Владімір Ульянов-Лєнін

Переглядаючи свою бібліотеку, я із здивуванням виявив, що попри те, що вона налічує тисячі томів, у ній майже немає нічого, що допомогло б мені написати даний текст.

Цьому є кілька пояснень:

Перше полягає у моїй особистій відразі до цього персонажа – я, і підозрюю, що не тільки я, все ще хочу позбутися совєтського минулого, а тому витісняю саме існування Леніна та політичної конструкції, яку він започаткував з своєї свідомості. Це річ пояснима. Однак не знаю, чи мені та суспільству вдасться їх позбутися. Так зґвалтовані жінки витісняють з своєї свідомості травматичний факт ґвалтування. От вже чверть століття всі ми пробуємо не лише забути, але й відірватись від того часто нав’язаного нам минулого, яке було тісно пов’язане з Лєніним – принаймні на декларативному рівні. Згадаймо хоча б те цунамі обов’язкових цитувань з будь-якого приводу та без приводу. Згадаймо ті вражаючі багатотомники його праць, перекладені всіма можливими мовами. Принагідно зіронізую – якою мірою це були саме «праці», а не записочки, це ще запитання для більш відвертих дослідників.

Друге пояснення полягає у тому, що і зґвалтоване його політичною конструкцією суспільство так само відсуває на периферію свідомості цю фігуру. Хоча на це можна заперечити – але ж досі в Україні, а ще більше у Росії люди голосують за комуністів – а, отже, і за Лєніна. Однак за що вони насправді голосують? Більша частина тих, хто підтримує новоявлених постсовєтських комуністів – це люди похилого віку, для яких це час їхньої молодості, тоді як тепер це час немочі. Очевидно, що значна частина з них так чи інакше була причетна до режиму та репресій, на яких трималася політична конструкція, започаткована Лєніним. А крім того, це – прості циніки, які громадять ці голоси старих людей з метою забезпечення успішної кар’єри та особистого збагачення. Попри все, більшість суспільства все більше і більше забуває цю, поза всяким сумнівом, неординарну у чомусь фігуру. Питання лише полягає у тому: в чому Лєнін був неординарний?

Третє пояснення відсутності нових книг, які б не пропагандистськи, а по суті стосувалися Лєніна, є те, що його інтелектуальний здобуток або малий, або вже неактуальний. Як от мистецтво будувати паротяги – це ціла наука, однак сьогодні вона ні до чого, як і електронні лампи чи знані нам перші транзистори. Вони цікаві хіба що для любителів та оригіналів.

Однак чи вдалося нам дійсно порвати зі спадком Лєніна – тією політичною конструкцією, яка таки породила особливу породу людей – homo sovieticus`а? Навіть неозброєним оком ми бачимо, що ні. Ті політичні конвульсії, які потрясають Україною, Білоруссю та Росією свідчать, що простого повернення до долєнінського та досталінського ментального стану суспільства не буде. Лєнін, а потім Сталін все таки щось змінили в людській природі. Отож – попри наше бажання Лєнін – актуальний. На добре це чи на зле – це інша справа.

З огляду на це процитую сучасного серйозного, хоча безперечно лівого словенського мислителя Славоя Жіжека «Перша реакція публіки на ідею про актуальність Лєніна – це, звичайно, вибух саркастичного сміху. З Марксом все гаразд, навіть на Вол-Стріт є люди, яким він подобається як поет товарів, який зробив досконалий опис динаміки капіталізму. Вони люблять Маркса, який описав відчуження і оречовлення нашого повсякденного життя. Але Лєнін! Ні! Сподіваємось, що ви не всерйоз про це говорите!? Невже Лєнін не є втіленням повного провалу здійснення марксизму на практиці, колосальної катастрофи, якою у двадцятому столітті була відзначена вся світова політика, експеримент з радикальним соціалізмом, що сягнув своєї кульмінації у економічно неефективній диктатурі?» (1,5).

Подальші дослідження ленінізму як краху радикального соціалізму часто зводяться до дослідження самого Лєніна. Починаються наводитися нечувані «факти», які неначебто просто пояснюють авантюрну і часто вульгарну та крайню екстремістську поведінку Лєніна. І тут є про що поговорити.

