Європа

18 років незалежності – час задуматися над оцінками, школа закінчилася. Можливо, якщо б сюди приїхали єврокомісари, то це і стало б виходом. Це як запрошення іноземного тренера. А так, спочатку вони б керували, а потім і наша зміна підросла б. Ну, можна ж помріяти?

«Обережно загадуй бажання, іноді вони збуваються» - стверджує японське прислів'я. От уявіть собі, що всі безкінечні промови про нашу належність і бажання бути в Європі збулись. Буквально. Україну прийняли до Євросоюзу і НАТО. І наступного дня замість традиційної для нас пиятики з цієї нагоди прийшли єврокомісари і єврочиновники й сказали: «Не спати! Всі до роботи! Так, так, до роботи!» То збав Боже нас від такої Європи.

Середа, робочий день, але релігійне свято, тож півміста не працює. Святкує. Відкинемо пенсіонерів і школярів. Не відкидаємо безробітних, бо якщо у вас є можливість святкувати замість того, щоб шукати роботу, значить, вам не так зле живеться. Залишаються люди, які мусять бути на роботі, а вони - добре, якщо у церкві, а то деякі вже квасять зранку. Якщо ваше робоче місце може існувати і без вас, то за що вам платять гроші? Це особливо стосується державного сектору і чиновників. Де, в якій країні Європи стільки народу нічого не робить і отримує гроші за те, що «числиться». Наш приватний сектор також не сильно напружується - інакше у нашого бізнесу не було б такої репутації і таких ганебних результатів.

Тримається все в стані рівноваги завдяки тим, хто все ж надривається. Ті, хто працює за принципом, сформульованим мафіозі Колумбії: «Ми купуємо ваш результат, а не ваші зусилля». Тобто скільки зробив, стільки і отримав. Це, якщо результати вашої праці оцінили і визнали вартими - друку, купівлі, обміну. А може бути, що статті не надрукували, ремонту не прийняли, товару не купили. Багато таких прикладів.

Люди, в яких ще залишилося сумління, поважають свою працю і працю інших. Вони готові майже задарма лікувати, вчити, ремонтувати, допомагати...

Але це меншість, а більшість вважає, що можна «працювати, як в Україні». Згадаймо лише «український Рамазан» взимку чи тиждень Великодніх свят навесні. А гроші ми бажаємо отримувати, як у Євросоюзі.

Скільки народу в нас залишиться без роботи? Скільки не пройде перевірку на профпридатність ринковою економікою Європи? Чи потрібно Україні стільки університетів, стільки професури? Якщо перевіряти по-європейськи, то ці лави псевдо-академіків швидко зміліють. Університетів і кафедр, які не те що роками, десятиріччями нічого не відкривають і не закривають, крім меморіальних дошок на фасадах, взагалі не стане.

Як у нас працюють роботяги? В Європі так цеглу, труби, плити і асфальт не кладуть. Єврочиновники не довірили б нам будувати автодорогу у себе дома. А люди творчих професій? Перед вами відкритий цілий світ. Хоча я не розумію нарікань, приміром, молодих музикантів. І Бітлз, і Дорз, і Металіка починали і грали у кабаках для якоїсь босоти, взагалі без гонорарів, щоб тільки засвітитись, сцену отримати. У найкращому випадку їх пригощали пивом.

Літератори старої ери скаржилися в радіоефірі, що ситуація з українською мовою за роки незалежності погіршилася. Напевно, хотіли, щоб було, як тоді, коли вони компартію і колгоспи прославляли і їх мільйонними тиражами штампували. Потім ми, читачі, цю макулатуру разом з географічними атласами і словниками мусили купувати. Так уже ніколи не буде. Тим більше - у Європі. Люди, які хочуть, ну дуже хочуть, щоб їх надрукували, платять за все, самі свої романи друкують. Особливо це стосується львівських і не тільки журналістів. Які проблеми - вперед! Метри взагалі мають показати свій талант, тільки не так, як український кінематограф з його жахливими «гетьманатами». Беріть приклад з Єжи Гофмана. Заклав власні маєтки, взяв гроші в банку і зняв фільм. Немає тепер цензури - творіть, особливо ті, хто так голосно кричав, що йому не дають.      

Всі ті, хто так палко заявляє про бажання вступити до НАТО, хоч уявляє, скільки безробітних генералів і адміралів у нас буде вже на другий день? Тих самих генералів, що є рідними братами, кумами, сватами і страшно подумати, ще ким, наших можновладців. Це вам не прес-конференції збирати і товкти воду в ступі. А що, коли вас по-справжньому пошлють воювати? Не лейтенантів і капітанів, а всіх цих адміралів і генералів змусять відробляти витрачені на них гроші. Це військова машина НАТО, а не парад на Хрещатику.

Для влади Європа - це страшний сон. Що робити - вони уяви не мають. Європейська преса має своїх папараці, і ця бригада заповнить медіа-простір «картинками» вашого реального життя-буття. Покаже, як ви «палите» державні гроші на цих нарадах, закордонних поїздках, весь цей бедлам з вашими коханками в ролі прес-секретарок, діток на лімузинах, ваші вілли. Ваші справжні смаки і уподобання.

Наші політики думають що в Європі, як і в Україні, можна буде нести якусь дикість і це пройде? А є ж закони про ксенофобію, наклепи, вже не кажучи про расистські висловлювання. Не так, як в нас, для проформи, а по-справжньому.

Європейські податкові органи спитають, а звідки у вас, шановні, такі дорогі автомобілі? Якщо вірити вашим деклараціям, вам потрібно 125 років відкладати гроші на таку машину. Друг подарував Бентлі? Познайомте мене, ні, прокурора, з цим другом.

Колись Роман Зварич розказав, як там в діаспорі його виховували здобути незалежність України, або померти у боротьбі за неї. Сказав він це, зауваживши, що коли Україна стала незалежною, ніхто з тих, хто закликав померти за неї, не залишив свого ситого життя там і не повернувся сюди.

18 років незалежності - час задуматися над оцінками, школа закінчилась. Можливо, якщо б сюди приїхали єврокомісари, то це і стало б виходом. Це як запрошення іноземного тренера. Самі ми, як засвідчують 18 років, не здатні керувати. А так, спочатку вони б керували, а потім і наша зміна підросла б.   

Ну, можна ж помріяти?