Як помирали міщани та шляхтичі у Речі Посполитій

Душу Богові, а грішне тіло – землі. Що розповідають заповіти 500-річної давності? Чим володіли міщани та шляхта, скільки народжували дітей, скільки разів укладали шлюб? Як боролися за майно незадоволені спадкоємці? Навіщо той, хто помирав, призначав опікунів своїй дружині?

У «Без брому» розповість Наталія Білоус, кандидатка історичних наук, дослідниця тестаментів з Волині та Наддніпрянщини у період Речі Посполитої.

Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.

Пані Наталю, доброго дня. Дякую, що завітали до нас. Сьогодні будемо говорити про дуже невідомі, але водночас інноваційні речі, які стосуються представників часом мовчазної більшості, яка мало промовляє до нас зі сторінок підручників, джерел, літописів, але вона є.

Ви досліджуєте історію цих людей крізь призму заповітів, крізь призму тестаментів. Що таке тестамент? Звідки він узявся? Наскільки оця практика є на часі? Коли вона з'явилася і доки існувала, якщо говоримо про соціум ранньомодерний?

Загалом тестаменти з’явилися як документ, актове джерело, у ХІІ столітті в містах Північної Італії і Франції, де була сильною традиція римського права, звідти прийшла формула тестаменту. У ХІІІ столітті тестаменти поширилися на міста Німеччини та інші країни, переважно Центральної Європи. І в Східну Європу прийшли тестаменти в XV ст., через Польщу і Чехію в міста України.

Можемо говорити, що це європейська практика сюди примандрувала.

Так, практика римського права.

Якщо говоримо про право, то очевидно, що тестамент, як будь-який документ того часу – чи середньовічний, чи ранньомодерний, – мав структуру, формуляр, особливі характеристики, які не можна було порушувати. Як виглядав типовий тестамент XVI-XVII ст?

Є формула тестаменту, її не можна було порушувати, хоча в кожному регіоні були свої особливості. Міські писарі іноді щось дописували, вносили авторські цитати.

Формула тестаменту прописана в міському праві Бартоломеєм Ґроїцьким. Він залишив два монументальних законодавчих кодекси – Артикули міського права і Порядок міських судів у Короні Польській. Ці юридичні пам'ятки використовували в містах України, зокрема на Волині та Київщині, до кінця XVIII століття. Там і була вказана формула тестаменту.

Спочатку в актовій книзі записували велику преамбулу: хто приніс цей тестамент, які родичі його подали, записувався на прохання тестатора чи його родичів. Потім йшла авторська нотка – я такий-то раб Божий, ім'я, соціальний статус автора тестаменту. Формула, яка засвідчувала його осудність, – обов'язково мав сказати, що він при повному розумі, що не має психічних порушень. Писали, що тестатор є слабкий при тілі, але при повному розумі.

Далі йшли формальні записи, що він передавав душу Богу, а грішне тіло – землі. Просив поховати обов'язково при якомусь храмі. Тоді цвинтарі існували при кожному храмі у містах Волині і Київщини, думаю, так само було і в інших регіонах. Чи заповідає якісь кошти на поховання. Іноді такої фрази не було, тож усі клопоти перекладалися на плечі спадкоємців. Він заповідав вчинити так, як вчинять його спадкоємці.

Далі йшла велика диспозиційна формула – тестатор перераховує своє майно і кому що заповідає. Перша лінія спадкоємців – це, звісно, діти, дружина, дальша лінія – це родичі, іноді домова челядь, їм теж щось перепадало від тестатора.

Далі – корпораційна формула, це вже засвідчували свідки. Два-три свідки, як правило, запрошували з міського уряду райців, главників і міщан – «люди добрі, віри годні». Це могли бути сусіди, люди, які близько знали тестатора, або його приятелі. Дорослі діти при цьому теж були присутні, їхні імена записували у тестамент.

Після цього вказували місце укладення тестаменту, точну дату. Коли документ вписували в актову книгу, то вкінці дописували, що цей тестамент є записаний і не порушена воля тестатора.

Чи я правильно розумію, що тестаменти – це явище переважно міське? Це залежить від збереженості джерел чи все ж таки в місті тестаменти писали частіше? Чи писали винятково в містах?

Ні, не винятково в містах. Щодо українських міст – це було поширено більше в шляхетській культурі. Міських тестаментів збереглося дуже мало. На Волині – це кількасот шляхетських документів. У волинських містах ми нарахували близько 200 тестаментів. А загалом шляхетських актів у період XVII століття, який я досліджувала, може бути близько тисячі. Немає точної статистики.

