«Якщо не Порошенко – то хто?»
IQ

«Якщо не Порошенко – то хто?»

Про вади передвиборчої кампанії чинного президента

Павло Зубʼюк, 13 вересня 2185 5

При перетині польсько-українського кордону одразу бачиш Петра Порошенка. Першого – невеликого, у приміщенні митниці. Другий дивиться на вулицю з-за паркану прикордонної частини. Напис на плакаті: «ПРЕЗИДЕНТ – КОРДОН – ДЕРЖАВА». Цікаво: це свідома алюзія до «чемодан – вокзал – Росія» чи так вийшло? І чому лише президент? Де ділися уряд і парламент? У нас же ніби парламентсько-президентська республіка, як люблять наголошувати прихильники Порошенка, коли виправдовуються за провал реформ.

Далі портрети президента не трапляються, лише тріада «армія – мова – віра». Це разюче контрастує з миролюбною кампанією 2014 року: тоді Порошенко позиціонувався як прагматичний політик і досвідчений підприємець, який не тільки зупинить повзучу російську агресію, а передусім налаштує державні механізми так, щоб вони працювали як годинник. Точніше, як корпорація «Рошен», яка успішно перетворила збиткові радянські підприємства на конкурентоспроможні в міжнародному масштабі.

Зараз ми бачимо, що сподівання виявилися марними. Тому Порошенко, який в період постмайданного хаосу і «гібридного» вторгнення російських військ вів цілком мирну і «цивільну» передвиборчу кампанію, зараз звертається виключно до показного патріотизму. За свої здобутки він видає збільшення фінансування та певне матеріально-технічне оновлення армії (на термін «реформа» це навряд чи тягне) і підтримку української мови. Усе б добре, але – як я вже згадував вище – в нас парламентсько-президентська держава й армію з мовою підтримував не лише президент, а й передусім Верховна Рада. Якщо президент має такий значний вплив на ВР – то чому він не домігся бодай закінчення поліційної реформи? Я вже не кажу про початок судової. Адже зрозуміло, що без чесних судів та дієвої поліції Україна і далі втрачатиме сотні тисяч носіїв української мови та потенційних захисників Вітчизни, які вже зараз розбігаються по заробітках.

Ну і третій пункт – віра. Чи варто президентові світської держави, який не зміг здійснити реформування жодної з ключових галузей державного життя, виносити у свої досягнення саме віру – те, що стосується інтимної сфери кожного громадянина, але мало стосується якраз держави?

У підсумку маємо замість успішного підприємця, який обіцяв модернізувати застарілу державну структуру, – показного патріота а-ля «Просвіта», якого цікавить не так розвиток України, як протистояння Росії. Притому що протистояння Росії було актуальним ще у травні 2014-го. А зараз, після того як ослаблена міжнародними санкціями Росія втратила можливість продовжувати активні наступальні дії, більшість громадян ставить інші запитання: від «як так виходить, що в Європі суттєво дешевше розмитнення автомобілів?» до «як так виходить, що за п’ять років у нас все та сама поліція, ті самі судді і практично ніхто з корупціонерів та відвертих ворогів України не покараний?».

І відповідей на ці запитання немає. Є «ми йдемо своїм шляхом» – так, ніби це Порошенко, а не люди на Майдані вирішили змінити шлях у цей бік.

Протягом усієї своєї політичної кар’єри Порошенко не надто переймався з приводу «свого шляху» та неможливості співпраці як з Росією, так і її прихильниками. Він відкривав фабрику в Липецьку, був у списку партії Медведчука і засновував партію Януковича, він був міністром в уряді Азарова – і жодних проявів антимосковськості чомусь не було. Чи виникли вони зараз? Навряд. Принаймні син «ходока своїм шляхом» спілкується в Лондоні з російськими однолітками і навіть фотографується в толстовці з написом «Russia». Це промовисто свідчить про атмосферу в родині.

Наголошу: я не вважаю Порошенка агентом Кремля. Він – агент інтересів свого бізнес-оточення, яке не зацікавлене ані в російській окупації, ані в подоланні корупції. Натомість воно зацікавлене в тому, аби Україна і надалі була тихим болотом, у яке вливає гроші Захід, а освоює їх, власне, саме це бізнес-оточення, яке ніхто нікуди посунути не може. А хто раптом захоче – той «працює на ворога, розхитує човен і взагалі нехороша, безвідповідальна людина».

І якщо у 2014-му така людина була певною мірою затребувана суспільством – для стабілізації системи, як і Кравчук у 1991-му, то зараз воно вже має зовсім інші пріоритети. З одного боку – Росія «здулась», і то не через військові чи дипломатичні успіхи Порошенка, а через самовбивчу політику Кремля, який заплутався в різноманітних санкціях як риба в сітях, ну і зниження цін на нафту допомогло. Петрократії взагалі схильні до агресії при високих нафтових цінах і суттєво миролюбнішають при їх зниженні. З іншого боку – суспільство зрозуміло, що ця сама система не збирається змінюватися в цивілізований бік – ані з огляду на кров Небесної Сотні, ані з огляду на війну з Росією, ані через «вони вже достатньо заробили на корупції, тому зацікавлені у встановленні прозорих правил та цивілізованих відносин в економіці». І російське гасло «Если не Путин – то кто?» в українській адаптації виглядає більш ніж незграбно.

«Так за кого ж голосувати?» – спитаєте ви. А я відповім, що мільйони молодих людей (переважно із Західної та Центральної України) голосують ногами. І якщо замість пафосних слів про «ми йдемо своїм шляхом» не прийдуть реальні докорінні зміни – то ці мільйони не повернуться. Треба розуміти, що окрім кандидатів з прізвищами на «-енко» у виборчому бюлетені – за його межами – є Європа (у ширшому розумінні – Західний світ). І існування Європи є найбільшим викликом для української держави в нинішньому вигляді. Порошенко це розуміє: подивіться, як він вхопився за ймовірне відкриття у Києві невеликого магазину мережі «IKEA». Ніхто з його попередників не піарився на відкритті «Ашану» чи McDonald's, бо ще ніколи в сучасній історії Європа не була настільки близькою і настільки потрібною більшості пересічних українців. І якщо Україна не стане Європою цілком – то дедалі більше українців євроінтегруватимуться в індивідуальному порядку. І грізні плакати з президентом на прикордонних частинах їх не спинять: люди прямують якраз туди, де подібна агітація просто неможлива.

А це означатиме подальшу деградацію України – разом з її мовою, вірою, армією. Якщо деградація часів Кучми була дещо сповільнена низькою мобільністю населення, то зараз ми в більшості навіть не уявляємо, яких нищівних темпів вона може досягти в добу Інтернету і значно більш відкритих кордонів. Так що відповісти на запитання «за кого голосувати?» кожен має сам. Можна за того ж Порошенка, чому ні? Головне потім не дивуватися: причинно-наслідкові зв’язки – вони такі.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук