Війна і «Мінськ»

Підписання Мінських угод у вересні 2014 року відбулося на тлі не просто активізації бойовиків на Донбасі, а прямого вторгнення в Україну регулярної армії Росії. Внаслідок цього угруповання сил АТО потрапило в оточення, зазнало колосальних людських утрат, було багато поранених і полонених. Росіяни цинічно порушили досягнуті домовленості про надання українським підрозділам «зеленого коридору» для виходу з Іловайського котла й буквально, як у тирі, розстріляли колони, що пішли на прорив. У результаті – ділянка східного фронту фактично була зруйнована, значна кількість техніки знищена, дорога на Маріуполь відкрита, а там, через Запоріжжя і Херсонщину, вже й до Криму було недалеко. Недарма ж російське керівництво постійно анонсувало пробивання сухопутного коридору до анексованого півострова, який без зв’язку з материком перетворювався на справжній острів.

Україна та її західні партнери, природно, не хотіли допустити реалізації такого сценарію. Вони не були зацікавлені в ескалації збройного протистояння на Сході й постійно закликали Київ та Москву до його розв’язання винятково політико-дипломатичними методами. Про потребу інклюзивного діалогу з Донбасом не припиняла говорити й Росія, котра не приховувала, що має певний вплив на керівників самопроголошених «республік», але категорично не визнавала себе стороною конфлікту.

Протоколи мінських мудреців

Відтак, щоб запобігти повномасштабній війні та стримати путінську агресію, лідери України і РФ зібралися у Мінську на зустрічі високого рівня за участі президентів Білорусі, Казахстану й делегації комісарів ЄС. Під час переговорів у білоруській столиці був напрацьований механізм врегулювання «української кризи», базований на мирному плані Порошенка з урахуванням пропозицій Путіна. Досягнуті домовленості невдовзі були оформлені у протокол Тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання ситуації на Сході України, який підписали не тільки її легітимні члени (ОБСЄ, Україна і РФ), але і представники «ДНР» та «ЛНР». Правда, в документі немає жодної згадки про ці псевдореспубліки – Захарченко і Плотницький поставили під ним свої автографи як приватні особи.

Відповідно до Мінського протоколу від 5 вересня 2014 року, учасники перемовин домовилися про: негайне двостороннє припинення вогню; забезпечення моніторингу й підтвердження з боку ОБСЄ режиму незастосування зброї; здійснення децентралізації влади, зокрема через ухвалення Закону «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей»; моніторинг українсько-російського державного кордону представниками ОБСЄ зі створенням зони безпеки у відповідних районах; негайне звільнення заручників і незаконно утримуваних осіб; ухвалення закону про недопущення переслідування і покарання осіб, які брали участь у подіях у Донецькій і Луганській областях; продовження всеосяжного загальнонаціонального діалогу; поліпшення гуманітарної ситуації на Донбасі; проведення дострокових місцевих виборів за українським законом про «особливий статус»; виведення збройних формувань, військової техніки, бойовиків і найманців з території України; ухвалення програми економічного відродження Донбасу, а також надання гарантій особистої безпеки учасникам консультацій.

Підписаний протокол, звісно, далеко не в усьому задовольняв Україну, проте давав їй надію навіть не на мир, а на хистке перемир’я, щоб прийти до тями після Іловайської трагедії, відновити боєздатність своїх сил та укріпити лінію оборони від чергових спроб прориву фронту. Західних союзників влаштовувало і заморожування конфлікту на Сході, хоча вони постійно наголошували на потребі повної деескалації протистояння в Україні й відновленні її територіальної цілісності у міжнародно визнаних кордонах.

