Відень – місто музикантів і… філософів?

Відень - визначне місто не лише Європи, але й світу. Це місто – найближче до нас з усіх нинішніх австрійських міст і географічно, територіально, і ментально, за духом.

Тому, напевно, чимало львів'ян встигли там побувати і полюбити це місто.

Крім того, тему Відня неодноразово зачіпали і в рамках "Австрійських вечорів": то були дуже розмаїті аспекти міста, яке, ймовірно, все одно залишиться невичерпним (кілька років тому, 2004-го, професор з "Політехніки" Богдан Черкес говорив про архітектурні особливості Відня, не так давно - ґерманіст, письменник Тимофій Гаврилів розповідав про невідомі сторінки історії, побуту і звичаїв міста, професор Любов Кіяновська - про життя української громади у Відні: товариство "Січ"). Зрештою, варто виділити ще один чинник: інтерес до Відня зовсім невипадковий хоча б з огляду на те, що найсуттєвіше майже у кожній країні відбувається саме в її столиці (тим більше, що впродовж тривалого часу Відень був столицею великої імперії).

"Місто музикантів і... філософів". Якщо перша частина цієї назви видається закономірною і слушною, то друга виглядає ризикованою, суперечливою, провокативною.

Але про все по порядку. Якщо говорити з максимально узагальненої позиції (що природньо для того, хто займається філософією), якщо судити про місто, скажімо, із позиції європейця, чи навіть із перспективи людини світу (тобто якщо задумуватися над запитанням про те, з чим воно асоціюється у суспільній, масовій свідомості), то Відень постане передовсім як місто музики і мистецтва, але перш за все таки музики. Не живопис, не архітектура, і навіть не література, а саме музика стала чимось на зразок "візитної картки" австрійської столиці.

 Торкаючись назви статті, варто також зауважити, що вона, будучи за тематикою, сказати б, топографічно-культурологічною, є перифразом, себто описовим висловом. Приклади перифразів можуть бути які завгодно, можуть походити з найрозмаїтіших сфер людської діяльності (так, гурт "Beatles" нерідко характеризують як "Ліверпульську четвірку"; Рим як "вічне місто", газ - "блакитне паливо"). Існують і перифрази, так би мовити, культурологічного штибу: Ваймар - "місто німецької класики", німці - "нація поетів і філософів" (перифраз, що закріпився за ними у золоту добу німецької культури - кінець ХVІІІ - перша половина ХІХ ст.).

 Коли ж у такий спосіб висловлюватися про Відень, то, як було вже сказано, його можна буде схарактеризувати як "місто музики" (чи музикантів). Думаю, значною мірою така характеристика залишається чинною донині. І справа, звісно, не стільки у великій кількості, скажімо, вуличних музикантів у місті, причому музикантів, як правило, дуже різнопланових і дуже майстерних. Йдеться про інше. Навряд чи можна знайти у світі бодай ще одне таке місто, яке було б настільки насичене, пронизане музикою. В одному місті (конкретніше - у його центральній частині) знайдемо місця, пов'язані з перебуванням і творчістю Гайдна, Моцарта, Бетговена, Шуберта, Брамса, Шопена, Дворжака, Сібеліуса, Брукнера, Штраусів, Малера. Нерідко це, здавалося б, зовсім непримітні, непоказні місця: скажімо, на меморіальній табличці Piaristenkirche - далеко не найвідомішої церкви у Відні - написано, що на органі цієї церкви Антон Брукнер складав іспит - і, здається, придворний капельмайстер Габсбургів озвучив фразу, яку й закарбували на цій табличці: „Er hätte uns prüfen sollen", тобто йшлося про те, що "він [Брукнер - А. Д.] мав би нас екзаменувати", а не вони - його.