Тобто ми говоримо більше про шляхетські тестаменти?

Так, це шляхетська культура. Записували вдома, у маєтках, резиденціях шляхти. Потім оригінал приносили родичі після смерті тестатора і обов'язково вписували в гродські чи земські книги.

У міщан була інша традиція, інші практики тестаментування. Здебільшого укладали в будинку помираючого. Родичі людини, яка помирала, запрошували двох-трьох міських урядників. На прохання тестатора, або самі вважали, що треба зробити тестамент. Ці урядники приходили з міським писарем і зі слів помираючої особи укладали. Робили чорновий запис, а потім вже приходили в ратушу, міський уряд, і записували чистовик в актові книги.

Наскільки тоді, у XVI-XVII століттях, популярною була практика укладання заповітів? Що це було – юридична необхідність чи забаганка, розкіш, вигадлива річ помираючої людини?

Можна говорити про певні традиції, які приймала шляхетська культура, бо міський соціум багато приймав від шляхетської культури. Укладали здебільшого тестаменти при необхідності. Якщо було зрозуміло, кому припадає майно, не було необхідності їх писати. І тому більшість таких розпоряджень були усними, без запису.

Укладання таких документів коштувало грошей – в різних містах по-різному. Бідні міщани, звичайно, не укладали тестаментів, вони робили усні розпорядження, а остання воля тестатора лишалась непорушною.

Навіть усна воля?

Так. Бо інакше ж порушується воля Божа. В тестаменті теж записана така формула: хто порушить мою останню волю, той буде зі мною судитися на Страшному суді Божому. Ця воля вважалася непорушною, потрібно було дбати, щоб вона була втілена у життя.

Як це відбувалося? Тестамент записували вдома при свідках чи потрібно було якісь юридичні моменти зберегти, внести, підтвердити, аби це мало правдиву юридичну силу?

Свідки обов’язково мали бути. Вони завіряли, підписи свої ставили. Хто мав сигнети, а їх носили заможні міщани, особливо міські урядники, вони робили відбитки. І тестатор мав підписати тестамент, якщо він був при повному розумі, мав волю і вмів підписатися. Ключове – вмів підписатися, тому що багато було неписемних.

Навіть серед шляхти?

Серед шляхти також, і серед міських урядників. Тоді помираючий ставив хрестик. Збереглися такі оригінали. До речі, оригіналів тестаментів до нас дійшло дуже мало. Таких, що були вклеєні в міські книги, а не переписані з оригіналів. Там видно, що стоїть хрестик тестатора, свідків, які могли підписатися, або сигнет їхній прикладений. Тому свідки мали бути обов'язково.

Якщо усне розпорядження – зрозуміло, що запрошували сусідів, які потім за потреби могли підтвердити волю помираючої особи. Тож свідки мали бути присутні.

А чи існувала практика оскарження волі померлого? Бо очевидно, що спадок чи спадкоємність чогось – це причина конфліктів, особливо якщо померлий мав іншу думку, аніж собі гадали його нащадки.

Таких випадків дуже багато, особливо серед шляхти, коли родичі не погоджувались з поділом. Коли було що ділити, то знаходилися ті, хто не приймав волі тестатора і оскаржував тестамент.

Зберігся один цікавий тестамент королівського ротмістра Костянтина Демонтовича-Новоселецького. Це дуже заможна особа, брацлавський каштелян, він записав свій тестамент у волинські книги. Після його смерті двоюрідні, навіть не рідні, брати прийшли оскаржувати цей тестамент, а він був у гродській книзі, то вони з'ясували, хто уклав тестамент. Виникли неправові колізії.

Вони приїхали в Дубно і з’ясували, що цей тестамент укладав міський писар на прізвище Курочка, дуже досвідчений, близько 20 років був при міському уряді, знав усі юридичні практики та колізії. З'ясувалося, що він уклав заповіт не просто з уст тестатора, бо він на той час чи вже помер, чи не був при свідомості. Писаря запросив товариш тестатора на прохання дружини, яка була єдиною спадкоємицею. Уклали цей тестамент так, як хотіла дружина.

І, звичайно, брати були обділені майном, вони поскаржилися, допитали міського писаря. Яким чином проходило це допитування, невідомо, але після цього через короткий період часу він помер, цей Курочка, і не встиг зробити свого тестаменту.

Але це дуже рідкісні випадки, міські писарі не мали писати тестаменти шляхти, це мали бути писарі з гродської канцелярії або з духовної канцелярії (духовна особа мала бути присутня), і ті заповіти мали бути вписані в гродські книги. Отака доля тестатора. І спадщина – там було що залишати і що ділити.