До загального арсеналу таких «фактів» можна зарахувати його калмицько-німецько-шведське (і ще страшніше – єврейське) походження (2, 9-15). Дійсно, він по батьковій лінії походить з астраханської російсько-калмицької родини (тут проблем ніяких – навіть якщо б родина виводилася від самого Чінгіз-хана), тоді як походження матері при СССР весь час приховувалося. Мати Лєніна – Мрія Алєксандровна Бланк – мала підозріле прізвище. І дійсно, один прадід Лєніна був німецьким неґоціантом Йоганом-Ґотлібом Ґросскопфом, що одружився на шведці Анні-Беаті Ерштедт. Їхня дочка строга лютеранка Анна Ґросскопф і була бабусею Лєніна. Однак найбільше скандальності у такого роду поясненнях, як завжди, не з калмиками та німцями, як, звісно, з євреями. Дідом Лєніна по материній лінії був лікар Алєксандр Дмітрієвич Бланк – саме його оскаржують у цьому «страшному гріху єврейства», хоча досі це доволі сумнівно – хоча б з огляду на те, що вважати «єврейськістю».

Цікаво, що «антрополог, який вивчав сімейні фотографії Ульянових, розділив їх на дві групи на основі … форми голови. Довгоголові: мати, Анна, Саша і Дмітрій, та круглоголові: батько, Лєнін, Ольга і Марія» (2,24). Попри сумнівну науковість цього методу, все таки калмицько-російського у Володі виявилося більше, ніж німецько-шведського. Може та жорстокість має саме монгольський характер? Але це все метафори – чисті здогади та аналогії. Зрештою, калмики – буддисти. І це ще одна загадка.

Інший банальний аргумент полягає у помсті, яка рухала Владіміром Ульяновим, після страти його брата Алєксандра Ульянова 1887 року. Красива байка, підкріплена спогадом Марії Ульянової, яка на похоронному мітингу після смерті Лєніна аж у 1924 році «згадала», як після страти Алєксандра (а їй тоді було аж 9 рочків) Володя сказав «Нет, мы пойдем не таким путем. Не таким путем надо идти» (2,24). Це казочка про те, як Володя любив Сашу і навпаки. Хоча насправді Саша недолюблював Володю – вони були людьми різних етичних засад. «Без сумніву він людина талановита, – говорив про Володю Саша, – але ми з ним не сходимося» (2,25). Що їх вже тоді відрізняло – певна зверхність та насмішка, яка стала яскравою рисою Лєніна.

Насправді ця насмішка крила в собі і жорстокість, і відношення до світу та людей. Його усмішка не була такою милою, як малювали потім на кодифікованих комуністичних іконах – на кшталт лубків «Лєнін і діти». Він був жорсткою, незичливою, зверхньою а потім і жорстокою та позбавленою співчуття людиною. Та й не був юний Володя марксистом тоді, коли стратили брата Сашу – тоді він був тим, кого сьогодні називають «золотою молоддю» - тоді він читав Тургеньєва, а не Маркса. Хоча вже тоді Володя хотів бути «Как Саша» (2,24) – постійна заздрість молодшого брата. Проте він хотів бути «Как Саша» меншим коштом. Чи коштом інших. Про «інших» – потім.

Ще одним поясненням неймовірної жорстокості Лєніна (особливо після 1917 року), яке поширене у нашому суспільстві, стала його хвороба – очевидно наслідки сифілісу, який деформував його психологічну конституцію. Після краху СССР всю країну облетіли фото деградованого Лєніна у візочку з безумними очима – хвороба брала своє. У СССР (як у країні «у якій сексу не було») сифіліс, був особливо ганебним, як і всяка венерична хвороба. А тут такий конфуз: сам вождь світового пролетаріату не цурався сексу та ще й з важкими для себе наслідками. Щоправда у ті часи сифіліс був дуже поширеною побутовою хворобою, якою місцями, як от на Гуцульщині, була заражена значна частина населення – причому заражена не лише статевим, а здебільшого побутовим чином.

