Результати нещодавнього соцопитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва спільно з Київським міжнародним інститутом соціології добряче струсонули український інфопростір. На задане соціологами питання «Чи погоджуєтеся Ви з твердженням, що президент несе пряму відповідальність за корупцію в уряді, воєнних адміністраціях?» майже 80% відповіли ствердно.
Політичні опоненти Володимира Зеленського із задоволенням взяли цю новину на свої штандарти й ринулись у медійну атаку. Назустріч їм, у не менш рішучий контрнаступ, було кинуто про- і довколавладні медіа, блогерів тощо. Перші сприйняли результати опитування як підтвердження власних переконань того, що Зеленський – поганий президент. Другі взялись доводити одразу декілька не завжди логічно пов’язаних тез: чи то що опитування замовне (бо, на їхню думку, лише такі можуть давати погані результати про Зеленського), чи що воно маніпулятивне або не репрезентативне (цей аргумент, як і попередній, не релевантний, бо «Демократичні ініціативи» мають добру професійну репутацію), чи що президент не відповідає за корупцію в уряді й військових адміністраціях... Загалом – відмазки линули густим і хаотичним потоком.
Відкинувши обидва політичні (з переходом у сектантство) табори, спробуймо помислити – чи справедливою є думка більшості українців, що Володимир Зеленський несе пряму відповідальність за корупцію? Коротка відповідь – так, це справедливо, логічно, та, врешті-решт, цілком прогнозовано. Довша відповідь потребує більше місця й часу.
Передусім, як наголосили самі соціологи, «відповідальний» не означає «співпричетний». Запросто можна вважати, що президент не здійснює корупційних дій безпосередньо, але при цьому це роблять чиновники й міністри, котрих призначають з його відома і згоди. Без такої згоди важливих кадрових рішень не буває. Й оскільки у вищих колах того ж таки Офісу президента вистачає сумнівних (Андрій Єрмак) чи відверто негативних (Олег Татаров) персонажів, яких президент і призначив, і за всяку ціну захищає та відстоює – він прямо бере свою немалу частку відповідальності за дії власного Офісу. Офісу, який, користуючись часом війни, цілком не проти замінити собою і уряд, і парламент, і все, що тільки вдасться.
З моменту обрання на посаду президента Володимир Зеленський взявся переносити в реальність ті риси свого персонажа серіалу «Слуга народу», які так полюбились багатьом українцям. Прямолінійний, відвертий, безцеремонний з усілякої масті корупціонерами, олігархами та іншими негідниками – так «простий народ» уявляє собі ідеального президента, котрий прийде і, за помахом чарівної палички, «наведе лад» у державі й покарає всіх корупціонерів. Про те, що чарівних паличок не існує, чимало наших співгромадян іще, на жаль, не чули. Або ж дуже не хочуть у цю просту й водночас небажану для них істину вірити.
«Вийди звідси, розбійник» – ця репліка президента на адресу одного з дрібних чиновників, підозрюваного в корупції, викликала свого часу фурор у мас. А оплески аудиторії – найбільший збудник для професійного актора. Й ось уже раз по раз президент бере ту чи іншу справу «під особисту відповідальність», публічно вичитує «штрафників» та ін. Володимир Зеленський з усіх сил намагався створити образ людини, здатної розібратися з будь-якою проблемою. Навіть тією, яка не має жодного стосунку до його конституційних обов’язків.
Доволі низький рівень політичної культури нашого суспільства призвів до успіху такої моделі поведінки президента. Можна читати Конституцію, вчити складні словосполучення на кшталт «парламентсько-президентська республіка», старатися зрозуміти, чим має займатись президент, а чим парламент або прем’єр-міністр (вкрай цікаво було б побачити результати соцопитування на тему «чи знаєте ви, хто очолює уряд?»). Але навіщо, якщо куди простіше уявити, що за все відповідальна одна людина. Попри всі зміни до Конституції, більшість українців традиційно вважає саме президента постаттю з найбільшими повноваженнями. І доки добрий цар президент реально чи показушно пробує боротися з корупцією серед поганих бояр міністрів і депутатів, доти й матиме електоральну підтримку. Хіба що помітних результатів не буде, а тема корупції підігріватиметься надалі. Тоді зброя, що зробила Володимира Зеленського президентом і забезпечує йому тривалу підтримку, може вразити свого власника.
Цілком можна уявити собі поле НСК «Олімпійський», на якому якийсь популярний кандидат у президенти (бажано без політичного минулого) буде засипати чинного президента Зеленського градом запитань: про яйця по 17 грн, Єрмака, Татарова, Шурму, Трухіна, втрачений на «Велике будівництво» ковідний фонд, кумівство в кадровій політиці, «Велюр» – список може бути безкінечним. І не матиме значення – правдиві будуть ці докори чи ні, відповідальний президент за корупцію серед депутатів, чи це взагалі не його компетенція – народ буде захоплено підтримувати це видовище. Адже персоніфікує стан справ у державі з особою президента (що відчували на собі й попередники Зеленського, особливо Петро Порошенко). І завжди нетерпляче чекаю новий епізод серіалу під назвою «популізм».
У випадку з результатом опитування «Демократичних ініціатив» абсолютно нічому дивуватись. Якщо президент чотири роки послідовно позиціонує себе як панацею від усіх бід, одночасно зводячи роль парламенту, уряду та інших органів влади до суто формальної, то й відповідальним за всі гріхи будуть вважати його особисто. Надворі не XVII чи XVIII століття, тож управління державою в стилі Людовіка XIV з його «Держава – це я» не є добрим шляхом.
Добрим шляхом є розбудова тривких і незалежних інституцій, котрі матимуть чіткі законодавчі повноваження. І здійснюватимуть їх постійно, а не лише за «відмашкою» з Офісу президента. Добрим шляхом є покращення освітньої системи з наміром формувати вищий рівень політичної культури суспільства замість наївної віри в доброго чарівника і прості рішення. Якщо обирати шлях меншого опору, то шанси на електоральний успіх зростають – і це спокуса, перед якою важко встояти будь-якому політикові. От тільки шанси на успіх країни, навіть якщо буде усунуто зовнішню загрозу, при цьому хіба змаліють. А тоді настане час, і випущений на волю джин нестримного популізму «з’їсть» чергового політичного Аладдіна – і чекатиме, доки ним спокуситься хтось іще. Перший «укус», як бачимо, він уже зробив.
Ми використовуємо