Щоб спонукати агресора до поступок, колективний Захід анонсував запровадження нового пакету санкцій проти РФ, якій давали черговий шанс поступово вийти з Донбасу та зберегти обличчя. Росія ж переслідувала зовсім іншу мету: просто так піти зі Сходу України вона не могла, адже це означало б поразку Путіна, який поступився ненависним «піндосам» і здав проект «Новоросія». Для нього більш прийнятним видавався сценарій реінтеграції окупованих районів Донбасу в тіло України на засадах федералізації, в результаті чого де-факто контрольовані Кремлем маріонеткові утворення мали би право вето на зовнішньополітичні рішення Києва, а отже, блокували б євроатлантичний вектор розвитку держави, утримуючи її в орбіті «Русского мира» на правах васала.

На виконання Мінських угод Україна оголосила про режим тиші в зоні АТО й ухвалила необхідні закони. Проголосувати «за» нардепів особисто переконував президент Порошенко. Узагалі, затвердження «донбаського пакету» відбувалось у доволі суперечливий спосіб, скажімо відверто: його проштовхнули у сесійній залі. Тексти законів парламентарії отримали у день голосування, ознайомитися з ними детально змоги не було, під час самого голосування електронне табло було вимкнуте, результати персонального волевиявлення не оприлюднили на сайті Верховної Ради, після публікації законів у мережі відбувалися маніпуляції. Так, спочатку йшлося про те, що межі територій з особливим порядком місцевого самоврядування визначає ВР, а пізніше виявилося, що це питання «перейшло» до компетенції Антитерористичного центру при СБУ. Завдяки резонансу махінації з текстом документа припинили, однак бурхливе обговорення законів не вщухало.

Критики наголошували на тому, що ці закони фактично легалізують терористичні анклави, створюючи нове Придністров’я, звільняють бойовиків від кримінальної відповідальності. Через процедури виборів їм дають можливість стати місцевою владою на Донбасі, за погодженням з якою призначатимуть суддів, прокурорів і створюватимуть загони «народної міліції», котра донедавна була «народним ополченням». Також «окремі райони» для забезпечення економічного, соціального й культурного розвитку можуть укладати угоди з урядом України й адміністративно-територіальними одиницями РФ у межах такої собі «політики добросусідства». Ну і, звісно, всі ці законодавчо закріплені привілеї – включно з відновленням зруйнованої інфраструктури і створенням робочих місць – повинні отримати гарантоване фінансування з державного бюджету України. Навіть за умов його скорочення видатки на соціально-економічні програми обов’язково мають бути захищені. Коротше кажучи, суцільна зрада.

З іншого боку, умовна «партія миру» доводила, що в законах немає згадки про «ДНР» і «ЛНР», про жодне їхнє офіційне визнання не може бути й мови. Немає в тексті терміну «особливий статус Донбасу», є лише «особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», який здійснюється в межах законів і Конституції України, до того ж не на постійній основі, а протягом трьох років. Підконтрольний Києву Донбас житиме за тими ж правилами, що й інші регіони. Амністії підлягають не всі бойовики – тільки ті, хто не скоював тяжких злочинів і не був причетний до збиття малайзійського «Боїнга» рейсу MH 17. Так, нові місцеві керманичі й депутати, ймовірно, не викликатимуть захвату прогресивної громадськості, але невже багатьом нині імпонують екс-регіональні мери звільнених Слов’янська, Краматорська й Сєвєродонецька? Для всеосяжного діалогу з Донбасом Києву потрібні легітимні співрозмовники, а не самозванці, які нікого, крім себе, не репрезентують.

Приблизно такою була аргументація прибічників «президента миру» Порошенка, який часто в односторонньому порядку демонстрував світовій спільноті свою відданість політико-дипломатичному сценарію врегулювання конфлікту на Донбасі. У той час, як «та сторона» – РФ і підконтрольні їй бойовики – не йшла на поступки, не визнаючи ухвалених українським парламентом «особливих» законів, свідченням чого стали псевдовибори голів і народних рад «ДНР» та «ЛНР». Фейкове волевиявлення освятили присутністю спостерігачі від міфічної «АБСЄ» («Асоціації безпеки та співробітництва в Європі») і «республік» Південна Осетія та Нагірний Карабах. РФ заявила, що поважає «вибори» на Донбасі, хоч офіційно їх не визнала. Проведення «голосування» всупереч Мінським домовленостям засудили ЄС, ООН і ПАРЄ.