Іншими словами, коли хтось приїздить до Відня, він має можливість ходити вулицями, бути серед тих каменів, яким ця музика належить первинно, перебувати під тим небом, де вона створювалась. "Для мене, - писав 1995 року російський філолог Сєрґєй Авєрінцев, - щось означає щодня проходити дорогою на роботу (факультет славістики на Spitalgasse - А. Д.) повз дім, де помер Бетговен, повз церкву (Dreifaltigkeitskirche на Alserstrasse - А. Д.), де його відспівували, і ловити за університетською будівлею силует дому, де одного часу Бетговен мешкав" (тут легко побачити, що насправді культурна пам'ять зберігається не лише з допомогою збережених і виконуваних творів, але й через усвідомлення причетності до певного простору і його атмосфери). Отож, саме під цим небом творилося чи не найважливіше, що стосується музики, принаймні класичної симфонічної (і значною мірою фортепіанної) в її класичні часи. І цю тезу важко заперечити.

 Сказане стосується передовсім другої половини XVIII - початку XIX століття, коли у музиці саме і з'явилася Віденська класична школа, її блискучі представники - Йозеф Гайдн, Вольфґанґ Амадей Моцарт, Людвіґ ван Бетговен, Франц Шуберт. Дивовижна духовна інтенсивність і насиченість, неймовірний сплеск духовної енергії! Тобто, якщо вдуматися, величезна частина того, що зараз називається "золотим фондом класичної музики", що становить предмет захоплення вже протягом двох століть, творилося протягом якихось п'ятдесяти років, причому в одному місті (зрештою, саме у межах цієї школи були створені жанри класичної симфонії, сонати, ораторії тощо).

 Відень віддавна був притягальним пунктом для багатьох талантів і обдарувань. Мабуть, у ті часи Відень був не просто містом музики, але й безперечною столицею музики. Невипадково ж німець Бетговен, а згодом ще один його співвітчизник - Йоганнес Брамс - приїжджали на постійне місце проживання саме сюди, до Відня (а згодом Теодор Адорно називатиме його "містом Бетговена і Брамса). 

 Звісно, можна згадувати пізніші часи - Антона Брукнера, Ґустава Малера, династію Штраусів, Альбана Берга, Арнольда Шьонберга (останні двоє - представники музичного експресіонізму, лідери "нової Віденської школи").

І все ж "зоряний час" Відня як столиці музики припадає на другу половину XVIII - початку XIX cт. Доволі тривіальним є пояснення, чому так сталося: зрозуміло, передовсім через духовні, ментальні причини (музикальну "пасіонарність" тодішніх австрійців і німців, хоча, звісно, такий феномен як духовний вибух - а це був справжнісінький духовний вибух! - годі передбачити.

 Проте не можна нехтувати й таку прозаїчнішу обставину як щиру прихильність, а відтак виявлювані покровительство й меценатство австрійських можновладців, які всіляко сприяли музичним талантам. Габсбурзький двір демонстрував м'які звичаї, вишукані манери, любов до музики, концертів, балів. Австрійські правителі відчували потяг до музичного мистецтва. Так, ерцгерцогиня Марія-Терезія полюбляла співати, акомпануючи собі на клавесині (до речі, Гайдн присвятив їй месу, а Бетговен - септет), Франц І грав на скрипці, ерцгерцог Йозеф ІІ також знався на музиці (до речі, вважається, що саме він сприяв тому, щоб Моцарт перейшов з італійської мови оперних лібрето до німецької. Та водночас саме йому приписують недолуге висловлювання про один із Моцартових творів, мовляв "Музика гарна, але занадто багато нот")...

Традиція підтримки музики "сильними світу цього" плекалася й далі. У цьому контексті можна надавати значення символу події 1991 року (тобто на 200-річчя смерті Моцарта), коли у кафедральному соборі святого Стефана (де Моцарта після його смерті відспівували) звучав "Реквієм" у присутності федерального президента (Курта Вальдгайма) і кардинала Відня, тобто представників верхівки світської і духовної влади.

Йозеф Гайдн був капельмайстером у князя Естергазі, Людвіґ ван Бетговен не міг не завдячувати такому аристократові, як Карл Ліхновскі. І хоча Бетговен часом висловлював невдоволення місцевими умовами (в одному з листів він скаржиться на вимушене перебування "серед австрійського варварства" - не забуваймо втім складнощі вдачі Бетговена, про що свідчить такий факт: протягом життя у Відні він понад десяток раз змінював помешкання, бо ніяк не міг знайти спільної мови з власниками квартир), все ж допомога віденської аристократії, зокрема Карла Ліхновскі, стала для нього передумовою розквіту генія. Та й учителі у Відні були першокласні - Гайдн, Сальєрі, Альбрехтсбергер (у кого з Віднем справді не склалося, то це у Фредеріка Шопена, який зовсім недовго жив в австрійській столиці і називав віденців пересічними доволі обмеженими людьми).