Очевидно, якщо сам тестатор не надто дружив зі своєю родиною, то часом рішення кому що залишити було повною несподіванкою. Чи були випадки, коли тестатори повністю обділяли родину і робили зовсім неочікувані речі – жертвували на школи, монастирі?

Так, випадків дуже багато, і вони різні. Найбільше тестаментів з волинської спадщини залишилося з міста Олика – 78 текстів. Це потрясне архівне джерело. Серед цих тестаторів був, наприклад, такий Єронім Танікевич, лавник, заможна людина, двічі був одружений, діти від першого шлюбу, від другого шлюбу, і всім треба було залишити якусь спадщину. Він сам був часто присутній при укладанні заповітів інших міщан, і тому його прізвище відоме на сторінках актових міських книг.

Коли прийшов час укладати власний тестамент, він запросив товаришів до себе додому, вони зібралися на нагальному суді – це так званий терміновий суд, коли збираються всі урядники, міський писар приходить, запрошують всіх членів родини.

А він до того підготував свій текст, своєю рукою написав. Це дуже рідкісні випадки, коли тестатор сам писав свій тестамент. І, згідно з тогочасною процедурою, цей текст мав зачитати міський урядник й у присутності родичів оголосити останню волю. Незадоволена дружина втекла з дому, гримнувши дверима. А старші діти взагалі не прийшли. Причини такої поведінки шукати слід у сімейних колізіях, але всі ці перипетії потрапили в текст тестаменту – в самому кінці урядники описали ситуацію. І тільки молодший син Лукаш, якому, відтак, перепала більша частина майна, залишився при батькові. Хоча майно також перепало і дружині. Чому старших дітей обділив увагою? Можливо, вони були одружені, тоді їм перепадало менше або взагалі нічого не діставалося.

Так само батьки обділяли увагою своїх дорослих дітей, яких вони за життя підтримували. У них вже були свої сім'ї, своє господарство, тож їм дуже мало перепадало або взагалі нічого.

Був такий випадок, коли матір обділила свою доньку і заповіла все двом синам. Написала, мовляв, дочка мене не слухалася, зігнорувала мою волю, і тому я їй нічого не залишаю.

Різні конфліктні ситуації були. Тестаменти укладали, якщо в родинах були непорозуміння, небуденні ситуації, коли мирно не могли поділити, коли треба було узгодити, кому точно що перепадає. Дуже мало збереглося таких текстів.

Тестаменти постають як правдиве історичне джерело, і тут питання – наскільки з тестаментів можемо говорити не лише про майнові речі, а й про соціум? Як ми можемо бачити соціум, чи можемо бачити повно або частково, крізь призму цих заповітів?

Тестамент – це дуже багатоаспектне джерело, крізь призму цього одного джерела ми можемо розглядати різні сторони суспільства. От ми заторкнули матеріальну культуру – це великий аспект, де досліджують стандарти міщанського і не лише життя, де перераховується детально їхнє майно, до тестамента додатково укладали переліки усього майна. Це рідкісний випадок, але є такі джерела. Соціальна сторона більше досліджується – родина, дітність у родині, тобто скільки дітей було.

За моїми підрахунками, в міщанських родинах Волині на той час в середньому було двоє-троє дітей. Коефіцієнт дітності – 2,5. Це низький показник, але тотожний тому, що відбувалося в інших містах на польських коронних землях у той період. Це переважно повоєнні – 60-70-ті роки XVII століття, коли міщани не були настільки заможними, як до воєнних дій, до козаччини, відтак дітність у родинах впала.

До козаччини була значно більша. За дослідженнями Ірини Ворончук, у середньому в родинах мали шестеро-семеро дітей, хоча, на мою думку, це завищені цифри, так було у дуже благополучних родинах.

Третина тестаторів узагалі не мала дітей. Дуже багато було вдів, бідних людей, які не могли одружитися. Серед моїх героїв це ще військові, які не мали дітей.

А якщо говоримо про бездітних людей, то кому вони залишали свій спадок?

Насамперед родичам. Ще відписували церквам – римо-католики, православні, уніати. Багато пожертв шпиталям, де проживали самотні незаможні люди, каліки. Вони були при великих соборних церквах. В Олиці було три шпиталі, і в багатьох тестаментах їм відписували суми.

