – чинного на той час президента США Джо Байдена. Досить тези, що війна не почалась би за президенства Трампа. Хоча це квіточки – у репертуарі Трампа є гірше. Й діставалося на його шляху до гори Рашмор всім лідерам демократів. Висловлювання про Джо Байдена й Камалу Гарріс були принизливими й образливими. Як і у випадку зі Зеленським, критика опонентів не без підстав – Порошенка і Байдена є за що сварити. Проте в обох випадках переступали межу, маніпулювали. Критикуючи опонентів, Зеленський і Трамп не пропонували нічого натомість. Лише гучні голі абстракції. Перший співав про ефемерну велич Америки. Другий «змінював Україну з нами». Обоє миттєво завершували війну. Жоден не говорив про механізми досягнення цілей. Лише співзвучні з очікуваннями виборця заяви, мед для вух і душі обивателя.

Проте одним рішенням президента «лікарі та вчителі отримувати реальну зарплату» не будуть. Лише його волі мало, щоб корупціонери отримали «реальні строки». Особливо, якщо її й нема. Карпатські ліси більш недоторкані, ніж депутати... Це не падає з неба, а потребує системної роботи і розуміння процесів. Про бабусь з «гідною пенсією, а не інфарктом від рахунку за комуналку» і згадувати не варто. Особливо на тлі інфляції, зростання комуналки, низьких (за винятком прокурорів-«інвалідів» і високопосадовців) зарплат і пенсій, падіння платоспроможності людей. «Україна найближчого майбутнього» Володимира Зеленського на практиці виявилась зовсім не такою, як у передвиборчих популістичних гаслах.

Може, озвучене дійсно є «не просто програмою» президента Зеленського, а «його цінностями». Напевне, він таки хоче «України, з якої не поїдуть наші діти». Проте з України їдуть і діти, і дорослі. Ситуація непроста. Це не наслідок дій винятково Зеленського і не лише з ним пов’язане – у країні війна. Проте все дуже контрастує з раєм на землі, образ якого малювали його політтехнологи перед виборами. Зеленський цю картинку підтримав і пішов на обман виборця. Не єдиний за час каденції, і це завжди буде на відповідальності президента.

Як Америка встала з колін… і сіла на корабель Чіполли-Трампа

Володимир Зеленський подолав в Україні бідність. Владімір Путін взяв Київ за три дні. Чекаємо, коли Дональд Трамп поверне Америці велич. Одну «потужну» країну «правітєльство» вже три десятиліття «піднімає з колін». До них хоче приєднатися Трамп і його команда «видатних» винахідників. Що політика – це про найефективніші механізми вирішення актуальних проблем, пошук шляхів досягнення практичних цілей, усі забули. Тепер як не будівництво велике, то Америка.

Значне інтелектуальне задоволення дарує прочитання автобіографії прем’єр-міністра Великої Британії 1997-2007 років Тоні Блера. Його «Шлях» є свідченням професіоналізму, постійної й наполегливої роботи над собою, особистого переживання кожного питання, з яким довелося працювати. Можна не приймати політику Блера чи не поділяти його цінностей, але у фаховості йому не відмовиш. Жодного вирішення проблем наскоком чи «по приколу», обіцянок повернути Британську імперію і тому подібного. Має спогади і голова НБУ (1993-2000), прем’єр-міністр (1999-2001) та президент України (2005-2010) Віктор Ющенко. Це чи не найважливіша фігура політичного життя України часів незалежності, візіонер, який утверджував національну ідею. Він перший вдарив по колоніалізму й рашизму в Україні. «Недержавні таємниці» Ющенка відмінні від тексту Блера. Вони менш рафіновані і дуже колоритні, але там також чіткі інтенції цього політика, глибоке розуміння ним процесів, бачення куди йти і яку країну будувати. Будувати, а не спекулювати на задану тему.

Зараз це в минулому. Політика ХХІ століття – інший світ. Тепер на вершині не той, хто має відповідну освіту, бачення і пропонує ефективні рішення, а той, хто красиво озвучує те, що хоче почути виборець. Вміло і привабливо артикулює очевидне. Чіполла Томаса Манна, який заворожує натовп, розважає людей фокусами. Він знущається і принижує, висміює, провокує і заспокоює. Нічого не творить і не будує, нічого не пропонує. Просто бере харизмою і майстерною грою, що на межі реального й магічного, неможливого, але бажаного. Ніхто нічого не розуміє, обиватель борсається в павутині, а політик імітує і паразитує.

Пігулка популізму може й солодка на початку, але у тривалій перспективі веде до протверезіння і розчарування. Коли «завершення епохи бідності» не видно і велич Америки не повернулась, війна триває, а політик-популіст остаточно розгубив ниточки своєї гри, навіть до найбільших адептів такого Чіполли може прийти прозріння. Тим більше, що є не так багато варіантів, куди він може завести своїх глядачів. Озвучені ним «цілі» не мають нічого спільного з політикою і практикою життя. Вони нездійсненні. Якщо Придністров’я без газу, а Додон обіцяє швидко налагодити його постачання, якщо Трамп через тиск на Україну обіцяє завершити війну, яку почала Росія, якщо Зеленський обіцяє процвітання, а його фіскали вбивають підприємництво, за цим криється брудна гра… Цей колос на глиняних ногах обов’язково розвалиться. Питання коли і якою ціною.

Свої фокуси Чіполла виконував, будучи сумним. Він розумів, що його виступ закінчиться нічим. Наприкінці не країна сонця, а великий пшик. Подібне бачимо в останніх публічних виступах Путіна. Він говорить про «велич» і «тріумф», причини для гордощів, але каже це не в урочистій святковій атмосфері, а в гробовій тиші. Видавлюючи зі себе слова пригніченим голосом. Він розуміє, що його амбітні цілі недосяжні, а він – нікчема. Маючи можливості й ресурси, він так нічого й не збудував. Його країна, що б не розказувала пропаганда, є цвинтарем росіян. Смерть Російська Федерація несе всюди, куди приходить. Це приклад для всіх політиків-популістів. Для Трампа, який захоплюється Путіним. Можна спробувати зупинитись вчасно, або йти до кінця і досягнути берегів Наррагонії, країни дурнів, про яку ще в XV столітті писав Себастіан Брант. Путін уже там. Хто з політиків-популістів складе йому компанію, покаже час.