Перейдімо до "філософської" частини. Якщо у симфонічній, фортепіанній музиці Відень заявив про себе ще у другій половині ХVІІІ - на початку ХІХ століття, то вибух філософії (та й в інтелектуальному житті загалом) трапився аж на століття пізніше.

 У Відні на межі ХІХ-ХХ століть виявився сприятливий ґрунт для виникнення радикально нового. Про це свідчить Віденський модерн (Карл Краус, Альфред Льоос та інші) чи, скажімо, психоаналіз (Зіґмунд Фройд).

Тож асоціативний ряд, який стосується Відня, суттєво розширюється, доповнюється. Йдеться не тільки про Віденський класицизм у музиці, але й про Віденську школу філософії, точніше про Віденське коло (Wiener Кreis), чи, як часто говорять, Віденський гурток (до речі, збиралися члени гуртка у четвер, як дотепер у Львові проводили Австрійські вечори, хоча, звісно, зустрічі віденських інтелектуалів відбувалися частіше - щочетверга).

Коли говорити про Відень і філософію, незайве нагадати, що сама назва Відень (чи Wien, Vienna) походить від латинського топоніму Vindobona. Цей укріплений пункт у Верхній Паннонії був римським військовим табором, який заснували у І ст. н. е. і тісно пов'язувався з іменем Марка Аврелія - одночасно імператора і філософа-стоїка, такого собі "філософа на троні" (який помер неподалік від Відня 180 року). Так, знаменитий римський філософ має безпосередній  стосунок до історії Відня.   

Ще один достатньо несподіваний аспект до теми "філософія" у контексті Відня: у 20-х роках ХХ століття частим гостем в австрійській столиці була людина, яка шукала тут новаторські підходи у музиці; прагнучи до радикально нового, цей чоловік хотів долучитися до свіжих ідей музичного експресивізму, до музичного авангарду Берґа і Шьонберґа. Йдеться про визначного мислителя ХХ століття Теодора Адорно, який після того, як у нього, на жаль, не склалося з музичною кар'єрою, успішно займався, серед іншого, питаннями естетики і музики з філософської та соціологічної перспективи (з іронією відзначу, що такий підхід виглядає набагато ліпше, ніж шлях ще однієї людини, яка також хотіла стати митцем - щоправда, не музикантом, а художником, але знайшла компенсацію у політичній кар'єрі (йдеться про Адольфа Гітлера - у віденські часи ще Адольфа Шікльґрубера).

У двадцятих роках в австрійській столиці Т. Адорно довелося ознайомитися ще з однієї новаторською школою, тепер уже у філософії, - звісно, із філософією Віденського гуртка. Попри критику, яку він спрямовував проти надмірного сцієнтизму "віденців", Адорно підкреслював "надзвичайну важливість цієї школи". Принагідно наведемо його враження про Відень: "Я сумую за Віднем, містом, яке лають, допоки там знаходяться, але яке знову навчаєшся цінувати, покинувши".

Філософські "витоки" Відня новітнього часу треба пов'язувати з діяльністю двох ровесників (обидва народилися 1838 року). Перший з них - німець Франц Брентано (небіж знаменитого поета-романтика Клеменса Брентано). Пік його філософської діяльності припав саме на час перебування у Відні (з 1874 по 1895 р.) - спочатку як професора філософії, а згодом - як приватдоцента. Другий - австрієць Ернст Мах, який за первинними інтересами був фізиком (досі в аеродинаміці використовують число Маха), теоретиком науки, але згодом звернувся до філософії і, між іншим, політичної діяльності (деякий час його обирали депутатом австрійського парламенту).