Певна традиція благодійництва. А що ми можемо сказати з тестаментів про ту річ, яку зараз часто в суспільстві обговорюють, – про певні гендерні ролі, поділ? Наскільки я розумію, більшість тестаментів укладали чоловіки?

За моїми підрахунками, у волинських містах третина тестаментів належала жінкам, дві третини – чоловікам. Чоловіки укладали найчастіше – вони господарі будинків. Серед жінок було багато вдів на той момент, коли укладали тестаменти. Молоді жінки рідко таке робили. Коли ж укладали, це в основному були породіллі, які мали невдалі пологи з поганим перебігом. Жінка відчувала, що помирає, і заповідала майно чоловіку і новонародженому. Хоча таких випадків дуже мало.

З тестаментів дуже добре видно, скільки разів людина брала шлюб – шлюбність. Максимум чотири шлюби було. У моїх випадках це були дві олицькі жінки, одна була дуже заможна, але бездітна, Софія Окуновська, міщанка. Заповідала все своє майно останньому чоловіку, Окуновському. І записала таку стандартну фразу: заповідаю все своєму чоловікові за ті услуги, які він мені оказував за життя і дбав про мою хворобу в останні роки життя. Вона була вдячна, що він піклувався про неї, і все йому заповіла. Дітей у неї не було. Якась сума відійшла церкві, волинським монастирям.

Була така олицька міщанська Маріанна Слончина, у неї було три сини, вона нічого не залишила церквам, костелам. Але її середній син, Аньо Маринський, став гвардіаном францисканського костелу в Плоцьку, і вона йому справила дуже багатий хабіт (монаший одяг). А старшому і молодшому сину залишила всю нерухомість. І написала таку цікаву фразу в тестаменті: я прошу своїх синів не сваритись через майно, яке вважаю, що справедливо поділила між ними, прошу жити в злагоді, любові братерській між собою і не порушувати мою останню волю.

Наскільки тестатори пояснювали мотиви того чи іншого вчинку, рішення щодо спадку? Бо то можна було просто написати – це церкві, це доньці і т. д. Але, певно, була якась мотиваційна складова?

Мотиваційна складова – це був закон. Бо, за законом, не можна було обділити дітей – вони найближчі спадкоємці, їм переходило все майно. Багато було зведених родин. Оскільки була висока смертність, люди по два-три рази одружувались. Заповідали частину своїм і частину не своїм дітям. Іноді детально розписували, кому що належить.

Але всі ці практики були прописані в міських законах. У шляхетській культурі діяв Литовський статут, а в міських – законодавчі Збірники Бартоломея Гроїцького, на які взорувалися міські писарі, які прописували ці документи. Тестатори рідко самі оформлювали тестамент, все робилося згідно з законом, тому вони не могли обділити своїх спадкоємців.

А чи були зміни тестаментів? Чи можемо сказати, що людина написала тестамент, будучи на смертному одрі, але не потрапила на той світ, жила далі і змінювала рішення?

Були такі цікаві випадки. Зокрема, серед моїх героїв – дві рівненські міщанки, які одужали після того як написали тестаменти, це XVII століття. Марина Храсицька написала: оскільки я одужала, вношу поправку до тестаменту, я його касую-анігілюю і знищую. Це така була кінцівка до того тестаменту. Хоча він потрапив до міських книг.

Дубенський війт Стефан Малевський, дуже відома заможна особа, так само вчинив. У 1698 році він уклав свій тестамент сам, а через три роки, у 1701-му, є записи у дубенських міських книгах, що він у присутності всього міського уряду офіційно скасовує цей тестамент. І написано, що на очах у всіх міських урядників він пошматував, понищив його: він не дійсний, скасовую свою волю.

А в якому віці починали писати тестаменти?

Із 25 років. Це момент, коли людина набувала офіційного статусу солідності, могла розпоряджатися майном, правами.

Якщо ми говоримо про соціальну мікроісторію, очевидно, що тестаменти – джерело, яке свідчить про вік смертності і про те, врешті, від чого помирали. Чи можемо простежити отакий аспект життя ранньомодерного соціуму?

Від чого помирали, визначити складно, бо назв хвороб не записували. Дуже рідко щось проскакує. Помирали в середньому віці – коли є дорослі діти, внуки. Дуже мало тестаментів збереглося, де згадують внуків і правнуків. Це вже дуже старий вік.

Тобто люди переважно не доживали до того часу.

50-60 років – це середній вік, коли писалося найбільше тестаментів.

Ми говоримо про ранньомодерну добу як добу, де все визначає релігійність. Чи обов'язково чоловік і дружина мали бути пошлюбовані і чи відсутність такого шлюбу могла стати перешкодою в успадкуванні майна, навіть якщо в тестаменті це записано?