Хоча у справах амурних Ілліч був теж неабиякий мастак. Нищівним чином показав вщент деградованого Лєніна сучасний російський кінорежисер Алєксандр Сокуров у своїй тетралогії про природу влади. Лєніну був присвячений фільм «Телець» (2000). Іншими персонажами стали Гітлер – стрічка «Молох» (1999), імператор Хірохіто - «Сонце» (2004), Фауст – стрічка «Фауст» (2011). «Після смерті Лєніна, його мозок було передано у спеціально з цією метою створений Інститут, співробітники якого розрізали кору мозку Лєніна на тисячі волокон та мікроскопічних зрізів, сподіваючись відкрити таємницю розумових здатностей покійного,… розтин відкрив причину його смерті. Д-р Розанов писав: «Тяжкий, навіть для лікарів, розтин. Колосальний склероз судин мозку, суцільний склероз. Дивне не те, що у так знищеному склерозом мозку у нього ще працювало мислення, а те, що він ще так довго при цьому прожив з таким мозком» (2.909). І при цьому його воля була незламною! Він працював! Однак як і задля чого?

Яким бачили Лєніна ближні? Навіть з їхніх неначебто панегіричних спогадів вимальовується зовсім інша людина. Після розтину Інститут мозку звернувся до Крупської. Ось частина її спогадів – вибираю найістотніше для нас – те, що якось пояснить феномен Лєніна: «обычное преобладающее настроение – напряженная сосредоточенность», «самокритичен – очень строго относился к себе. Но копанье и мучительнейший самоанализ в душе – ненавидел»… «всегда писал сразу начисто, вносил мало поправок; не любил писать и не мог писать, когда шел разговор, нуждался в абсолютной тишине; перед выступлением очень нервничал; говорил быстро; готовясь к выступлению, ходил взад и вперед по комнате и шептал; вернувшись с заседания после споров или прений, часто бывал печален, молчалив и расстроен, - позже сам рассказывал, в чем дело; музыка очень утомляла его, ни на каких музыкальных инструментах он никогда не играл, никогда не рисовал, терпеть не мог цветов в комнате. Он был смел и отважен. О, как он умел смеяться» (2, 909). Тут багато матеріалу для психоаналізу. Тут і страх (нервничал), і непевність (шептал), і показна бравура (смел и отважен), і нелюбов до живого (квіти), і все та ж насмішка (умел смеятся).

Однак не все можна звести до азійського походження Лєніна, бажання помсти та хвороби. Очевидно, що головною мотивацією Ульянова-Лєніна був його спосіб бачення світу, відношення до світу та до людей. І тут характеристика його психічної конституції теж відіграє певну роль, однак тільки певну, – Лєнін доволі прагматичний і навіть цинічний політик і послідовний мислитель. Може не цілісний як політичний мислитель, може еклектичний, проте у послідовності в досягненні мети, а нею була перш за все його самореалізація, йому відмовити важко.

Отож пункт перший, який характеризує його і подібних до нього мислителів – вони знають «правду». Він «всегда писал сразу начисто» - бо істина для нього поза всяким сумнівом. І цією істиною є щонайперше він сам і його переконання. Не важлива логічна узгодженість його тези – важливо, що це є саме його теза – цим він був сильний змолоду. Він завжди мав бути зверху. Тому то «копанье и мучительнейший самоанализ в душе – ненавидел». Так само, як і опонентів. І тим більше – ворогів. «Лєнін віддавав перевагу простакуватості, а не витонченості, м’язам а не мозку,  організації, а не індивіду» (2,98) – чи не правда, щось подібне чуємо і сьогодні (це про актуальність Лєніна).  Звідси і та жорстокість, з якою він придушував будь-який спротив – чи то у партії, чи в країні – аж до масового винищення у найжорстокіших формах всякої там інтелігенції та селян, ба, навіть революційної матросні, якщо потрібно. Бо Лєнін догматик, він «знає правду», яку формулює сам одноосібно. Навіть Маркс був йому потрібний лише для підтвердження його, Лєніна, власної позиції. Тому для нього навіть Маркс був лише інструментом, а не істиною – тому й приховали частину спадку Маркса, особливо молодого Маркса, від будівників комунізму у СССР.