Паралельно з цим відбувалась активізація бойових на Сході. Оголошений режим припинення вогню так і не став постійним. Напруга зростала: РФ знову обстрілювала Україну зі своєї території, через неконтрольовані ділянки кордону продовжувала надходити техніка з російського «воєнторгу», заїжджав «гумконвой», тривали запеклі бої за Донецький аеропорт, з окупованих районів були обстріляні східні околиці Маріуполя, угруповання сил АТО ледь не потрапило в черговий котел у Дебальцевому. Гібридне перемир’я було остаточно зірване, на обрії знову замайорів «безальтернативний» Мінськ.

Мінський капкан

Переговори за участі лідерів країн «нормандської четвірки» (Німеччина, Франція, Україна, Росія) в лютому 2015 року тривали 16 годин, у результаті чого ухвалили декларацію на підтримку комплексу заходів з виконання Мінських угод. За традицією, їхнім підписанням зайнялася Тристороння контактна група й маріонеткові ватажки терористів. Сторони домовилися про припинення вогню, відведення щонайменше на 50 кілометрів важкого озброєння і моніторинг з боку ОБСЄ за дотриманням режиму тиші. Вкотре оголошене перемир’я не протрималося і дня: по позиціях сил АТО «працювали» танки, «Гради», міномети, не кажучи про крупнокаліберні кулемети і стрілецьку зброю. За таких умов Україна не поспішала відводити свою техніку й будувала фортифікаційні укріплення на лінії оборони.

Тимчасом переговори у білоруській столиці не припинялись. У контактній групі з’явилися підгрупи, що почали предметно займатися політичними, безпековими, соціально-економічними та гуманітарними питаннями. Ледь не єдиним здобутком «другого Мінська» стало звільнення полонених військовослужбовців і цивільних осіб, яких обмінювали на затриманих бойовиків і, прямо скажемо, кадрових російських військовиків, яких, як відомо, «в Україні немає». Свою роль у гуманітарній місії відіграє і Віктор Медведчук, який представляє невідомо чиї інтереси: України чи свого кума Путіна? Кандидатура для багатьох занадто одіозна й неприйнята, але завдяки його впливу на «ту сторону» вдається витягувати людей із полону.

Чималий резонанс викликав проект закону про місцеві вибори в окупованих районах Донбасу, який запропонував французький дипломат П’єр Морель, а нібито виробили і погодили його Держдепартамент США і МЗС РФ. Так званий план Мореля передбачав проведення голосування за формально українським законодавством, однак без фактичного контролю Києва, котрий у дусі Мінських домовленостей мав би визнати цей вибір. Участь у перегонах українських партій, мас-медіа та, що важливо, вимушених переселенців суттєво обмежувалася. Зрозуміло, на такі умови Україна погодитися не могла, хоча її втомлені західні партнери були б зовсім не проти такого сценарію.

Влаштував би він і РФ, яка б легалізувала на місцях своїх маріонеток і через них тиснула на Київ, а від ЄС і США могла б вимагати якщо не повного зняття, то хоча б послаблення санкцій. Особисту начебто відданість меті деескалації конфлікту на Донбасі кремлівський «миротворець» засвідчив, коли вмовив Захарченка і Плотницького не проводити місцевих виборів у жовтні 2015 року та змусив бойовиків знизити активність напередодні свого виступу на Генасамблеї ООН і важливих переговорів з Обамою, Меркель та Олландом. Чи не вперше на Донбасі стало відносно тихо. Воїни перестали гинути десятками за день.