Якщо люди жили разом, мав бути шлюб. Це зараз таке можливо, а тоді – ні. Тоді мали бути законні стосунки, і це законні підстави для поділу майна.

Дружині належала певна частина. Коли жінка виходила заміж, вона вносила своє майно в будинок чоловіка. Дружина вносила посаг, що їй давали батьки, а чоловік вносив віно, яке він їй призначав. І при оформленні тестаменту вже він їй відписував майно, яке він їй залишає. А якщо вона залишалася вдовою, обов'язково призначали опікунів, які мали слідкувати за всім цим. І це була гарантія непорушності волі тестатора. Вважалося, що жінка, яка залишалася вдовою, підлягала опіці. Так само як і осиротілі діти без батька, над якими теж установлювали опіку.

Як цей інститут опікунства виглядав? В середовищі дітей це зрозуміло, а опіка над жінкою? Хто опікував і до якого віку?

Вона не мала права в суді відстоювати свої інтереси без опікуна, при продажі майна, купівлі майна, опікуни слідкували за майном. Якщо у неї залишилися діти від її померлого чоловіка, то вони слідкували, щоб вона не витрачала це майно тільки на себе. Приклади розтринькування майна дітей – відомі.

Коли дружина розтринькувала майно, яке було призначене дітям.

Так, особливо якщо це були не її діти, а від його першого шлюбу. Такі випадки траплялися – помер тестатор, залишилося п’ятеро дітей, нам невідомо, від неї чи від першої дружини. Але він написав: Богом благаю, слідкуйте за моєю дружиною, щоб вона не розтринькала це майно, бо воно належить моїм діткам, щоб вона піклувалася про них і дбала про них. Такі фрази траплялися.

Дуже багато емоцій вкладали тестатори в ці тексти. Особливо жінки. Жіночі тестаменти узагалі дуже цікаві. Я цьому присвятила окрему статтю в журналі «Соціум», досліджувала тестаторок. Вони були дуже емоційні, виказували почуття до чоловіка, до дітей. Якщо чоловік погано поводився з ними протягом життя, то це також потрапляло на сторінки тестаментів.

Була дубенська міщанка Анастасія Синицька, у 1660 році залишила свій тестамент. Вона тричі виходила заміж, від перших двох чоловіків надбала хороше майно – два будинки, ділянки. Заможна міщанка була. А з третім чоловіком їй не пощастило – Данило Синицький виявився п’яничкою, розтринькував її майно, крім того, заставив у місцевих євреїв її речі, одяг (а одяг тоді був дуже дорогим). І перераховується, який саме одяг – сарафан з сукна ліонського зеленого кольору, коштовності, персні, намисто. Вона була дуже зла на нього і всі ці емоції вилила в цей тестамент. Написала, що чоловік, можливо, і призвів її до смерті, тому що він її бив, вона потерпала від його знущань. Тому все майно залишила дочці від першого шлюбу і просила опікунів, щоб вони слідкували, аби чоловік нічого не виніс з її будинку, щоб повернув усі борги, які взяв за життя, і щоб усе майно дісталося її дитині.

Поставлю трошки дивне питання, з точки зору сучасника. Коли ми говоримо про стосунки між чоловіком і дружиною, чи існувало в тогочасному праві таке поняття, як шлюбний контракт, сучасною мовою? Чи якісь домовленості перед спільним життям стосовно майна?

Є такі контрактні записи – це переважно в шляхетській культурі. Але в міщанській теж траплялися. Я у волинських книгах не бачила, але в подільських є. Там у XVII ст. шлюбні контракти записували – чоловік жінці, вона йому. Це просто не досліджувалося в нашій історіографії. В західній культурі вони дуже відомі. Коли описували ще до шлюбу, хто чим володіє.

А юридично і правничо цей заповіт мав брати за джерело шлюбний контракт? Чи це була якась окрема воля на смертному одрі, інша?

Після смерті тестатора ця воля бралася до уваги, бо вона була вписана у міські книги, і спадкоємці передивлялися ці документи й керувалися ними.

Повертаючись до опікунства над жінками і дітьми. Цих опікунів переважно призначав сам тестатор? Цікаво, які це були люди – родичі, сусіди, якісь авторитетні особи?

Авторитетні люди. Міські урядники, переважно з числа міського уряду, часто це були міські писарі, які були обізнані з міським правом, були писемними, і це дуже відомі люди в місті – лавники, райці, міські писарі. Сусіди, близькі родичі – брати по чоловічій лінії. Близькі родичі і з числа міських урядників. Жінки не могли бути опікунами.