Саме ці дві яскраві постаті чи не найбільше сприяли творенню нових ідей у філософії другої половини ХІХ - початку ХХ століття. Їх обох вважають предтечами феноменології. Крім того, їх зараховують, згідно із класифікацією англійського дослідника Пітера Саймонса, до провідних представників так званої "філософії роз'яснення", або, висловлюючись політично, "філософії Габсбургів". До репрезентантів "Габсбургів" у філософії Саймонс також зараховує Майнонга (який, до речі, народився у Львові), Твардовского, Лукасєвіча, Айдукевіча (всі вони були свого часу професорами Львівського університету), Шліка, Нойрата, Карнапа, Райхенбаха, Інґардена, Поппера та інших. Ця філософія протиставляється до "філософії втішання", або "філософії Гогенцоллернів" (сюди потрапляють Кант, Фіхте, Шеллінґ, Геґель, Фоєрбах, Маркс, К'єркеґор, Ніцше, Шелер, Гайдеґґер, Ясперс і т.д.).

 Повертаючись до Маха, варто визнати, що за всього внеску до царини фізики, мислитель найбільший слід залишив таки у філософії. Саме Мах вважається батьком Віденського гуртка, а ця обставина дуже значуща. Саме він висунув дуже продуктивну ідею про те, що догматизація науки є такою ж небезпечною, як і догматизація релігії; на думку мислителя, дух науки не має ставати рабом її правлячих інститутів. Згідно з Махом, метою науки є пошуки відповідей не на запитання "чому?", а на запитання "як?", тобто наука має стати "чистим описуванням". Нарешті, з іменем Маха багато хто, принаймні з-поміж представників середнього і старшого покоління наших співвітчизників, може асоціювати і діалектичний матеріалізм Владіміра Лєніна. Ключова теоретична робота Владіміра Лєніна - "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1909) спрямовувала вістря своєї критики передовсім проти філософії Маха. Лєнін, виходячи із принципу поділу всіх філософів на матеріалістів та ідеалістів і солідаризуючись із першими, різко критикував емпіріокритицизм австрійського мислителя з позицій діалектичного матеріалізму; намагаючись, серед іншого, перешкодити розповсюдженню махістських ідей в австромарксизмі і в середовищі російських марксистів. І суто топографічний момент: хто буватиме у Відні, може принагідно пройтися парком перед ратушею і знайти там погруддя Ернста Маха.

Віденський гурток як яскравий феномен інтелектуального життя Європи з'являється у 20-х роках ХХ століття. Однак підготовка починалася ще 1907 року - передовсім завдяки активній роботі професора математики Віденського університету Ганса Гана, якому й належить заслуга у створенні так званого протогуртка. Отже, ще напередодні Першої світової війни у столиці Австро-угорської монархії щочетверга увечері, в одному зі старих затишних кафе (на Währinger Straße) регулярно відбувалися зустрічі інтелектуалів, експертів у різних сферах знання, які обговорювали науково-теоретичні теми. Саме ці зустрічі стали прецедентом, без якого було б важко собі уявити виникнення школи, яка отримала назву Віденського гуртка. 

Якщо роль Гана (який після війни відновив роботу "віденців") можна вважати радше організаційною, координаційною, то генератором і натхненником ідей став німецький вчений Моріц Шлік (якого до Відня 1922 року запросив саме Ган). За участі Шліка відбувалися численні дискусії і семінари міждисциплінарного характеру: до цих заходів ангажувались і науковці, і філософи. Невід'ємною складовою цих заходів були обговорення визначних філософських праць того часу (зокрема "Логіко-філософського трактату" Людвіґа Вітґенштайна, який, хоч і був уродженцем Відня, до гуртка ніколи не належав, втім із ним частенько спілкувався Шлік та інші "віденці"). Зустрічі членів Віденського гуртка проводили за довоєнною традицією щочетверга з 1924 по 1936 роки.