Щоб продемонструвати світу прогрес у виконанні умов «Мінська-2», українська сторона показово (часто на шкоду собі) дотримувалася режиму тиші, постійно інформувала про його порушення «підсліпувату» Спеціальну моніторингову місію ОБСЄ, вивела із зони АТО незаконні збройні формування (читай – ДУК «Правий сектор»), а добровольчі батальйони підпорядкувала МВС або ЗСУ. Ба більше, Київ вніс пункт про «особливий порядок місцевого самоврядування» на Донбасі у перехідні положення проекту нової Конституції, що набуде чинності тільки після виборів на тимчасово окупованих територіях і діятиме протягом трьох років.

Суперечлива, проте компромісна норма не влаштовує бойовиків та їхніх кураторів. Вони хочуть, щоб «спеціальний режим» був узгоджений з ними і працював на постійній основі, як це, до речі, передбачено в «Мінську-2». Проблема ще й у тому, що сепаратисти не можуть погодитися на те, щоб вибори на Донбасі відбулися за українським законодавством, оголосити які має українська ЦВК. Проте аж ніяк не законодавство є ключовою перепоною для відновлення миру в Україні. Найголовнішою передумовою є двостороннє припинення вогню і відновлення контролю на українсько-російському кордоні (спочатку – силами ОБСЄ, після виборів – українськими прикордонниками). Погодитися на це Кремль категорично не може, бо перекриття державних кордонів означатиме крах проекту «ДНР»/«ЛНР», який без поставок з «воєнторгу» й організованих поїздок «відпускників» довго не протягне.

Отак взяти й добровільно піти з Донбасу Путін не може – знов-таки, співвітчизники не зрозуміють і не вибачать такої слабкості своєму лідерові. З іншого боку, Захід тисне на РФ вже не тільки за «Новоросію», а й за близькосхідну «Новосирію». Усупереч очікуванням і зусиллям господаря Кремля, ЄС іще на півроку продовжив дію антиросійських санкцій, США запровадили новий пакет секторальних і персональних обмежень (зокрема проти найближчого олігархічного оточення Путіна), «вдарила у спину» й підступна Туреччина, з якою в Москви донедавна були партнерські відносини.

Погіршення економічної ситуації в Росії на тлі стрімкого падіння світових цін на нафту, девальвації рубля та значних витрат на військові авантюри мало би привести до тями її президента, але усвідомлення глибини й масштабів кризи, схоже, до нього ще не прийшло. Терпіти «тимчасові труднощі» заради величі держави готові й сотні мільйонів пересічних росіян, які звикають жити у фортеці, зусібіч оточеній ворогами. Однак ситуацію в недалекому майбутньому може змінити епічний двобій телевізора й холодильника, який змусить РФ забути про Донбас і почати переговори про повернення Криму, адже остаточне скасування санкційного тиску відбудеться тільки тоді, коли буде повністю відновлена територіальна цілісність України.

Винятково військовим шляхом розв’язати конфлікт на Сході не вдасться. Ті, хто закликає до запровадження воєнного стану, активних наступальних дій і мало не до походу на Москву, свідомо чи несвідомо провокують агресора, а ще «забувають», якими жертвами обернеться ця авантюра. Як влучно зауважив публіцист Михайло Дубинянський, в України залишаються два варіанти розвитку подій: вистояти і перемогти або ж красиво загинути у битві з Мордором. Можна сто разів критикувати «зрадницькі» й «ганебні» Мінські угоди, називати їх «Мінським капканом», хоча саме вони працюють на користь першого сценарію, який, попри всі нюанси, підтримує більшість українського суспільства. І якщо це справді капкан, то передусім для Путіна.

Уже цілком очевидно, що врегулювання конфлікту на Донбасі не завершиться до кінця 2015 року, як планувалося спочатку. Нас чекає подовження «другого Мінська» (наприклад, до середини 2016-го) чи навіть «Мінськ-3», про неможливість якого заявляє Порошенко. Поетапне виконання угоди дасть надію на мир в Україні, а її зрив тільки пришвидшить крах «пацанського» режиму Путіна, якому цивілізований світ досі поблажливо залишає шляхи для відступу. Однак «пацієнт» затято ігнорує рекомендації «лікарів».