А чи були прецеденти, коли опікуни порушували волю тестатора? І як тоді діяло судочинство, чи міське управління, чи шляхетське управління?

Так, були такі випадки, але вони рідкісні.

В кінці XVII століття в Дубні дочка померлого міщанина звернулася до суду, що опікун її обікрав, не повністю видав майно, коли вона досягла повноліття, а щось залишив собі. Згідно з законом, він мав право собі щось залишити, бо він також витрачав кошти на її утримання, якісь життєві ресурси. Але їй здалося, що їй він менше відписав, ніж їй заповідав батько. Цю справу розглядали в суді, при тому опікун був міським урядником. І його змусили повернути цій дитині спадок. Ішлося про худобу – п’ять овець, а він повернув чотири. Тож він додав ще там щось.

Очевидно, що ранньомодерне суспільство було дуже традиційним, але, все ж, чи фігурували в тестаментах коханки, позашлюбні діти? І яким було їхнє становище? Чи міг тестатор заповісти щось, наприклад, бастарду?

Не міг. За законом, вони були обділені, це було заборонено правом. Усе тільки шлюбним дітям.

Тобто тестатор мав певне русло, за межі якого виходити не міг?

Так. Ані в шляхетській культурі, ані в міщанській інакше не могло бути.

Таких згадок у тестаментах немає?

Немає, це безправні діти. Але на сторінки актових книг потрапляли скарги про шлюбні зради. Один тестатор поскаржився до міського уряду, що дружина з дочкою його зрадили. А зрадили яким чином – залишили його в тяжкій хворобі, пішли з дому геть, забравши якесь майно, а він залишився на самоті. І йому допомагала жінка Тетяна Горюнова, з якою він не взяв офіційного шлюбу – не встиг, але вона його до смерті доглядала, лікувала, а він залишив їй усе своє майно. І суд це визнав. Це єдиний випадок про зраду. Мовляв: вони зрадили мене і Бога тим, що покинули мене, і я роблю те, що вважаю за потрібне. Він заповів майно другій дружині, але офіційно у них шлюбу не було.

А загалом які були покарання за порушення волі?

Грошові штрафи, залежно від суми завданих збитків.

А наскільки порушувалася воля покійного? Очевидно, не всі були задоволені, виникали конфлікти, суди, хтось міг захопити маєток. І тоді що?

Тоді суд. Вони якось регулювали всі ці моменти, і серед міщан таких випадків було мало. У шляхетській культурі такого більше, були безкінечні суди, сваволя, наїзди. Це абсолютно інший аспект, бо там було більше майна, було що ділити, заповідати, за що боротися.

Наскільки з тестаментів можемо окреслити матеріальну культуру тогочасного населення? Якщо глянемо ширше, як виглядав типовий будинок містянина в Луцьку, Олиці чи в Києві? В тестаментах, мабуть, є певні описи майна, яке там зберігали?

Так, звичайно. Найкраще джерело – це інвентарі майна, але й їх мало збереглося. На відміну від польських тестаментів, в українські часто вписували майже все майно. Київських тестаментів залишилося дуже мало – 13, і всі вони належали міській еліті. Деякі з тестаторів померли під час чуми в 1571 році. І у своїх заповітах ті міщани перераховували все своє майно. Це були київські купці, і вони описували весь крам, який зберігали у своїх крамницях.

Жили вони на Подолі у дворах, дворових поселеннях – хата на дві половини, як в наших селах, дерев'яні будинки. Кам’яниць у Києві не будували на той час, їх почали будувати в кінці XVII ст. Хоча у XVI ст. міщанські кам’яниці вже були в Луцьку, Олиці, інших містах. Але київські міщани, оскільки жили на пограниччі, як вони вважали, вкладали свої кошти частіше в рухоме майно, тому що прибігли татари, прибігли козаки – спалили, і не маємо ні кам'яниці, нічого. Тож вони майно повантажили на вози і вивезли.

Волинські міщани теж жили переважно в дерев’яних будинках. Тестаментів збереглося більше за другу половину XVII століття, тоді була вже різноманітніша архітектура. Заможні міщани жили в двоповерхових будинках, на перших поверхах мешкала челядь, слуги, прислуга – переважно у ремісничих родинах, де потрібні були підмайстри, допомога якась, якщо ремісник не мав синів. При чому цікаво, що він заповідав своє майно – верстати, пилки, ножі – своїм дочкам. Служкам теж щось перепадало, але переважно з його одягу. Такі були закони спадкування.