Важливою сторінкою в історії гуртка став приїзд з Німеччини до Відня (1925 року) ще одного німця - Рудольфа Карнапа. Карнап поглибив теоретичну розробку принципів філософії Віденського гуртка, зокрема, посилив критику метафізичного мислення. Річ у тім, твердить Карнап, що метафізика служить для "вираження відчуття життя", вона становить емоційно-раціональне ставлення людини до світу, яке претендує на цілісність. Відшукуючи джерела метафізики, Карнап знаходить їх у міфі. На якомусь етапі, вважає Карнап, метафізика стала замінником теології - на щаблі систематичного, понятійного мислення. Одначе потреба виразити відчуття життя, яка була в основі виникнення метафізики, призвела до непорозумінь і псевдодосягнень. Тим часом відчуття життя, висловлене мовою мистецтва, видається Карнапові значно більш адекватним засобом. Мислитель так і пише: "Мистецтво - адекватний, метафізика ж, навпаки, неадекватний засіб для вираження відчуття життя". Метафізика намагається надати собі теоретично-дискурсивного "вигляду", але в цій царині, на погляд Карнапа, теоретичний зміст насправді відсутній, він лише - більш чи менш вдало - імітований. Ще одним аспектом, який успішно доводить більш привабливу позицію мистецтва щодо метафізики, полягає у тому, що метафізик щоразу "полемізує з метафізиками інших напрямів, шукає спростувань їхніх тверджень у своїх статтях". Натомість лірик "не прагне спростовувати речення із вірша іншого лірика"; він знає, що перебуває у сфері мистецтва, а не у сфері теорії.

Цікаво, що з-поміж сфер мистецтва чи не найчистішим, а відтак найдосконалішим засобом для вираження відчуття життя Карнап називає музику, яка, на його думку, є найбільше звільненою від усього предметного. Неопозитивіст наводить приклади: якщо відчуття життя метафізик прагне виразити у моністичній системі, то значно зрозуміліше і гармонійніше це, згідно з його аргументацією, здатна виразити музика Моцарта. Якщо ж ідеться про дуалістично-героїчне сприйняття життя, то ліпше за будь-яку метафізичну концепцію це відчуття спроможні відобразити музичні твори Бетговена (ймовірно, мислитель, який належав до Віденського гуртка, звернувся до прикладів знаменитих композиторів не лише тому, що останні є найбільш яскравими постатями класичної музики і традиційно часто порівнюваними, а ще й тому, що їхнє життя було пов'язане саме з Віднем).

Так формується логічний висновок Карнапа: "Метафізики - пише він, - музиканти без музичних здібностей". На думку неопозитивіста, метафізик, прагнучи привести поняття і думки у відповідний зв'язок, мав би здійснювати цю схильність у сфері науки; якщо ж його приваблює вираження відчуття життя, то йому вартувало б звернутися до мистецтва. Тим часом метафізик змішує одне з іншим, він переводить означене відчуття життя на рівень метафізичного дискурсу. У підсумку він створює твори, які, за висловлюванням Карнапа, "нічого не дають для пізнання і дають щось вельми недостатнє для відчуття життя". І ще. Метафізику вважають не просто хибним вченням, а мислительною парадигмою, позбавленою сенсу з погляду логічних норм мови.

Важливими етапами розвитку філософії Віденського гуртка є міжнародні Конгреси уніфікованої науки, які регулярно відбувалися зі середини тридцятих років ХХ століття. Найбільш резонансний такий конгрес мав місце 1935 року у Парижі. Під час цього заходу відбулася загальноєвропейська презентація Віденського гуртка (ще одним предметом уваги названого форуму став проект "Міжнародної енциклопедії уніфікованої науки", до роботи над якою особливо активно долучався ще один член гуртка - Отто Нойрат). Присутній на цьому конгресі Бертран Рассел зауважив, що Відень - поняття не географічне, а психологічне.

Програмною працею  "віденців" вважають працю "Наукове світорозуміння: Віденський гурток" (1929), а своєрідним рупором гуртка став часопис "Erkenntnis" (українською - "пізнання"). Він існував з 1930 по 1938 роки, а його видавцями були Карнап і Ганс Райхенбах.