Знаючи «правду», якою і була його правда (і переконання і, що симптоматично – газета «Правда»), він ставився до опонентів та світу інструментально. Пущені під ніж його соціального експерименту мільйони людей для нього були тільки витратним матеріалом. Він не ставився до них, як до інших таких самих, як він, інтимних «Ти». У категоріях пізнішого екзистенціалізму вони були для нього безособовим «Воно». Пізніше це ставлення до «Воно» творчо розвинули і Сталін з його системою концтаборів ГУЛАГ, і Гітлер з його таборами знищення. Для них їхні народи теж були тільки витратним матеріалом для реалізації своїх догматичних умоглядних побудов, соціальних експериментів та особистої дрібничкової самореалізації. Було ще немало таких самих «візіонерів» дрібнішого масштабу – однак ці найспектакулярніші. Гітлер у своїй агонії 1945 року дійшов навіть до того, що, бачачи крах свого експерименту, спробував потягнути вслід за собою у небуття весь німецький народ як, «не гідний жити на землі» з огляду на те, що не зміг реалізувати його, Гітлера, догматичні мріяння. Для нього німецький народ – лише матеріал. Так само і для Лєніна: народ, народні маси, пролетаріат, селянство – не мета, а лише засіб реалізації абстрактних умоглядних конструкцій. А також матеріал для його особистої, Лєніна, самореалізації. Хоча формально декларувалося, що все заради них.

Наступною характерною рисою Лєніна є абсолютний ідеологічний цинізм. Він довів до досконалості те, що сьогодні називають популізмом. «Фабрики – робітникам, землю – селянам, мир хатам – війна палацам» - що хочете почути, те ми вам і пообіцяємо. «Покращення життя вже вчора?» - будь ласка, «Нову країну» - будь ласка. Разом з тим Лєнін апелював не до самообмеження чи любові до ближнього, а до найнижчих інстинктів роду людського. «Отобрать и все поделить», вся та «шариковщина» та «швондерівщина», блискуче описана Михайлом Булгаковим у «Собачому серці», була випущена на волю саме Лєніним. Хоча ще Достоєвський устами Івана Карамазова попереджував: «Если Бога нет, то всё позволено?»Лєнін прибрав Бога – як і Гітлер, він звільнив людей від мук сумління. А тим самим сам, так чи інакше, зайняв його місце. Тому то й появилися замість іконостасів «красные уголки», де були виставлені «ікони» Владіміра Ілліча. Ба, навіть «богоматері» Марії Александровни. Бо ж тяга до релігійного у людини не щезла – без неї вона сирота.

А тепер повернімося до актуальності Лєніна. Кинувши оком на нього як особистість і на продемонстрований ним спосіб трактування світу та людини, чи певні ми, що він та йому подібні, яких було рясно у трагічному ХХ сторіччі не появляться і у майбутньому. Лєнін та іже з ним відкрили скриньку Пандори, з якої виліз і Мао Дзедун, і Кім Ір Сен, і Пол Пот. Але також і Бен Ладен, і Тімоті Мак-Вей, і Андерс Брейвік - всі ті, для яких світ є лише полем розгортання своїх умоглядних ідеологічних конструкцій а люди – нічого не вартим витратним матеріалом. Всі вони реалізують якусь ідею, яка, як їм здається, повинна нести «добро», всі вони «копанье и мучительнейший самоанализ в душе – ненавидят». Не даремно Лєнін ненавидів квіти як щось, що росте саме по собі, що безмовне і невинне, однак непідвладне його волі.

Неправда, що «Ленин любил детей», це брехливий лубок. Він міг володіти тільки абсолютно маніпульованими ним мертвими ляльками. Бажано трупами.

1.   Славой Жижек, 13 опытов о Ленине, Ad Marginem, Москва, 2003

2.   Луис Фишер, Жизнь Ленина, Overseas Publications interchange, Ltd. London, 1970