А якщо говорити про те, у що одягалися? Ви згадували, що одяг – це була коштовна річ, що деколи він міг коштувати статків. Типовий образ містянина чи шляхтича – наскільки він відрізнявся і чи одяг фігурує в заповітах?

Одяг – це маркер суспільства. Багатші міщани наслідували шляхетську моду. Багато впливів було із Заходу, трошки зі Сходу. Видно більше за верхнім одягом.

Гермаки, даламани – це з угорської моди XVI століття. Потім на зміну прийшли кунтуши, жупани з Угорщини, знову ж таки. Іспанська і французька мода до нас майже не дійшла, але були впливи з Речі Посполитої.

Зі Сходу – з Московського царства – жінки носили більше сарафанів. У західній Речі Посполитій сарафанів не було. Так само в головних уборах більше впливів річпосполитських. Я досліджувала одяг у Великому князівстві Литовському, у білоруських містах було більше східних впливів: у назвах одягу, у головних уборах.

Заможні містянки носили дорогі прикраси. Луцькі міщани згадують персні з діамантами, золотом, були популярні «тканки перлові» – намисто з перлів, коралі згадують, срібні, золоті персні. Заможні містяни мали повний набір коштовностей, які мала і шляхта.

Бідніші міщани, середньозаможні прагнули залишити у спадок дітям коштовні пояси. Пояси – це мірило міщанської заможності, як і срібні ложки. Срібні ложки треба було мати. Хто одну, хто дві, хто повний набір – 12. Тузін це називали. Тузін срібних ложок передавали дітям. Це вважалося верхом міщанської заможності, порівняно зі шляхетською культурою.

Срібні пояси прагнули мати, вони були дуже коштовні. На шкіряні пояси нашивали срібні бляхи, які рухалися, іноді інкрустовували дорогоцінним камінням. Поясом підперезували верхній одяг. Всі носили ці пояси – хто бідніші, хто позолочені, хто посріблені. Це була мода, яка тривала довго – аж до XVIII століття. Люди вкладали в це свої кошти.

А наскільки ми можемо простежити певні духовні потреби людей того часу? Я говорю, навіть конкретизуючи про культурні потреби. Чи можемо простежити не лише, скільки людина накопичувала майна, а чи вона була освіченою, чи читала, чи книги фігурують у заповітах?

Я дуже ретельно вибирала згадки про книги, які траплялися. Їх мало, на жаль, але ми не можемо відрізнятися від західної частини Речі Посполитої – це була загальна культурна тенденція. Так само у Великому князівстві Литовському книжка була річчю для заможних, це була привілегія заможних, бо книги коштували дорого, їх мала міська еліта.

А у волинських містах було ще складніше, бо навіть міська еліта їх не мала – з тих тестаментів, які збереглися, це писарі, райці, війти. Більше мали релігійні книжки – Євангеліє.

Самійло Салтан, луцький райця, мав два Євангелія, оправлених сріблом, заповів їх Луцькому хрестовоздвиженському братству. Бо він був без нащадків, і тоді все майно переходило переважно на благодійні цілі.

Луцький війт Марко Журавницький, дуже заможна особа, шляхтич, а не міщанин, теж мав два Євангелія, які заповів не церкві, а племіннику і своєму брату. Мав кілька книг латиномовних, які перейшли родичам, церкві не дав нічого. Хоча його родичі були єпископами. Від них він, мабуть, і отримав ці книжки. Але він вирішив залишити їх своїм братам.

А якщо ми говоримо про писемність і писемність ділову, то, напевно, виникає логічне запитання – якою мовою писали тестаменти і чи була регіональна специфіка щодо мовності?

Тестаменти писали польською мовою, шляхетські – руською. Тому що це були канцелярії гродські, земські. Волинські канцелярії, згідно з законом, вели руською мовою. А міська канцелярія велася польською мовою в XVII столітті, в XVI столітті – ще руською. Це було пов'язано з традицією магдебурзького права, просто перейшли на польську мову. З тих волинських міських джерел, які я досліджувала, 10% – руською мовою написані, 90% – польською.

У шляхетському середовищі, напевно, статистика інша.

Так, на Волині це переважно руська мова.

А загалом чи можемо ми говорити в ранньомодерному часі про певну національну ідентифікацію? В тестаментах згадується переважно соціальна приналежність – я шляхтич, містянин. Чи фігурують певні етнічні, національні окреслення – русин або представник руського народу?