 Виникнення Віденського гуртка, його орієнтацію на наукові ідеали можна пояснити ситуацією дивовижної духовної напруги і наявністю - особливо у перші десятиліття ХХ століття у Відні - потужних наукових шкіл. Ось лише окремі постаті, які вийшли з цих шкіл: фізик Ервін Шрьодінгер, математик Курт Ґьодель, біолог Конрад Лоренц, економіст Фрідріх фон Гайєк (до речі, всі, крім Ґьоделя, Нобелівські лауреати, а останній не лауреат, вочевидь, тільки тому, що у сфері математики Нобелівських премій не присуджують). Звісно, не слід ігнорувати і такого сприятливого фактору як освітньо-наукова централізація (тут столиця Австрії суттєво відрізнявся від столиць, скажімо, Англії чи Німеччини: законодавець мод - не так Лондон як Оксфорд і Кембрідж, відповідно не Берлін, а Тюбінґен, Гайдельберґ, Ґьоттінґен).

Нарешті, не можна не згадати існування у Відні потужної психоаналітичної традиції. Чого лише вартують імена Зігмунда Фройда, Альфреда Аддлера і Віктора Франкла! Дивовижно, але принципово нові ідеї в інтелектуальному житті світу - аналітична і психоаналітична традиції - зароджувалися в одному місті, причому в безпосередній близькості одна від одної (Berggasse, де мешкав і працював Фройд, i Währingerstrasse, де збиралися „віденці", розділяють якихось кількасот метрів!)

..."Зоряні часи" музики і філософії Відня мали своєрідне відлуння і в нашому місті. Львівський аспект щодо музики і філософії виглядає так: не забуваймо, по-перше, що син Моцарта - Франц Ксавер - переїхав до Львова і провадив тут плідну музичну діяльність (цікаво, що приїхав він за рекомендацією Сальєрі). Казімєж Твардовський після перебування у Відні і навчання там у Ф. Брентано також перебрався до Львова (з 1895 року до останніх днів жив у нашому місті, похований на Личаківському цвинтарі) і, зрештою, він заснував тут гурток, який згодом став називатися Львівсько-Варшавською школою філософії (основні ділянки досліджень - у згоді з парадигмою "Габсбурзької філософії" - логіка і методологія науки). Цікаву метаморфозу пережив після приїзду з Відня до Львова Мартін Бубер - прилучився тут до хасидизму, що мало величезний вплив на його становлення як юдаїстського мислителя. Врешті-решт Іван Франко отримав докторат із філософії саме у Відні (це було 1893 року, дисертація називалася "Варлаам і Йоасаф, давньохристиянський духовний роман і його літературна історія", захищалася німецькою мовою під керівництвом відомого славіста В. Яґіча, а відтак повернувся до Львова. До слова, всі чотири означені випадки (які пов'язані відповідно з австрійцем, поляком, євреєм, українцем) свідчать на користь ще однієї закономірності, яка торкається Львова, його "інтернаціональної", "полікультурної" природи (хоча ця констатація і банальна, але вона своєрідно накладається на "віденський" контекст і стосується головно інтелектуальної культури). Тож територія Відня у контексті теми "музика - філософія", у контексті духовної історії доповнюється, сказати б, територією Львова.

Насамкінець, вже зовсім несподіване зближення. Чимало років поспіль спеціалізована середня школа №8 нашого міста (з поглибленим вивченням німецької мови) здійснює партнерство із віденською гімназією [Landstrasser-Gymnasium]. Розташована вона на Kundmanngasse, а одне із його приміщень - колишнє помешкання графа Розумовського, де концерти давав сам Бетговен. А от навпроти, на тій же Kundmanngasse - будинок, збудований за проектом Людвіґа Вітґгенштайна. Ось таке, здавалося б, несподіване зближення, але насправді... таке символічне сусідство. До речі, музика Бетговена пронизана філософським змістом, а філософ Вітґгенштайн був чудовим піаністом і добре знався на музиці...

Довідка ZAXID.NET

Андрій Йосипович Дахній - український історик філософії, перекладач. Кандидат філософських наук (1996). Доцент кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка.

1997 року переклав значну частину праці С. К'єркегора «Повторення», а 2000 року - роботу Ф. Шляйєрмахера «Промови про релігію до освічених людей, які її зневажають».

Брав участь у німецькомовних конференціях:

1998 - «Контексти: Спіноза в історії філософії»,

2000 - «Інтерпретація Шопенгауера сьогодні».