На Волині – ні. На Київщині були вихрещені татари. У мене на звороті тестамент, який належав Семену Татарину – це вихрещений татарин, дуже заможна людина, в 1632 році оформив цей тестамент. Безпотомний був, дружина померла, всі померли, і він відписав на всі київські храми все своє майно.

Мені колеги дорікали в інституті, що я не досліджувала етнічного складу тестаторів, але це неможливо зробити, тому що тільки за прізвищами цього не встановиш.

І ще питання – чи вони ідентифікували себе з кимось?

Так. Вони жителі Речі Посполитої, і все.

Традиційний середньовічний набір характеристик – я працюю, я молюся, я воюю.

Вірмени мали свої ознаки, євреї не укладали тестаментів. А поляки і українці – їх тут не відрізниш, хто є хто, хіба іноді за прізвищем видно. Якщо руською мовою писано, то зрозуміло, що він поляком не був. Але серед українських тестаментів багато оригіналів було руською мовою. Коли їх приносили в земській уряд, то писар перекладав польською. Звідси смішні суржики в цих текстах, особливо в Рівному. Це кінець XVII століття, там такі смішні слова, просто перли, написані бозна-як. Є дуже каліграфічні тексти, читаються дуже добре, а є такі, ніби курка лапою писала, а це міські писарі. Такий рівень освіти в писаря був.

Тестаменти, напевно, – унікальне джерело з тої точки зору, що ми можемо багато почерпнути про ментальність ранньомодерної людини в такий кризовий час. Що людина відчувала з наближенням смерті і чи ці емоції сприйняття потрапляли на сторінки заповітів?

Людина перебувала на порозі життя і смерті, оформлюючи тестамент. І французькі історики, зокрема Жак Ле Гофф, пишуть, що тестамент – це документ, який був наче перепусткою до неба. Людина переосмислювала своє життя. Дуже часто думала перед смертю, якщо була у стані думати. Замислювалася над прожитим, думала, кому що відписати, кому що залишити. Це остаточний документ, який оформлявся, коли людина готувалася йти в засвіти.

Чи наявні там релігійні мотиви? Чи смерті не боялися, бо це відхід туди?

Звичайно, цього багато. В тестаментах є певна формула – аренга, туди записували міркування про мізерність всього світу, про те, що нас чекає у потойбічному світі, фрази зі Святого письма траплялися.

Це писав писар автоматично чи це слова тестатора?

Це важко з'ясувати. Думаю, переважно міський писар писав, це міська культура написання таких текстів. Є дуже цікаві моменти, у своїй книзі я наводжу всі ці фрагменти, більшість із них польською мовою написані. Є великі преамбули, є такі, де взагалі пропускали. А є короткі – заповідаю те і те, прошу поховати там і там, на все воля Божа, амінь.

От цікаво, що відбувалося після укладання тестаментів і після смерті тестатора. Як проходив похорон, де і як ховали? На кого падали витрати?

Цікаве питання. В деяких містах, як у Дубні, Олиці, Луцьку, цим займалися церковні братства. Якщо помираючий був членом братства, його ховали безкоштовно. Така сама практика існувала у Львові – при Успенському, Богоявленському братствах. Всіх братчиків ховали за рахунок братства.

Якщо не був братчиком, іноді запрошували братчиків, видавали їм кошти, і вони про це дбали. Але в більшості випадків цим займалися члени родини. Відписували на це певні кошти – від 3 до 300 злотих.

А чому така різниця?

За три злоті – гріб 17 грошів, бідним віддати 5 грошів, обід стільки-то коштував, дуже скромно. Якщо не мали готівки, то просили продати коня, кобилу, рухоме майно – щось продайте і справте мені похорон. Коні були дуже коштовними тваринами. Рідко згадували їх, переважно корови, вівці.

Олицькі і луцькі міщани дуже любили згадувати живий інвентар, який заповідали. І детально перераховували – чотири корови, якої масті, якого кольору, 12 овець, стільки-то курей, стільки-то ще чогось. Цікаво, коли це ділили між кількома дітьми, – комусь дві корови, комусь два воли. Хотілося порівну це все поділити. І це також складова тестаментів.

Це переважно чомусь тільки в Дубні і Олиці, в інших містах немає згадок про худобу. Але багато тестаторів, які не мали готівки, просили щось швиденько продати, корову або щось інше. Бо з одягом складніше, він був дорожчим.

Пані Наталю, дуже вам дякую за такий чудовий екскурс у цю таємничу, але важливу сторінку того соціуму і його повсякдення за крок до смерти.